Дідух чи ялинка. Галина Пагутяк

Задля ялинки мама купувала найдорожчі цукерки фірми "Світоч": "Трюфелі", "Супутник", "Червоний  мак", "Регіна", "Спартак", потім ми їх тихенько тягали, а мама вдавано сердилася, бо вдома ніхто не їв ласощі потай. У нас були фантастично красиві скляні іграшки, наприклад, сова з 6 совенятами на прищіпках. Ще ми вирізали гірлянди з кольорового паперу. За все моє життя не було такого, аби в нашому, а згодом у моєму новому домі не було ялинки, тепер вже великої, штучної. І я щороку її оновлюю, намагаюся знайти скляні фігурки українського виробництва. Бо для мене ялинка — найтепліший спогад дитинства, а крихкість скляних іграшок нагадує про крихкість існування. І я знаю, як зі жменьки вати зробити гарну гірлянду, як вирізати з паперу сніжинку.

І Миколай до нас приходив — приносив цукерки. Найдорожчі, і ми ділилися ними з батьками. Мама в дитинстві теж отримувала під подушку Миколая — яблучка, горішки, печево і найпростіші цукерки, бо такі були часи. Дитина виростала, і більше їй не клали нічого під подушку.

Але пишу я не для того, щоб хтось поринув у ностальгійні спогади і пустив сльозу. А щоб не було отого щорічного передноворічного хитання маятника — ялинка чи дідух. Природність свят для мене особливо важлива. І я поясню чому. Вносити дозовано "рустикальність" у міські квартири з євроремонтом та сучасним інтер’єром, та ще людям, які наживо не бачили серпа і снопа, обв’язаного перевесломДжгут із скрученої соломи для перев'язування снопів, звісно, можна, але перетворювати це на якийсь, перепрошую, етнографічний талібан, кумедно і шкідливо. Дідо приносив перед Святою вечерею сніп, і він був особливий, бо робили його ще у жнива зі збіжжя, що виростила родина на власній землі, і ставив на покуті. Після свят його спалювали в печі. Різдвяні ритуали були всі зрозумілі, ними родина спілкувалася зі землею і небом, всією армією духів, шукала знаки, що віщували майбутнє. І водночас всі, абсолютно всі люди в нашому селі, ставили ялинки, які були символом дерева життя. Навіть самотні бабусі, що не мали в хаті дітей, і онуки до них не приїжджали на свята, вбирали ялинки, бо ж колядники можуть прийти, а хата виглядає не святково.

Мій вуйко Іван, коли приїжджав до нас в гості, казав, що заховав на стриху ангела з ялинки, але де я не зазирала не могла знайти, щоб йому віддати. І якось він сам поліз на стрих, мав уже добре за вісімдесят, і знайшов свого серафима — голівку з крильцями, яку чіпляли до стовбура нагорі. Я можу тільки уявити, як багато означала для вуйка ця прикраса з картону, але не знаю чому він сховав її там. І вже не спитаю…

Теперішніх дідухів, майстерно виплетених із соломи, продають на базарі, і то вже не те. Воно відгонить комерцією, це лише скульптура малої форми. І я не хочу бачити її в своєму міському домі. Мрію колись посіяти жменьку жита чи пшениці коло батьківської хати, і потім зробити з неї свого дідуха. Тоді це буде благословення, а не профанація священної праці хлібороба. Моє селянське коріння сягає надто глибоко, щоб я дурила себе чужою працею.

Розумію, що це не сподобається багатьом людям, але зі спогадів заможних львів’ян 1920-30-х років відомо, що різдвяні страви вони подавали у порцеляні й кришталі, стіл сервірували по-світськи, і не ставили дідуха, якщо не мали маєтності чи родини в селі, де для них його майстрували свої, а не чужі. І то не було розкоріненням, то була повага до священної праці хлібороба, який вносив до хати те, що виростив сам. А традиційні страви, їх споживання — це теж повага до землі та її плодів, якими має право користати кожен. Різдвяні страви мали символічне значення і дарували здоров’я родині, все було збалансоване і приносило тільки користь. Ті гастрономічні оргії, які влаштовують у наступні два дні свят наші сучасники, дуже часто хіба спустошують родинний бюджет і шкодять здоров’ю.