На захист Чайковського від маразматиків та Національної музичної академії від ганьби. Антон Дробович

Зовсім не дивно, що Московська державна консерваторія носить його ім‘я – він є символом своєї країни і був професором цього закладу. Також було б не дивно, якби його ім‘я носила Санкт-Петербурзька консерваторія, адже він був її першим випускником по класу композиції. Але вона не носить, бо названа на честь її не менш видатного викладача – Миколи Римського-Корсакова.

А от дивним є те, що ім‘я Чайковського носить Національна музична академія України імені П.І. Чайковського. Чому? Бо він у Києві не народився, не вчився і навіть не викладав у закладах, від яких бере свій початок наша музакадемія. Якщо звернутися до її офіційної сторінки, то там так написано про внесок Чайковського:

“Славетний композитор часто бував у Києві й охоче спілкувався з багатьма музикантами, завжди намагаючись підтримати, допомогти розвиткові цікавих починань. Після одного з концертів у музичному училищі митець привітав учнівську молодь із досягнутими успіхами та висловив упевненість у тому, що справа музичної освіти в Києві знаходиться у надійних руках і в найсприятливішому становищі. Це відіграло важливу роль у просуванні питання про реорганізацію училища у вищий навчальний заклад”.

Виявляється, що цього достатньо, щоб заклад носив ім‘я на честь людини – “охоче спілкувався з музикантами” та “привітав з успіхами”. Вуаля.

Знехтувані фундатори, меценати, цілі покоління професорів та видатних випускників. Звісно, що про них в академії знають, але вищої шани від своїх дуже вдячних нащадків вони не удостоїлися.

Дивно виглядає, чого це спільнота студентів та викладачів не захотіла назвати свій заклад на честь когось зі своїх – в широкому чи вузькому сенсі “своїх”. Наприклад, на честь Пухальського чи Виноградського, які стояли у витоків тодішнього музичного училища. Або на честь мецената-фундатора Терещенка. Або на честь видатних митців та/чи викладачів, причетних до музакадемії, наприклад, Глієра, Ревуцького, Лятошинського, Косенка, Блуменфельда, Беклемішева, Нейгауза, Михайлова, Муравйової, Донець-Тессейр, Кошиця, Верьовки, Скрипчинської, Вериківського, Ерденко, Бертьє, Вільконського, Блуменфельда, Малько, Геліс, Кабача, Яворського,  Грінченка, Квітки… і це тільки імена заслужених людей з сайту академії. Вже не перераховую навіть просто видатних українських композиторів усіх часів, які могли б дати ім‘я нашій столичній кузні музичних талантів.

Думаю, що справа тут у тому, що насправді і чесно цю спільноту так ніхто і ніколи не питав. Нагадаю, що посвяту Чайковському в назві чинна музакадемія, а колись Київська консерваторія, отримала в 1940 році. В епоху міцного сталінізму. Тоді в громадян взагалі особливо нічого не питали, а лише рішеннями з‘їздів та пленумів доводили до відома і виконання. Сьогодні, судячи із емоційних дискусій та публічних звернень членів колективу, в самій національній музакадемії теж нормального і відкритого діалогу щодо найменування не відбулось. Частина колективу і керівництво академії виступає за Чайковського. Інша частина обурюється, що це самоуправство і виступає проти. Одні виправдовують називання на честь російського композитора його козацьким походженням та апеляціями до українських мотивів у творах, а інші називають перших конформістами із колоніальною свідомістю та дрімучими совками/москофілами.

Активна частина суспільства на всю цю дичину дивиться під час війни і диву дається. Дійшло навіть до іншої крайності, що на сайті Кабміну “талановиті” активісти ініціювали петицію про скасування назви на честь Чайковського (загалом ідея зрозуміла), але у тексті назвали композитора “емблемою російського імперського шовінізму” і ледь не свідомим інструментом російського імперіалізму. Одним словом – гаряче.

Меншовартість та заскорузлість одних зустрілась із радикалізмом та малодумством інших.

У підсумку, мені особисто здається:

– музакадемія точно має носити якусь іншу назву. Назву, яка відсилатиме до власної історії, мелосу і музичної традиції, а не за інерцією тягнутиме рішення сталінських комуністів;

– Чайковський нічим перед Україною не завинив й імперського шовінізму в його творчості та житті не було, а якщо десь якась тінь і сковзнула, то не більше, ніж на багатьох наших геніїв у той час. Пам‘ятники чи інфотаблиці на його честь десь у Кам‘янці, Тростянці чи Низах цілком можуть бути, адже він там бував і у своїй творчості данину цьому гостюванню сплатив сповна;

– слухати, вивчати і навіть шанувати іноземного композитора можна і треба, поряд із Лістом, Равелем, Бетховеном і багатьма іншими, але культу нема чого робити;

– своїх геніальних композиторів варто любити, вивчати, популяризувати і шанувати більше, ніж іноземних, бо крім нас у них не лишилось інших нащадків та спадкоємців. Тож вічна слава Лисенку, Кошицю, Леонтовичу, Лятошинському, Скорику та багатьом і багатьом іншим.