Коли перестануть стріляти. Галина Пагутяк

Колись в Америці старший пан захоплено розповідав про те, як його приймав нині окупований Куп’янськ: щиро, безпосередньо, гучно, з морем горілки і горами їжі. У забаві брало участь чи не все місто — столи повиносили на вулицю. Він ніколи не був у Галичині чи на Поділлі, і йому здавалось, що українці всіх приймають, подаючи спершу шклянку горілки і тарілку з вишнями, і розмовляють російською мовою. А іншим американцям мені доводилося відповідати, що ми не можемо "відпустити" Чечню, бо живемо в іншій державі. 

Великі промислові гіганти формували власну урбаністичну політику, засновану на субординації: червоний директор з Москви, його підлеглі інженери, бригадири, майстри правили бал. А інші, роботяги отримували безкоштовне житло в робітничих кварталах і повинні були відчувати довіку вдячність. На останньому місці в цьому ланцюжку харчування були ті, хто підбирав крихти зі столу — інтелігенція, на яку дивились як на дармоїдів, і політично нестійкий елемент. Прослойка, одне слово. Так само було у шахтарських містах — вотчині всемогутніх директорів шахт. 

Тепер, якщо й відновлять бодай частково знищену промисловість, то планова економіка і соціальна ієрархія зникнуть остаточно разом з пролетарським жаргоном. Зникнуть міські клоаки, бо людей розкидають по різних районах, і доведеться  залагоджувати стосунки між новими сусідами на іншій основі. Зросте особиста і колективна відповідальність за довкілля, а відтак відійдуть у минуле бюрократія і корупція. Звичайно, це тривалий процес, але він неминучий і є гарантією того, що страхіття війни не повторяться. Інакше джунглі чи курява поглинуть наші міста, як поглинули колись міста майя і шумерів, де культивували трудову повинність і абсолютну покору місцевому князьку.

У післявоєнній Варшаві, яку відбудовували всім світом, в середовищі архітекторів співіснували два світоглядні принципи — цивілізований і прокомуністичний. Цей досвід надзвичайно цікавий і дуже драматичний. Коли впали зруйновані стіни людських жител, за ними відкрилась реальність, здебільшого така, до якої не хотілось повертатись: вбогість, бруд, брак елементарних вигод, відсутність особистого простору. 

Тому ще до Варшавського повстання польські архітектори мали візію майбутнього столиці, і їхній досвід варто пізнати — ризики, жертви, нетерплячість, несприйняття, саботаж. Здається, вони передбачили всі компроміси, окрім найважчого — що совіти намагатимуться просувати свою ідеологію на польських теренах, зокрема й в архітектурі.  

<p>Палац культури і науки, Варшава</p>

З історичного центру, повністю відтвореного, зникли всі мешканці і оселилась історична пам’ять, яку псує сумнозвісний подарунок полякам від сталінізму — Палац культури, що копіює Московський університет, домінуючи над середмістям, але не над свідомістю мешканців Варшави, хоч і досі його тиражують у сувенірній продукції, що боляче сприймають нині українські біженці. 

Але досвід відбудови післявоєнної України буде інший і його вивчатимуть наступні покоління. Зникнуть сталінський ампір, хрущовки, панельки. З’явиться більше спільного простору з підземним паркуванням, укриттями і зеленими оазами, де діти почуватимуть себе у безпеці. У внутрішніх двориках ростимуть квіти й дерева, а під вікнами на бетоні  не стоятимуть припарковані авто. І ясна річ, пануватимуть енергозберігаючі технології і свідома економія ресурсів.

Аж тепер у Варшаві взялися за вцілілі під час війни райони, які стали вкрай непрестижними через криміналізованість. Ці обшарпані будівлі, сміття на вулиці — остання відрижка старого світу і нічого романтичного і ностальгійного вони в собі не несуть. Так буде і в нас. Либонь, поменшає і храмів, збудованих без смаку, на московський штиб, що несуть замість триколору прихований русскій мір. Шкода, що декомунізація відбувається такою страшною ціною, але тепер це ще й декомунізація свідомості.

І треба змиритися з тим, що як колись у часи монголо-татарської навали зникали навічно цілі поселення, а інші переносились і будувались заново, зникнуть тепер ті, де неможливо буде відновити соціально-економічну інфраструктуру. Чи не буде для кого. І можливо, через десятиліття теперішній глибокий тил буде заздро позирати на колишні регіони, де зараз ведуться бойові дії.