Кам’яна хлібина. Галина Пагутяк

Якщо йдеться про Поділля ХVII століття, то мости будували під наглядом турків їхні ж військовополонені, бо тоді впродовж 20-ти років була турецька окупація. А от про будівництво, до якого були залучені військовополонені турки того ж часу на непідконтрольних їм територіях, практично немає документів, або їх не шукали.

Те, що я зараз розповім, відомо мені лише з місцевих переказів. Йдеться про містечко Підбуж в КарпатахДрогобиччина, через яке проходить давній військовий шлях на Закарпаття. Там у місці, що називається Перевалка, стоїть велетенська споруда невідомого призначення заввишки 10 м, з високим дахом, вимурувана суцільно з річкового каміння. Цегли там взагалі немає, лише дрібне каміння. Це частина комплексу будівель, які не збереглися і колись були оточені муром. Щоб збудувати таке потрібно було мати неабиякий інженерний досвід, бо стіни тут подекуди сягають товщини до двох метрів. Споруда прямокутна і на глухій короткій стіні з кладкою, яка не була вкрита тиньком, або він не зберігся, десь на висоті восьми метрів видно якусь круглу кам’яну вставку, завбільшки з хлібину. Місцеві жителі кажуть, що це дійсно кам’яна хлібина, яку вмурували полонені туркиXVI-XVII ст, щоб показати злиденність свого харчування. Невелика хлібина — це все, що їм давали їсти на день, ділячи на кількох людей. І вже 400 років цей візуальний докір нагадує про ставлення до військовополонених, які, втім, виконали свою роботу чесно і без саботажу. Потім їх відпустили додому, а хто хотів, той залишився і отримав право на поселення у селі Сторонна, звідки родом моя родина. Прізвища по довколишніх селах явно тюркського походження: Британ, Лагдан, Сорохман.

Але турки були не першими і не останніми військовополоненими, які працювали на цих теренах. Після них були полонені італійці, що будували млин. У 1945 році до Підбужа пригнали військовополонених власовців і німців, тих, яких вважали ще здатними до перевиховання. Принаймні їм так казали, що вони повинні спокутувати свою провину, а насправді їх використовували здебільшого для вирубування лісів. Але що цікаво й у що важко повірити, хоч і доведеться: полоненим дали сяку-таку зброю і змусили воювати з УПА, тобто кидати в штурми проти досвідчених партизанів, які чудово знали гори й ліси. Це називалося — "змити кров’ю злочини проти радянського народу". Щоправда, військовополонені це саботували як могли, бо не бажали бути смертниками, і за логікою "ворог мого ворога — мій друг" місцеві мешканці їм співчували і підгодовували, бо ті після таборів геть охляли з голоду.

На весь Підбузький район таких військовополонених було близько пів тисячі і працювали вони в сусідніх селах, де треба було відновити інфраструктуру — підстанції, мости, водотяг, будувати колгоспні стайні тощо. Це все тривало недовго — десь рік-півтора, а потім військовополонених повезли в ГУЛАГ, де навряд чи хтось з них вижив. Вивезли, бо, відчуваючи лояльність до них місцевого населення, боялися, що полонені перейдуть на бік УПА. Може такі випадки й були.

На місце одних рабів прибули інші — зі сходу. Я маю на увазі вже вихованих режимом громадян, які ментально були рабами сталінського режиму. Їм звичайно велося краще, вони отримували керівні посади, і одружувалися з місцевими. Тобто вплив на демографію післявоєнної Галичини був відчутний. А там уже хто кого перетягне на чий бік. Якщо йшлося про вчителів чи лікарів, чи майстрів, то асиміляція відбувалася успішно. Але вище начальство чи одружені східняки трималися осторонь і тепер їхні нащадки складають п’яту колону, яка саботує створення української національної держави. Людина, яка народилася вільною ніколи не стане рабом. Оця округла хлібина, вмуровану у стіну, є безмовним протестом, і її варто показувати дітям. Вийняти її можна тільки розваливши стіну. Дороги на моїй малій батьківщині укладали теперішні турки, втім, до Підбужа вони не дійшли. А то б їм обов’язково розповіли про полонених земляків і показали ту хлібину. Хай би помолилися за те, щоб нікому більше не довелося куштувати кам’яного хліба неволі.