Жінки, які знали Шевченка

13:00, 15 березня 2021

1.Кавер_жінки_1920х620.jpg

Говорити про Шевченка з роками стає геть не простіше, може, якраз навпаки. Тарас Григорович – центр українського літературного, але заразом і культурного канону, надважлива складова національної ідентичності як такої, найвпізнаваніший українець усіх часів. Та все це має свій темний бік: Шевченко надміру забронзований і загнаний у жорсткі межі "освячених" інтерпретацій (Пророк, Поет, Батько нації), ним перегодовують у школі, а говорять про нього з такими інтонаціями й такою мірою патетизму, що живий читацький інтерес має зовсім мало шансів на існування.

291.jpg

Євгеній Стасіневич

літературний критик

Шевченко_Тарас.1860.jpg
Тарас Шевченко, 1859 рік. Фото зробили в ательє старого приятеля Шевченка - фотографа Івана Гудовського Фото: wikipedia.org

З іншого боку, є дешева небезпека жовтої скандалізації: коли на противагу фігурі гранітного Кобзаря витягають Шевченкове приватне або просто спіднє, часто-густо пересмикуючи, дофантазовуючи та недоговорюючи. Коли Тарас Григорович постає не просто людиною того часу, зі своїми пристрастями, проблемами і помилками, а мало не демоном розпусти, пиятики та вульгарності; не людина, а "малесенький чоловічок" у ролі Дон Жуана. Віднайти середину тут – серйозне завдання. Окрім того, не слід забувати фундаментальний момент, про який сьогодні нам так часто нагадує "нова етика" та новий завій світового фемінізму: навіть жінки, які надихали або ж трощили життя національним геніям, передовсім – живі люди, зі своїми психологічними портретами і незалежною суб’єктністю. 

Так і у випадку з Шевченком: жінки не поставали з туманного небуття в момент зустрічі з поетом і не западали в нього опісля. Інше питання – що ми знаємо та на чому акцентуємо, коли згадуємо про них.

Важливо: не всі жінки, яких можна з тою чи іншою мірою конкретності розгледіти в біографії автора "Кобзаря", відіграли там однаково грандіозну й непроминальну роль. Хтось з’явивлявся на коротко, аби більше ніколи не зустрітися, хтось же зринав у спогадах із невідступною регулярністю. 

Жінки, що знали Шевченка, – вони різні.

Оксана Коваленко

У цьому випадку доводиться говорити не про жінку, а таки про дівчину, яка зростала поруч із Тарасом. Хати їхніх батьків у селі Кирилівка були побіля одна одної, з дитинства до підліткового віку, до 1829 року, коли хлопець поїхав за своїм поміщиком Павлом Енгельгардтом, діти тісно товаришували. А от чи можна тут говорити про реальну закоханість – питання. І подібних питань довкола Коваленко пребагато, конкретних свідчень лишилось обмаль. 

Певно, саме її образ, поетично заломлюючись, проступає в іконічній поезії "Мені тринадцятий минало" ("Утирала мої сльози/І поцілувала..."), у вірші "Ми вкупочці колись росли" ("Маленькими собі любились./А матері на нас дивились/Та говорили, що колись/Одружимо їх./Не вгадали."), і точно саме їй присвячено поему "Мар’яна-черниця".

hata-batkiv-u-kirilivci.jpg
Тарас Шевченко "Хата батьків у Кирилівці", 1843 рік Фото: taras-shevchenko.com.ua

Достеменно через ставлення до фігури Оксани Коваленко добре видно, в які безодні безвідповідального фантазування регулярно западає "популярне шевченкознавство": досі можуть стверджувати, що це була чи не найсильніша любов майбутнього поета №1 (хоча сам ТГШ ніде про це так не говорить), що подальше життя Оксани було жахливим (насправді вона вийшла за іншого кріпака Енгельгардта, Карпа Сороку, проте покриткою ніколи не була; це у Шевченка поетичне узагальнення). Тобто йдеться про максимальну драматизацію всього, що перебуває в гравітаційному полі Тараса Шевченка.

У дорослому житті вони не зустрілися, хоч є підстави стверджувати, що, синтезуючи постаті власної матері, сестер та Оксани Коваленко, письменник намацав свій центральний жіночий поетичний образ: покривдженої неповинної жінки, чиєю безталанністю автор безкінечно переймається.   

Ядвіга Гусиковська та Марія Європеус

Важливий, хоч і малопомітний на тлі інших романтичний епізод іще геть юного Шевченка локалізований у Вільні, теперішньому Вільнюсі, куди хлопець попрямував за своїм хазяїном у 1829 році, проживши там до середини травня 1831-го. Подібні історії траплятимуться з Шевченком і надалі, є враження, що саме їх із роками він згадуватиме максимально тепло: стосунки без серйозних зобов’язань, хоч від того геть не позбавлені внутрішньої інтенсивності та зовнішньої романтики.

Ось іще один симптоматичний штрих, що підважує шкільний образ Кобзаря: антипольськість поета була радше художньою риторикою, ніж повсякденною практикою; як любити своє, на початках він піддивлявся саме у західних сусідів. І не лише він: тут варто згадати польські прототипи і "Книги буття українського народу", і пісні Вербицького-Чубинського, що врешті стала національним гімном. До речі, можна припустити, що дещо пізніше Гусиковська братиме участь у Листопадовому повстанні.

Згадавши Сошенка, із яким Тарас близько трьох місяців разом винаймав квартиру у північній столиці імперії, слід згадати ще один "легкий" епізод із романтичної біографії Шевченка, що належить першому петербурзькому періоду. Вже після викупу з кріпацтва (до якого, між іншим, Сошенко немало доклався) та під час навчання в Академії мистецтв Шевченко малює юну племінницю своєї домовласниці натурницю Марію Європеус; між ними закручується роман. Ускладнений, щоправда, тим, що 15-літню німкеню серйозно збирався сватати Сошенко: "Я полюбив її від душі й навіть, грішна людина, подумував, було, з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Він швидко повів атаку проти Маші та відбив її у мене". Чоловіки добряче посварилися на цьому ґрунті, Сошенко вигнав друга з квартири.

059.jpg
Тарас Шевченко "Жінка в ліжку". Ймовірно, на акварелі зображена Марія Європеус Фото:t-shevchenko.name

Тарас пізніше сильно перепрошував.

Європеус, до слова, довго плутали з Амалією Клоберг, із якою поет познайомиться тільки після заслання, вже наприкінці 50-х, точніше – буде зустрічатися мало не щоп’ятниці, налагодивши з продавчинею магазину художнього приладдя фактично "ділові" стосунки. 

Однак прототипом Паші з повісті "Художник" була таки Європеус, чиє особисте життя не склалося. І це, певно, саме її ми бачимо на акварелі "Жінка в ліжку".

Варвара Рєпніна

Рєпніна, донька генерал-губернатора Малоросії (у роках 1816-1834-му) Миколи Рєпніна і Розумовська по матері, онука останнього гетьмана України, належить до тріумвірату – поруч зі згадуваною Оксаною Коваленко та Ликерою Полусмак – найзміфологізованіших жінок із оточення Шевченка. 

Поет (а тоді найперше ще художник) познайомився з Варварою Миколаївною під час першої поїздки Україною, у жовтні 1843-го, коли декабрист Олексій Капніст привіз його в яготинський маєток Рєпніних, аби той зняв копію з портрета Миколи Григоровича. Варварі на той час було 35: старша від Шевченка на шість років, позаду в неї недозволений, бо нерівний, шлюб із братом поета Баратинського Львом і, як наслідок, рішення бути ближчою до Бога. Піднесено-нервову, схильну до екзальтацій і надмірної романтичності, виховану на сентименталізмі Річардсона Рєпніну моментально "замикає" на Шевченкові.

Хоча він, поміж іншим, являє собою тип відмінної культурної доби, коли іронія – обов’язкова; і цього Варвара в ньому не розуміла та не сприймала. 

Молодий Тарас Григорович хоч і стає невід’ємною частиною рєпнінського салону, проте на місці не сидить: він відвідує численні маєтки Лівобережжя, регулярно буває у Закревських, зблизившись із гуртком "мочемордів" (жартівливий, але й "активно діючий" тоді орден полтавських любителів алкоголю), в Лукашевича та Чужбинського, у Капніста і братів Бальменів. А в Рєпніних йому імпонує Глафіра Псьол, молода художниця, яка виховується в маєтку. Було неуникним, що Варвара почне інтенсивно ревнувати. 

Varvara_Volkonskaya_Repnina.jpg
Варвара Рєпніна Фото: wikimedia.org

І не так навіть до реального Шевченка, який на очах перетворювався на чоловіка, як до того неймовірно заромантизованого образу, що вона намалювала у себе в голові. Саме отому образу адресовано і її незавершену автобіографічну повість "Дівчинка", і моралізаторську алегорію на тогочасний спосіб життя Тараса. Шевченко врешті відповідає Рєпніній, але – літературно. За лічені дні пише російською поему "Тризна" з дещо іронічною присвятою Варварі Миколаївні: до слів "ваш добрый ангел осенил/Меня бессмертными крылами" все ж варто ставитися обережно, як до частини мимовільної артистичної стратегії, що мала убезпечити від серйозного скандалу. 

Рєпніна була готова в якийсь спосіб поєднати себе з молодшим від неї Тарасом, про це вона писала в листах до наставника, швейцарського абата й історика Шарля Ейнара, натомість Шевченко сприймав її винятково як "сестру": йому лестила увага, спілкування на рівних, але обтяжувала сакралізація та наелектризованість емоцій княжни, що помічали буквально всі довкола.  

Ще однієї трагедії врешті не трапилось, Рєпніна змогла сконтролювати себе, а Капніст оперативно вивіз Шевченка з маєтку; вони будуть листуватися, княжна сприятиме звільненню поета, через силу-силенну років вони побачаться, хоч і без особливих внутрішніх збурень. 

Однак сьогодні важливішим видається ось що: Рєпніну з її вкрай одвертими, навіть і на мірку пізнішого часу, російськомовними "Дівчатами" можна вважати однією з родоначальниць жіночого письма в українській культурі, що сильно випередила і феноменально популярну Марко Вовчок (якій Шевченко теж безміру симпатизував), і "проґавлену класикиню" Ганну Барвінок, дружину "запеклого" друга Тараса Григоровича – Пантелеймона Куліша.

843256364.jpg
Ганна Закревська. Портрет Тараса Шевченка, 1843 рік Фото: wikipedia.org

Ганна Закревська, Агафія Ускова, Марія Максимович

На той же час, що й по-своєму химерний контакт із Рєпніною, припадає також інший важливий епізод із романтично-любовного життя Шевченка, хоча в ньому бачимо значно сильніше почуття: поет таки закохався в дружину брата свого друга (це, відповідно, Платон Закревський і "його високоп'янійшество" Віктор Закревський) Ганну Закревську. Проте закохався таємно: малював портрет її та її чоловіка, гостював у них, писав про неї в листі до Віктора Закревського, щоправда, поруч із описом своєї прикрої пригоди з повією у Лесняках: "А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю та кожуха пошию, то зараз і прибуду з пензлями і фарбами на цілий тиждень". 

Чи хоч щось між ними було – невідомо, а втім, навряд чи: авторкою цієї майже-легенди є письменниця Маріетта Шагінян, яка "реконструювала" у своїй книзі "Т. Шевченко" гіпотетичну велику любов Тараса Григоровича: з ревнощами значного старшого Платона Закревського, відмовою у гостині та тим перевіреним фактом, що більше їм перетнутися не довелося: Ганна Іванівна померла у 35-літньому віці від туберкульозу. Саме їй присвячено ці рядки: "Якби зустрілися ми знову,/Чи ти злякалася б, чи ні?/Якеє тихеє ти слово/Тойді б промовила мені?/Ніякого. І не пізнала б./А може б, потім нагадала,/Сказавши: "Снилося дурній"./А я зрадів би, моє диво!/Моя ти доле чорнобрива!/Якби побачив, нагадав/Веселеє та молодеє/Колишнє лишенько лихеє./Я заридав би, заридав!". 

Якраз тут на біографів Шевченка, від Чалого і Кониського до Ковтуна та Росовецького, й чигає підступна небезпека: те, що багато хто волів би прийняти за конвертацію в текст безпосередніх почуттів до конкретної жінки, зі значно більшою вірогідністю є поетичною гіперболізацією, тим паливом, на якому їде добра лірична поезія, що до твердої біографістики ніяк не зводиться.

268284090.jpg
Агата Ускова з донькою Наталею, портрет Тараса Шевченка, 1854 рік Фото: tarasshevchenko.at.ua

Хоча доречно підмітити ще дещо – періодичні закоханості ТГШ в заміжніх жінок. Ба більше – у дружин своїх знайомих, тих, хто так чи інак йому допомагали, бувши за різних обставин частиною його близького кола. Схожий почуттєвий "кейс" – із Агафією Омелянівною Усковою, жінкою коменданта Новопетровської фортеці майора Іраклія Ускова, якого граф Василь Перовський у 1853 році особисто просив послабити умови служби для Шевченка. Скоро по приїзді в укріплення від хвороби помирає маленький син подружжя Ускових – Діма. Шевченко спроєктував пам’ятник для могили, і на цьому драматичному тлі рядовий зблизився з новим начальством. А ще – закохався в Агату, про яку в листі до друга Броніслава Залевського писав: "Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благородной моей душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей". Вони чимало гуляли разом, переважно – на киргизькому кладовищі, і були посеред цього солдатсько-тужливого ландшафту серйозною розрадою одне для одного.

Але почали ширитись чутки, може, вони не дійшли безпосередньо до Ускова, та Агата зреагувала миттєво й різко: прогулянки та спілкування в момент обірвались. А шість її портретів руки художника можна розглядати і сьогодні.

Шевченко, отже, закохується швидко та часто, не надто зважаючи на реальні обставини, хоч і не переступаючи (бо зворотних прикладів нема) "найжирніших" червоних ліній. Остання в цьому ряду заборонених закоханостей – Марія Максимович, дружина одного з ключових науковців українського XIX сторіччя Михайла Максимовича, значно молодша від чоловіка, яку Шевченко малював в 59-му році на хуторі Прохорівка. 

133219.jpg
Марія Максимович. Портрет Тараса Шевченка, 1859 рік Фото: tarasshevchenko.at.ua

Однак портрет Максимовича тоді також було створено, а познайомився він із Марією ще в 58-му в Москві, де вони на два голоси, за спогадами сучасників, співали українських пісень  ("І де він, старий антикварій, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно, і завидно…"). Що між ними було (а чого не було), зрозуміло ніяк не краще, ніж у випадку із Закревською: поет присвятив жінці поему "Марія", подарував автограф вірша "На панщині пшеницю жала", надіслав власне фото. Активно циркулювала підозра, що пізній син Максимовичів Олексій, який народився через дев’ять місяців після гостини ТГШ, таки не рідний сильно старшому за дружину Михайлу Олександровичу. Хоч за два роки у подружжя народилась ще донька Ольга.

Все це схоже на "легенди народні", підтримувані окремими дослідниками, із присмаком скандалізації, що неуникно супроводжують фігури масштабу Шевченка. Він любив і вмів закохуватись, як правило, після цього активно писав, а втім, що далі від моменту знайомства, то сильніше ідеалізував реальних муз, переводячи спогади в регістр скрушно-патетичних абстракцій.

Катя Піунова, Харита Довгополенко, Ликера Полусмак

Шевченко після заслання – це під різними кутами погляду вже достоту інший Шевченко. З жінками, як скидається сьогодні, це проявилося ось де: якщо раніше Тарас Григорович мислив любовними стосунками (хай навіть і невдало сватав в далекому 1845 році доньку попа Феодосію Кошиць) або ж розсудливо думав про потенційне одруження як потребу "внормувати" життя, то після царського помилування побудова сім’ї перетворюється на світоглядний проєкт, стає невідступною idée fixe. Після великих потрясінь потрібен тихий затишний рай, після десятилітньої самотності – хатина, дружина та бажано діти. Шевченко виношує приватну утопію, що на очах перетворюється на складову легенди про Поета. Поза людськими потребами тут важить, сказати б, концептуальне самосмислення.

1394637696_ekaterina-piunova.jpg
Катерина Піунова Фото: t-shevchenko.name

Усім цим і пояснюють його гарячкові, а то й просто спазматичні зусилля, скеровані на швидкий пошук достойної партії. Тільки-но добравшись із Новопетровської фортеці, через Астрахань та Самару, до Нижнього Новгорода, де йому доведеться пробути чотири місяці, до 8 березня 1858 року, Шевченко роззирається по сторонах. І скоро помічає Катерину Піунову, 17-літню акторку, якою починає опікуватись, вчить її декламації, навіть пише єдину за життя театральну рецензію. Звісно ж, закохується в неї і намагається, користуючись авторитетом давнього друга, актора Щепкіна, якого зустрічає в Нижньому, та власним символічним капіталом, вибити для дівчини місце в Харківському театрі. 

Скоро він піде свататися, зі словами "У вас, батько і матко, є товар, а я купець – віддайте мені Катрусю!" оконфузиться, а потому зрозуміє, що Катруся скористалася ситуацією, аби збудувати собі кар’єру в Казані. Хоча наприкінці життя Піунова наче й буде шкодувати, що не розгледіла в прибитому чоловікові великого поета.

А востаннє з’їздивши в 59-му році в Україну, де був утретє заарештований, Шевченко в маєтку свого троюрідного брата Варфоломія запримітив наймичку Харитю, про яку, повернувшись до Петербурга, почав активно питати в листах, будувати нові сімейні плани та чекати на відповідь щодо можливого сватання, тривожачись майбутнім ("Слава мені не помага, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти…"). Харитя врешті відмовила, вважаючи Тараса Григоровича застарим для себе. І Шевченко стрімко перемкнувся на Ликеру Полусмак.

лукерія.jpg
Ликера Полусмак. Портрет Тараса Шевченка, 1860 рік Фото: wikipedia.org

Останній епізод любовного життя ТГШ найменш симпатичний і найприкріший. Утім, він заслуговує на увагу хоча б тому, що понадто тут усе перекручено любителями драм і низькопробної романтики. Двадцятирічна Ликера/Гликерія належала чиновнику Миколі Макарову, але познайомився з нею Шевченко у сестри Олександри Білозерської, Надії Забіли, що приглядала за нею, поки Микола Якович був закордоном. Шевченко освідчився 27 липня 1960 року, на дачі в Стрельні, і для всіх довкола це було найсправжнішим шоком. 

А все через те, що Ликера мала щонайкепську репутацію: лінива, не стежить за собою, гуляща, брехлива, жадібна (Макаров буде писати Забілі: "Не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як ви, однак я давно розгадав її… Яке погане літо! Які сумні часи!.."). Поет був буквально засліплений, нікого не слухав, вважаючи поведінку дівчини зрозумілим наслідком фактичного рабства, що піддається коригуванню. Задарював її подарунками (як напише біограф Павло Зайцев: "Лише одного дня (3 вересня) він витратив на це більше як 180 карбованців"), почав форсовано готуватися до весілля, перевіз молоду на окрему квартиру – і все розбилось. Можливо, Тарас Григорович застукав Полусмак за зрадою, можливо, нарешті щось зрозумів про реальну картину, позаяк сама Ликера не соромилась говорити про його зовнішність і характер ("старий, поганий та сердитий") та свої меркантильні мотиви. Проте закінчилось усе не менш раптово, ніж почалося, зайнявши часу неповних три місяці. 

Більше спроб пов’язати себе шлюбом із простою землячкою (та й будь-ким іншим) Шевченко не робив. Присвятив Ликері кілька пронизливих поезій, серед них і "Моя ти люба! Мій ти друже!", а вона під кінець життя, в середині 1900-их років, перебралася жити в Канів.

Коло замкнулося: рано почавши міфологізувати свою "першу жінку", Оксану Коваленко, Шевченко врешті заміфологізував усе своє життя та, здається, неймовірно утруднив постання реальної сім’ї. І по-іншому зробити, вочевидь, не міг: що добре для поезії, не завжди є плідним для нормального життя. Хоч, як можна було переконатися вище, радісні та легкі закоханості у вічно хмурого класика зі шкільних портретів також були. Взагалі – було різне. І добре було б чимчастіше собі про це нагадувати, аби ТГШ остаточно не перетворився на прісний, бо одноколірний, пам’ятник самому собі.

Схожі матеріали

Mychaylo_Semenko (1).jpg

Михайль Семенко. Я палю свій “Кобзар”

600.jpg

Поет на мільйон. Сучасні переспіви Шевченка

vitalij liaska.jpg

Безславне століття?

159160473_3735897116445636_7367525527041344280_n.jpg

Росіяни назвали Шевченка російсько-українським поетом. МЗС відреагувало

listing 2_new 2.jpg

Братство. Володарі перснів

600.jpg

"Моя зброя потужніша, ніж звичайний автомат", – Юрій Журавель

IMG_20210622_103249.jpg

У Данії вандали розфарбували пам'ятник Шевченку в російський триколор

IMG_20210622_233612.jpg

У Копенгагені відновили сплюндрований вандалами пам'ятник Шевченку

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко