Чому радянська влада боялася 22 травня?

Цього дня у Каневі і скрізь, де були пам’ятники Шевченку, люди приходили з квітами, читали вірші поета та співали пісень. Дехто визувався і йшов на Чернечу гору босоніж, що чомусь дуже не подобалося кадебістам. Чимало національно свідомих львів’ян на початку 1960-х, особливо під час ювілею Шевченка 1964 року, їхали до Києва, а хто міг — то й до Канева. За ними вервечкою тягнулися кадебісти, яких було так багато, що вже ніхто й не намагався їх вирахувати. 

Поступово у КДБ зрозуміли, що ця, здавалося би, спонтанна акція привертає небажану увагу і ситуація виходить з-під контролю. Україна прокидається. Вбивство Василя Симоненка у 1963 році (його хворого на рак нирок закатували міліціонери) викликало хвилю вечорів пам’яті поета по всій Україні. З цих двох сумних подій почалося національне відродження, якому присвячують значно менше уваги, ніж стратам українських митців у 1930-х роках. Більшість із них вірили в комунізм і боролися проти українського буржуазного націоналізму. Самостійники викликали в них відразу. Останніх була "шопта", як казав Василь Стус. Можна сказати, шопта від шопти.

У ювілейний 1984 рік, перед 22 травня з Миколою Плахотнюком, Євгеном Сверстюком Борисом Рябоклячем і Віталієм Коротичем провів превентивну бесіду секретар обкому комсомолу Леонід Пустовойтенко, який заявив прямо: "Вшановувати пам’ять Шевченка 22 травня — це образа великого російського народу". Коротич його підтримав. Але це не спрацювало. Дізнавшись, що 22-го вечір пам’яті Шевченка таки проведуть, Коротич написав донос на своїх товаришів. Відомо яке блискуче майбутнє чекало на Віталія Коротича та як він став лібералом-космополітом. КДБ ніколи не кидало своїх і зараз дехто з них ледь не совість української нації.

До Незалежності завжди писали "український буржуазний націоналізм", хоча, де ви бачили в Україні національно свідому буржуазію? Буржуа були завжди лояльними до влади й поміркованими. І тотально зросійщеними. Це такий самий абсурд як "російськомовні українці-патріоти". Ба навіть у часи мого дитинства і юності (кінець 1970-х) начебто освічені люди вважали, що якби до влади не прийшов Сталін, то все було б інакше. Вони вірили, що комунізм може мати людське обличчя. Як зараз вірять, що росіяни можуть бути хорошими. Людям потрібно у щось вірити, тільки, боронь Боже, не в національну українську ідею. Потім у таборах засуджені вояки УПА дивувалися наївності дисидентів, які вірили, що політика КПРС може стати лояльною до українців. Що цікаво, за розповсюдження самвидаву давали стільки ж, скільки за участь в уявній терористичній організації.

Після гучного скандалу, коли біля пам’ятника Шевченку в Києві 22 травня 1967 року затримали чотирьох людей лише за присутність на заході, решта учасників рушила до ЦК партії вимагати їх звільнення. Це врятувало від затримання інших. Микола Плахотнюка у статті "22 травня" описує детально, як усе відбувалося. "На Банковій, тодішній Орджонікідзе, назустріч нам вийшли поливальні машини, спрямовуючи на колону потужні струмені води, але колона не злякалася і не розсіялася. За 50 метрів від будинку на нас чекав у кілька лав кордон міліції. Ми підійшли впритул і зупинилися. Стояли мовчки. До нас один за одним прибували посадові особи міста, та ми сказали, що вони нас не влаштовують. Хочемо говорити з першим секретарем ЦК КПУ". 

Після розмови з міністром внутрішніх справ о пів на другу ночі затриманих таки звільнили. Організований протест настільки злякав владу, що вона розгубилася. Зрештою, залежні від Москви функціонери не хотіли втратити посади. Пришивати арештованим кримінальні справи, відправляти на примусове лікування в психлікарні було дієвішим.

Патріотів звільняли з роботи, студенти отримували "вовчі квитки", особливо впертих садили у тюрми та психушки. "Чи воно того варте? — запитували обивателі. — Зламати собі долю через таку дрібницю. І головне ж, діти страждають через таких батьків, або батьки через дітей". Те саме казали і кажуть про воїнів УПА: через вас тероризували  селян, а ваші сім’ї вивозили в Сибір.

Коли я навчалася у Київському університеті на початку 1980-х уже навіть не попереджали. Парк із пам’ятником Шевченку був порожній. Не знайшлося критичної маси людей, яка б чинила опір міліції. "Порозумнішали". Чи не про це "лихо з розуму" казав В’ячеслав Чорновіл? Кожного сміливця, який дозволяв собі висловитися на заборонену тему у трохи ширшому колі, вважали провокатором. Хтось із шістдесятників розкаявся, хтось мовчав чи добровільно, чи примусово, а наступне покоління спивалося, і самвидав втратив політичну гостроту, маргіналізувався. 

Творча молодь навчалася у Московському літінституті, а там вербувало КДБ. Ідея незалежної держави відійшла в далеке минуле. На кін вийшла ідея прославитися десь за кордоном і таким чином прославити Україну. Така сама дурнувата, як і комунізм із людським обличчя. Якось, коли я була ще студенткою, один письменник сказав мені: "Римська імперія проіснувала тисячу років і все одно розпалася". За виступ у Каневі, де він прочитав у 1960-х свій вірш, розсипали друкарський шрифт його поетичної книжки. Від нього я вперше почула вірш Миколи Холодного "В комфортабельних респектабельних "волгах" їздять по шевченківських місцях". І що, знову їздять, тільки на крутіших машинах і несуть квіти до пам’ятників Кобзарю.

Та що не кажи, але Київ на початку 1980-х був ліберальнішим. Бо у Львові, звідки я втекла після другого курсу української філології, нас постійно залякували 1972 роком, "чорним" для українських патріотів. Дмухали на холодне. Студенти з вовчими квитками пішли в кочегари, або укладали асфальт на дорогах неозорої "родіни". Ніхто з репресованих тоді не міг розвити свій талант уповні в 1990-х, коли до літературного штурвалу стали колишні стукачі-комсомольці. Бо не було люстрації. Тепер нікого не хвилює, чи ти босий, чи взутий йдеш 22 травня на Чернечу гору, і чи взагалі бодай раз не для піару прочитав вірші Шевченка у цей день. Майбутнє України залежить від того, наскільки гостро ми відчуваємо несправедливість, і чи готові боротися з нею до скону.