"Намет", або Як бойки ховали самогубців. Галина Пагутяк

… В одної кобітижінка вмер чоловік — щось на нього найшло, певно, лихий приступив. Пішов і завісився у стодолі, просто над купою збіжжя вимолоченого. Може, якби в хаті була свекруха чи свекор, чи хтось мудріший із челяді, то намовили би її то скрити. Але вони жили самі, не мали дітей. Жінка ще й дуже роззлостилася, як се увиділа, закляла, а далі покликала сусідів, хоч могла би перерізати той шнур і сховати тіло. Ніхто би її не осудив. Але як уже сусіди увиділи, що хлоп висить, то вже мусили чинити по давньому закону. Спершу зняли небіжчика, нарядили, положили на лаві, і поклали йому на груди хрест. Але не знали, що далі мають чинити, тому покликали чоловіка, що на такім знався. Той сказав, що самоубійство  — то великий тягар для громади і біда для неї. Забрав хреста з грудей і став бити мерця по череві й твердити: "Ти не вартуєш хреста!". А далі тіло положили без труни на фірувіз і повезли в гори. 

Той знаючий чоловік сказав покликати всіх людей, і ті мусили йти за мерцем. Жінка, себто тепер вдова, правила кіньми, ніхто не смів того робити, окрім неї. Як приїхали на місце, чоловік показав, де має бути яма. Як була готова, вергли в неї трупа і засипали глинов. А потім приметали ріщом. І кождий, хто відтепер проходив попри те місце, кидав галуззя на гріб, кажучи: "Ти не вартуєш хреста!". То називалося "намет".

Люди вірили, що так мерлець не буде ходити й чинити громаді шкоди, бо поховали його за межами села. Священника на той похорон кликали, на Службу Божу не подавали, вважали, що небіжчик не вартий хреста. Але то ще не все. До року мерці ходять по селі, і навіть часом шкодять, як їм заподіяли кривду при житті, або й після смерти, наприклад, не поховавши гідно. Мусять живі то направити. Але той, хто сам відобрав собі життя, може завдати шкоди громаді. Збіжжя може зігнити, городина не вродить, буде посуха чи град. Нечистий, заволодівши душею, стає сильнішим.

Може і в нас колись таке було, не чула. Церква велить ховати самогубців за церковною оградою, для того вона і поставлена, аби відділити освячене місце від неосвяченого, і консисторія за тим дуже пильнує, аби стояв пліт. Тому нічого протизаконного ті люди не вчинили, і метати ріщяхмиз на гріб могли, хоч то не файно. Як був чоловік умислово хорий, то немає за ним вини, і молитви він потребує, і хреста, хоч би з патичків, аби відогнати від нещасної душі нечистого. Ото вже він тішився, напевно!

У нас в Урожі кажуть, як дуже сильний вітер, то хтось повісився. Від вітру біда — стріхи зносить, дерева валить, найгірше доводиться тим, хто жиє у Долішньому кінці. Кажуть старші люди, що перше такого не було, а тілько тоді, як стали будуватися в долині. Видно, недобре там місце, але чому не знаю. І чому вітер тільки в Урожі. Нераз таке було, що тільки виїдеш за село, вітер десь щезає, хоч перед тим верхи зривало. Так ніби в селі не оден, а десять повішеників. А насправді — жодного. Тому невідомо, як це працює, і чи можна його раціонально пояснити. Інше пояснення — діяльність опирів, яких у наших краях не бракує дотепер. Ясна річ, етнографи і етнологи можуть відшукати відгомін бойківського звичаю і в культурах інших народів, бо це дуже цікава тема, яка стосується не лише християнства, а й язичництва. 

Лише на Зелені свята можна молитися і поминати самогубців. А на Маковея — правити парастас за тими, хто вмер від чуми і холери. Тих нещасних ховали у спільних безіменних могилах і ставили один хрест на всіх.