Історія одного наклепу. Галина Пагутяк

Магнат-дисидент Ян Щасний Гербурт1567–1616 з Добромиля у популярній польській  історіографії, розрахованій на масового читача, традиційно зазнає обструкції і змальовується іронічно й недоброзичливо. Йому не можуть пробачити "проукраїнськість", і навіть об’єктивні й фахові історики замовчують його геніальний меседж до української, польської і литовської шляхти "Не може бути так, щоб у Русі та не було Русі". 

<p>Ян Щасний Гербурт. Ян Матейко, 1867 рік</p>

Але що нам до того, в українців є свій Ян Щасний Гербурт — нащадок моравських лицарів, син українки Катерини Дрогойовської. Щоправда, у родовому гнізді Фельштині-Скелівці  чомусь стоїть пам’ятник недоумкуватому персонажу комуніста Ярослава Гашека Йозефу Швейку, а не Гербуртам, які понад чотириста років розвивали і захищали наш край у Галичині та Поділлі. На тлі костелу, який перетворили після тотального євроремонту на греко-католицьку церкву і пишаються порожньою шкаралупою. Чи не через глузливий розділ з книги Владислава Лозінського "Правом і лівом", вічного польського бестселера, на якому цілі покоління поляків вчилися несерйозного ставлення до українців. Опінія польського обивателя така: рід Гербуртів славний, але Ян Щасний Гербурт — одинока паршива вівця. Скандаліст, зрадник, невдаха, розбишака, моральний і економічний банкрут, який витратив рештки своїх статків на видання книжок. Можливо саме тому родинний гробівець Грбуртів у костелі Святого Мартина в теперішній Скелівці не відновлювався поляками після розпаду Радянського Союзу. Покійний Борис Возницький  встиг вивезти з костелу все найцінніше, зокрема й ренесансні надгробні таблиці батьків Яна Щасного і його маленького братика, інакше вони могли опинитися на звалищі через місцевих язичників-вандалів.

Все найгірше, що було написано про Яна Щасного до 1903 року скомпілював тодішній настоятель костелу святого Мартина отець Юзеф Ватулевич у невеликій книжечці "Фульштин", яка присвячена не так історії цього славного колись містечка, як місцевій римо-католицькій парафії. Віддавши шану родові Гербуртів, які "були багаті на розум, як князі Острозькі на гроші", він час від часу цитує то Лозінського, то Ігнаци Німкевича "Історію панування Зигмунта ІІІ", явно тенденційну моногорафію, де критикується Сандомирський рокош1607 і Ян Щасний Гербурт виглядає зрадником, а не захисником демократії. І жодної згадки про друкарню в Боневичах, де Гербурт разом Яном Шелігою вперше видав історичні праці Яна Длугоша та Вінцентія Кадлубки. Нема згадки про репресії Зигмунта ІІІ проти Яна Щасного, які допровадили 49-річного дисидента до передчасної смерті. І жодного слова про те, що у Фельштині жили українці і мали свою церкву, як і про євреїв, що мали свою синагогу. Ні про милосердя Боже, що вже геть не пасує святому отцеві. Для Юзефа Ватулевича важливіші міфи. 

Він цитує белетристику Кароля Киселевича, щоб підняти польський шовіністичний дух: "Кожен вмираючий Гербурт перетворювався на орла і вибирав собі помешкання на скелях, що прилягають до замку, де він гніздився і навіть виховував молодих орлят. Поки орли гніздилися і їх шанували, удача супроводжувала володарів замку! Але все це процвітання нараз знищив один необачний нащадок Гербуртів, котрий виховувався і навчався не в рідній країні, а в Парижі, а повернувшись, глузуючи з віри своїх предків і національних звичаїв,  відмовився від польського вбрання, коротко одягнувся у фрак і посипав волосся на голові якимось дивним білим порошком. Він, висміюючи стародавні перекази про цих орлів, опікунів його родини, навмисне застрелив одного з них. Повернувшись з цього полювання додому, він дізнався, що власне в той момент, коли він застрелив орла, загинув його маленький син, якого він залишав удома ще повністю здоровим. З тих пір орли перестали гніздитися на скелях, що прилягають до замку. Щастя та достаток також залишили родину Гербуртів, а їхній рід згас"."Поріччя Вісли"

Позаяк син Яна Щасного Гербурта Ян Лев став останнім представником роду Гербуртів по чоловічій лінії, то очевидно йдеться про його батька. У самого Яна Лева сина не було, він помер неодруженим у 28 років у Добромильському монастирі.

Я веду до того, з чого й почала: тільки різні джерела і різні ракурси допоможуть нам уникнути пастки історії, яку дуже легко перетворити на фарс, що його бездумно повторюватимуть цілі покоління.