Задум був таким: поїхати в села Черкащини, де народився і виріс найважливіший український поет, описати сучасне життя тамтешніх людей, їхній побут і проблеми, але при цьому жодного разу не згадати самого Тараса Шевченка. Такий репортаж був би несподіваним і навіть новаторським… але втілити таку ідею неможливо. Хіба можна не згадати Шевченка, якщо їдеш у село, що називається Шевченкове? Про нього тут нагадує кожна деталь. Куди не глянь — навіть на білборді лісництва — портрет Кобзаря. А серед перехожих запросто можна зустріти кровних родичів Тараса.
Цей та інші матеріали, присвячені Тарасу Шевченку, ви можете також прочитати у спецвипуску журналу "Локальна історія".
Не сезон
Від лютневої поїздки в Моринці мене всіляко відмовляли. Якраз вдарили сильні морози, а Черкащину вкрили найбільші за останнє десятиліття снігові заметілі. Люди з шевченківських сіл казали, що краще приїхати навесні чи влітку, бо тепер там "несезон". Так, ніби шевченківські місця — це якесь море, куди варто вибиратися тільки в липні.
Виявилося, що в лютому там ніде зупинитися. У Моринцях, де народився Шевченко, є дві зелені садиби. Працюють вони тільки влітку, а взимку вам ніхто не обігріватиме хат. Поїсти тут теж проблема — по обід треба їхати в найближчі містечка.
![dsc_5120_optimized](/media/images/dsc_5120_optimized.max-1920x900.jpg)
Село Моринці, де народився і провів перші два роки життя Тарас Шевченко
Усі фото Олександр РупетаНазва самого села давно стала частиною українського культурного коду. Коли кажеш комусь "я їду в Моринці" — більше пояснень не потрібно, всі знають, про що йдеться. Насправді Тарасове дитинство пов’язане зі сусідньою Керелівкою. Саме в Керелівціофіційна назва — Шевченкове розташований центр Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Заповідник розкинувся на кілька сіл, у Моринцях — тільки його філія. Про це офіційний сайт повідомляє: "У Моринцях він вперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах — в маєтку Енгельгардта — козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави".
У музейному комплексі в Моринцях — кілька традиційних українських хат, адміністративна будівля і капличка. Відчувається, що екскурсоводці комфортніше повторювати завчений текст. На запитання відповідає сухо й неохоче. Зате розповідь помережана бажанням звучати сучасніше: "Ось діжечка — це пральна машина-автомат того часу".
![dsc_5340_optimized](/media/images/dsc_5340_optimized.max-1920x900.jpg)
Музей Тараса Шевченка у Моринцях
Працівниці тамтешніх музеїв мають дуже цікаву манеру: коли розповідають про своє життя чи дають побутові поради щодо подорожі, то говорять звичайною інтонацією. Але тільки-но заходить про Шевченка — у голосі з’являються дикторські нотки, і відвідувач блискавично отримує враження, що сидить на відкритому уроці в школі і треба поводитися відповідно.
Попри те, що наукова співробітниця в Моринцях розповідає: "В цій хаті народився маленький Кобзар…" і, здається, після історії про злидні Тарасової родини зронить щиру сльозу, музейна хата — зовсім не стара й жодного стосунку до Шевченка не має.
Це реконструкція, досить майстерно виконана перед 175-м ювілеєм поета у 1989 році. Музейний комплекс у Моринцях настільки новий і чепурний, що складно позбутися відчуття, ніби перебуваєш у модному ресторані української кухні й зараз з хати повиходять усміхнені офіціантки у вишиванках.
Не реве і не стогне: вода відступає
Не знаю, чи влітку все виглядає так само, але під товстим шаром снігу Моринці справляють двояке враження. Краса межує зі занепадом.
Село розташоване в мальовничому й нерівному ландшафті. Горизонт дуже близько, бо з кожного боку — як не байрак чи яр, то пагорб чи узвишшя. Якщо, попри сніг, докопатися до самої землі, то нетутешня людина буде вражена її чорним кольором. Ґрунти схожі на вугілля. Чорна барва аж масна — виблискує та заворожує. Це родюча й щедра земля. І недарма зветься чорноземом.
![dsc_5241_optimized](/media/images/dsc_5241_optimized.max-1920x900.jpg)
У Моринцях мешкає близько трьох сотень людей
Водночас Моринці й усі навколишні села не можуть приховати ознак занепаду, властивого українській периферії. На все поселення набереться кілька нових будинків і нерадянських автомобілів. Людей мало, автобус після обіду вже не їздить, магазинчики маленькі й тьмяні. Біля каси — зошит, у який записують тих, які беруть крам "до получки" або до пенсії. На в’їзді до всіх шевченківських сіл — ще радянські бетонні композиції, у яких зяють округлі ніші — тут були бронзові дошки з профілем Тараса, але їх давно покрали та здали на переробку. Хоча в селі є привабливіша версія: ці пам’ятники вивезли до приватних колекцій можновладців.
Чимало хат стоять пусткою. З року в рік людей усе менше. Купити добротну хату з ділянкою в Моринцях можна за 5 тисяч доларів. А в Керелівці, в ексклюзивному місці, одразу навпроти батьківської хати поета, продадуть сучасний будинок із технікою за 30 тисяч доларів.
![dsc_5243_optimized (1)](/media/images/dsc_5243_optimized_1.max-1920x900.jpg)
З року в рік людей у селі меншає
![dsc_5531_2_optimized](/media/images/dsc_5531_2_optimized.max-1920x900.jpg)
Хату можна придбати за 5 тисяч доларів
— Роботи нема, ото люди й їдуть. На заробітки за границю або в город — в Черкаси, Київ, — каже охоронець музею в Моринцях. Він відкидає сніг і радий хвилину перепочити в розмові. Каже, в селі є агрофірма "Урожай"Входить до холдингу МХП олігарха Юрія Косюка — "але ж там сучасна техніка і людей багато не потрібно".
Основна проблема — не безгрошів’я і безробіття. Найбільше люди бояться за те, що в усій околиці зникає, відступає із криниць вода. Найпопулярніше оголошення на місцевих стовпах — про буріння свердловин і поглиблення криниць. Селяни ставляться до цього, мов до лиховісного фатуму. Вчувається дохристиянський страх перед Природою.
— Якщо води не буде, то й нас тут скоро не буде, — каже охоронець, знову беручись за лопату.
Янукович і тут напаскудив
Дорогою з Моринців з’їжджаємо в Будище, щоб побачити маєток пана Енгельгардта, у якому козачкував Тарас Шевченко. На в’їзді — велетенський вітряк, з якого на зиму зняли крила. У самому селі — порожньо, не видно жодної людини.
На узбіччі — скромний пам’ятник генерал-хорунжому армії УНР Юркові Тютюннику, який народився в Будищах. Чесно кажучи, захотілося поспівчувати всім видатним особистостям із цих околиць: яких висот вони б не досягнули, тут завжди говоритимуть тільки про Кобзаря.
Здалека маєток Енгельгардта і старезний парк видаються гарними. Але з кожним кроком усвідомлюєш, що ця локація більше надається для того, щоб знімати фільм жахів. Помістя пережило війни та революції, але впало під "покращеннями" режиму Януковича.
![DSC_5410](/media/images/dsc_5410_optimized.max-1920x900.jpg)
Маєток Павла Енгельгардта, поміщика Тараса Шевченка
Пам’ятаєте, як бурхливо влада готувалася до 200-річчя Шевченка у березні 2014 року? І вертолітний майданчик у Каневі, і музейні ініціативи від Ганни Герман… Влада під проводом тодішнього голови ОДА Сергія Тулуба взялася здійснити реновацію в Будищах — облаштувати надсучасний музей, виставкові зали, громадський простір. Виділили з бюджету 17 мільйонів, роздовбали стіни та перекриття — і шукай вітру в полі. Зник і Янукович, і голова ОДА, і робітники, і мільйони.
Старовинний маєток до "покращення" стояв хоч і в занедбаному, та все ж придатному для експлуатації стані. Там навіть діяла школа. Тепер він перетворився на небезпечні руїни.
Місцевий фольклор і цьому має пояснення.
— Кажуть, що на 200-річчя Шевченка в Україну мав приїхати Путін. Того Шевченко й підняв революцію і змів їх усіх під три чорти, — пояснить продавчиня із магазину в селі Шевченкове.
"Іменно та калина"
У Шевченковому, колишній Керелівці та Кирилівці, вже більше принад цивілізації. На перехресті — дорожні знаки, є магазини й аптека, коледж, школа й інтернат, будівлі на кілька поверхів, дві церкви — ПЦУ й РПЦ – і навіть "Нова пошта". Ну й головне — осідок Національного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". Саме завдяки Шевченкові на Керелівку була спрямована увага влади протягом останньої сотні років. Можна без сумнівів стверджувати, що Тарас – головний чинник розвитку інфраструктури.
Зупиняємося сфотографувати типовий для України негарний пам’ятник Шевченкові. Задкуючи, щоб охопити всю панораму центральної площі в кадр, натрапляємо на чоловіка з дуже фактурним обличчям і розкішними вусами.
— Диви, як він схожий на Шевченка. Треба його сфотографувати, — кажу до фотографа.
Ми починаємо розмову з перехожим і влучаємо: перша людина, яку ми зустріли в Шевченковому, виявилася родичем Тараса Григоровича!
— Мене звуть Микола Лисенко, я праправнук Тараса Шевченка по братові Йосипу, — скромно розповідає імпозантний чоловік. Його зовнішність — це поєднання делікатности інтелігента з кремезністю козака.
![DSC_5456](/media/images/DSC_5456_1.max-1920x900.jpg)
Микола Лисенко, праправнук Тараса Шевченка
Пан Микола розповідає: походження і сімейні перекази пробудили в ньому зобов’язання глибше дослідити рід Шевченка:
— Це стало справою мого життя.
Микола Лисенко написав книжку "Коріння Шевченкового роду" — фундаментальне дослідження всіх гілок Кобзаревої сім’ї аж до сучасних днів. Саме завдяки цій праці ми знаємо, що в селі Шевченкове досі живуть приблизно 30 прямих родичів поета. Автор встановив не тільки лінію нащадків сім’ї, а й предків — загалом розшукав по архівах і музеях інформацію про 1300 родичів Шевченка. Такою роботою міг би пишатися цілий інститут, а зробив її самовідданий аматор!
— Два роки тому я мав честь відкрити Тарасову калину, під якою в дитинстві він ховався від злої мачухи. Двісті років ця калина була без хазяїна. Це моя бабуся показала і сказала, щоб я зберіг її, бо до неї торкалася рука Тараса. Мені довго довелося доводити чиновникам, що то іменно та калина, бо професори й різні розумники казали, що калина не може стільки рости. Але я звернувся в Тернопільську область, там у Кременці є академія імені Шевченка, і мені дали там позитивне заключення: калина може рости сотні років.
— А ви маєте якийсь стосунок і до Лисенка? — запитую вже наприкінці розмови.
— Ні, для однієї людини то було б забагато, — золотими зубами всміхається пан Микола.
Легенда про тризуб
Трохи збоку від центру Керелівки, над глибоким яром, розкинулося колишнє обійстя Шевченків, а нині — музей і адміністрація національного заповідника. Усе доглянуте та впорядковане. Сніг розчищено, напрями помарковано — одразу зрозуміло, що потрапляємо в об’єкт державного значення.
У музеї є справжні артефакти. Зокрема, тут зберігають старий стіл і лаву з хати Шевченка. Є нагробний камінь із могили батька Григорія, на якому, вважають дослідники, Тарас власноруч вибив напис. Збереглося і кругле кам’яне жорно з місцевого млина, яке небайдужі люди поставили на місці дому Шевченків і залишили слова: "Тут була хата Тараса Гр. Шевченко". Справжня хата згоріла 1890 року після удару блискавки; а це — її реконструкція.
За будинком музею — могила поетової матері, яка заповіла поховати її в саду. Поодаль — стрімкий порослий яр, де Тарас любив ховатися від злого світу. Трохи далі в селі є і справжня стара хатина, поміщена у скляний оглядовий саркофаг. Це хата дяка; тут вчився і прислуговував малий Тарас. На одвірку викарбувана дата побудови — 1782.
![dsc_5707_optimized](/media/images/dsc_5707_optimized.max-1920x900.jpg)
Хата дяка, де вчився і прислуговував малий Тарас, в оглядовому саркофазі
Нас зустрічає Маргарита Ткаченко, працівниця музею. Людина на своєму місці: вона не тільки фахівчиня-шевченкознавиця, яка може відповісти на всі запитання, а й тонка психологиня, яка уміє вчасно пожартувати, розбудити увагу, зацікавити співрозмовника.
— Музей будували в другій половині 1930-х років. Здали будівлю 1939-го. І досі ширяться чутки, що архітектори зашифрували у фасаді тризуб. Гляньте, ось маємо три вежі на даху, — показує пані Маргарита. Шевченкова аура настільки живильна, що досі вигадують легенди й перекази.
Тарас Шевченко жив у Керелівці від півторарічного віку до 14 років. Тут упокоїлися його батьки, тут він вперше усвідомив кріпацьку долю, зазнавав побоїв і потерпав від голоду. Звідси, зрештою, втік. Повернувся слухачем Академії мистецтв і стильним франтом із столиці вже після викупу із кріпацтва, — либонь, так само, як нинішні студенти повертаються в рідні сторони: не так щоб інших побачити, як себе показати. Тут дізнався, що його перше кохання — Оксана — пішла за москалями, привела байстря і потім збожеволіла. Сватався до доньки священника Кошиця — але отримав гарбуза. Ще раз повернувся сюди за два роки перед смертю, під час останньої подорожі до України, щоб знову побачити родину в кріпаках і злиднях. Чим для нього було це село? Чим був той дім, про який він писав: "Чи єсть у Бога люте зло, що б у тій хаті не жило"?
![dsc_5500_optimized](/media/images/dsc_5500_optimized.max-1920x900.jpg)
Музей Тараса Шевченка у селі Шевченкове
Питаю в пані Маргарити: як це вирости в селі Шевченка.
— Знаєте, спочатку воно все просто й байдуже, бо ми оцими стежками ходимо кожного дня. Але з бігом років приходить якесь інше усвідомлення, ти дорослішаєш, розумієш, що ось це є справжнє, це треба берегти. Була в мене можливість і в місто виїхати, але я якось відчула, що моє місце тут. Хоча не у всіх це так, — визнає вона.
Директорка заповідника Людмила Шевченко (не родичка) каже, що у звичайний рік музей відвідує 50 тисяч туристів. Переважно — організовані групи, діти та студенти, але також окремі родини.
Пані Шевченко довго розповідає нам про найрізноманітніші активності, що відбуваються у всіх музейних філіях, про конкурси декламування віршів і пленери художників, про пошук сучасних форматів і наукову діяльність. Врешті я спантеличую її зовсім простим запитанням: а яка ваша мрія на цій роботі?
— Дивіться, в нас усе добре і на належному рівні. Але от у Будищах є садиба пана Енгельгардта, яка зараз зупинилася в реконструкції. І моя найбільша мрія — щоб усі відділи запрацювали рівноцінно, в тому числі й у тому селі. І тоді людина, яка приїде на батьківщину Шевченка, відчує й отримає весь спектр вражень від його дитячих років. Зробити там ремонт, щоб можна було прийняти людей в сучасних умовах, але з пам’яттю про Шевченка і той час. Щоб вони побули тут стільки, скільки їм треба, аби відчути це місце й Тараса — день, три, місяць.
Моринці й Шевченкове — Монтеккі й Капулетті
Після насиченого дня екскурсій і розмов нам хочеться випити кави. У Шевченковому це — проблематично. Заходимо в сільський магазин і купуємо каву там.
— А що ви хотіли, якщо тут нікому готувать, — каже моторна продавчиня, — В нас є кафе, але працює на замовлення, коли банкет який чи день народження. Якби ви попередили, що вам треба, то можна було б домовиться і похарчуваться.
Сільський голова Сергій Смалько підтверджує: нема попиту. Спочатку молодий інтелігентний чоловік говорить неохоче, але потім розпалюється і його вже неможливо спинити — продовжує розповідати навіть на вулиці, проводжаючи.
— От ви питаєте, чому в селі нема де переночувати й пообідати. І мене це хвилює. Так і шо далі? Цим же сільська рада не займається. Я — за, готовий усіх підтримати і допомогти, але це мають люди самі відкрити. Мало в нас таких людей ініціативних, і це велика біда. А мене закон зв’язує по руках і ногах на кожному кроці. Я в село газету передплатити не можу, бо казначейство забороняє робити передоплату, можна тільки післяплату зробить. Або інший приклад: чудово, що в нас є національний заповідник. Але от ростуть старезні тополі — там діти щодня ходять, це небезпечно. Історичної цінності тополі не мають, а зрубати — ніяк. Два роки папірці збираємо.
![DSC_5556](/media/images/dsc_5556-2_optimized.max-1920x900.jpg)
Сергій Смалько, голова Шевченківської територіальної громади
Пан Сергій наділений безсумнівним талантом актора й оповідача. Має багато планів, але нарікає на бюрократію. От хіба ЦНАП вдалося "пробити".
Коли заходиш до будівлі сільради, то натикаєшся на портал у нове століття. Скляні двері, нова техніка, сучасний ремонт — як у київському бізнес-центрі. Враження від цього острівця сучасности затьмарює репліка сільського очільника, що тягне на наукову сенсацію:
— Ну ви ж освічена людина, ви ж розумієте, що не все так, як кажуть. Чому сам поет в автобіографії пише, що народився в Керелівці, а не в Моринцях? Чому в музеї в Моринцях є пам’ятник матері, але він не матері Шевченка, а взагалі називається "Материнство"? Я нічого не стверджую, просто наводжу факти й ставлю питання. Я ще коли пацаном був, то мені розказували, що раньше в Моринцях взагалі нічого не було, що пов’язане з Шевченком, а потім одна жіночка з того села стала другим секретарем партії й почалося: згадки про село, пам’ятники, урочистості… От і подумайте самі: чи могла така людина, як Шевченко, народитися в Моринцях?
Останнє речення звучить настільки іронічно, що ми всі сміємося. Відчутно в усьому: в Моринцях недолюблюють Шевченкове, а шевченківці не визнають моринців. Конкуренція за пам’ять про великого поета розділила їх і пересварила. Із підручників і біографічних нарисів складається враження, що Моринці й Керелівка — це не лише сусіди, а майже одне село. Однак насправді живуть вони, як свекруха з невісткою.
Моринці — всупереч здоровому глузду та власним інтересам — не захотіли ввійти в нову Шевченківську об’єднану територіальну громаду. Тепер шевченківські місця опинилися в різних ОТГ. У майбутньому це ускладнюватиме розроблення спільних проєктів.
Де пас ягнят Шевченко
Місцеві люди вражають відкритістю, готовністю йти на контакт. Запрошують до себе в хату, зголошуються допомогти — хоч до рани прикладай.
Ми зустрічаємося з Наталією Олійник. Вона — місцева активістка, депутатка в сільраді, підприємиця, керівниця й робітниця в одній особі. До всього ще співає у хорі та пише вірші.
— Ви питаєте, чому я така активна, а залишилася тут? Спочатку лишилася з батьками, було повно роботи, треба було допомагати. А тепер мені вже сорок, уже нікуди не поїду, лишуся тут. Тому й вирішила зайнятися громадськими справами, впорядкувати трохи село. Як там кажуть: хто, як не ми? — усміхається Наталя після того, як щойно вийшла з тракторця, за допомогою якого перекладала величезні піддони з яблуками.
![dsc_5566_optimized](/media/images/dsc_5566_optimized.max-1920x900.jpg)
Наталія Олійник, громадська активістка
Наталин батько ще в 1990-х роках на околиці Шевченкового заклав яблуневий сад, скориставшись ґрантом посольства Нідерландів. Відтоді "Яблуневий сад" розрісся. Підприємство — фактично родинне, тут працюють тільки свої.
Брак ініціативности спонукає місцевих селян віддавати паї в оренду агрохолдингам, хоча досвід Олійників свідчить, що з цього можна жити. Торік в Наталиних садах зібрали 300 тонн яблук. Підприємство має ангари-холодильники, щоб зберігати фрукт, тож продукція може дочекатися зими та вигідніших цін.
Свою роботу я люблю. Дуже люблю сад, коли він цвіте, люблю, як пахнуть яблука — я тут вірші пишу. Та й, знаєте, я проаналізувала, подумала — і маю якесь внутрішнє переконання, що наш сад на околиці, і саме тут Тарас пас ягнят за селом. Я це відчуваю, — ділиться Наталія.
![dsc_5654_optimized](/media/images/dsc_5654_optimized.max-1920x900.jpg)
Інтернат у селі Шевченкове
Кожну добру ініціативу в Керелівці так чи інакше пов’язують зі Шевченком. Наприклад, навчання в місцевій школі-інтернаті з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю. В жодному іншому українському навчальному закладі я не бачив такої кількості проєкторів. Є тут і лінгафонні кабінети, щоб вивчати іноземні мови, і чудовий гуртожиток, і мистецькі класи для малювання й музики, і навіть власний музей.
— Всіх лякає слово "інтернат". У державі тепер такий курс, щоб інтернатів не було, — розповідає Наталія Хмара, вчителька української мови й літератури. — А це ж не інтернат, а просто школа з гуртожитком і харчуванням. Наші діти дуже її люблять, у них часто вдома таких умов немає, як мають тут. Хай діти вчаться, стають музикантами, художниками, митцями. Хіба є в Україні краще й символічніше для цього місце, ніж у Керелівці?
"Та в любу хату зайдіть"
Від’їжджаючи, згадуємо про останній невиконаний пункт — хочеться зняти портрет Шевченка в звичайному інтер’єрі сільської хати. Запитуємо у вчительок, чи є в когось у селі такий "іконостас".
— Тю, — здивовано перезираються вчительки інтернату, — та в любу хату зайдіть, почти у всіх є!
Ми без проблем робимо останнє необхідне фото й можемо закінчувати місію. Ці портрети по хатах — з одного боку, і справді вияв поваги та ледь не релігійного трепету перед генієм. Але з іншого — гордість за самих себе. Бо ж кожен місцевий так чи так дотичний до великої слави і вважає Шевченка сусідом, одним із нас.
Жити тут — не тільки почесно, а й на свій лад обтяжливо. Доводиться побутувати трохи ніби на сцені, адже самим хочеться відповідати шевченківському ідеалу. Сусідство з Шевченком спонукає випростатися, але водночас тягар провінційного життя і українських злиднів вперто гне цю спину додолу.