Де ти був, Адаме? Галина Пагутяк

16:06, 22 листопада 2023

Без имени-1

Року 2016-го мене попросили переглянути і відзначити дитячі твори, подані на літературний конкурс. Там було дуже багато штучних псевдопатріотичних текстів, але знаю з власного досвіду, що цю стадію проходить більшість юних авторів, і чим раніше вона закінчується, тим менше у нас потім з’явиться графоманів із зоряною хворобою. Зворотного зв’язку з тими авторами в мене не було, і я пошкодувала про це лише один раз.

Коли 12-річна дівчинка-переселенка описала як вона їхала з батьками у переповненій речами автівці й побачила край дороги двох малих діток — 4-5 років, братика і сестричку, які йшли, самі не знаючи куди. Їх ніхто не підібрав, навіть не зупинився поцікавитися, чому вони самі. Досить було викинути з машини одну-дві валізи й забрати дітей з собою. Батьки тієї дівчинки теж не зупинилися. Я впевнена, що рано чи пізно дітей хтось підібрав, нагодував і прилаштував. Йшлося, очевидно, про Донеччину або Луганщину 2014 року. Після цього тексту мені вже не хотілося читати амбітних юних літераторів, яким йшлося хіба про те, як виграти конкурс, а не про самовираження.

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Мої батьки мали 11—12 років у 1941 році, і ще менше у 1939-му, коли прийшли "освободітєлі". Тато взагалі ніколи не порушував цієї теми, він був з іншого села, а мама розповіла лише чотири моменти. Як бабця цілувала руки німецькому солдату, що хотів убити незнайомого чоловіка, який забіг до неї в хату, щоб сховатися. Вона не знала навіть його імені, але випросила йому життя. Німець пішов, а той чоловік згодом подався геть. Моя мама була свідком цього.

Як її приятелька єврейка Регіна, з якою вона просиділа кілька років за партою, ховалася під ліжком від німців і ті її знайшли. І вбили разом з родиною під Самбором, у Ралівці. Зараз це дуже багате село, десь таке як Буча за рівнем життя. То був 1943 рік.

Як у 1942-му маму з іншими дітьми німці посадили на фірувіз і відвезли до Рави-Руської, де не було такого сильного голоду, а її тато, мій дідо, біг за фірою і плакав. Через місяць він її знайшов у господарів, де вона пасла корови, і забрав додому. Ця дорога війни, Бог знає, як він взагалі це зумів зробити і не загинути. Я згадую цю історію кожного разу, як чую, що батько залишився за кордоном, а його діти проводять ночі в укритті.

Як її улюблений вуйкодядько Василь казав їй кидати квіти під німецькі танки, коли ті з’явилися у червні 1941 року. Бо він уже бачив, що чинили совіти в селі, а сам пройшов Першу світову.

WII__Europe__Poland__German_Occupation.JPEG-029df_c0-236-4500-2859_s885x516

Вхід додаткових німецьких підрозділів до Львова, 2 липня 1941 року

Фото: lvivcenter.org

І як той же вуйко з дружиною переховували у себе в стодолі єврейку. Мама підглянула, як вуйчинадружина дядька принесла тій жінці води, аби вона змила кров з обличчя. І нікому про це не розповіла.

Менші діти легше переносять подібний травматичний досвід, але народжені на початку 1930-х підлітки ставали перед вибором — прийняти чи витіснити реальність із свідомості. Вони ще можуть заплющити очі і побавитися у дитячу гру: раз я нікого не бачу, то й мене ніхто не бачить, і таким чином сховатися від небезпеки. Але це вже не працює як раніше — темрява заковтує їх зсередини. Те покоління, що пережило Пілсудського, Гітлера, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, за моїми спостереженнями було схильним до істерики, спалахів агресії, часом жорстокості, бо так і не впоралося зі своїми дитячими психотравмами. Воно ніби не вийшло з темних хащів вселенського зла. Це ті, хто не належав до родин репресованих, які гартувалися і згуртовувалися родиною, щоб вижити в Сибірі. Вони відчували себе зрадженими своїми батьками, бо ті не захистили їх від війни, не пояснили, що відбувається, чому і що з цим робити. Просто сказали мовчати і прикидатися лояльними до кожної влади. Дітям, які на час війни були у тому віці, коли формується особистість, моральний стержень, і батьки є ще авторитетами.

У нас вже доростає покоління, яке є ровесником російсько-української війни, яке живе в ментально розшматованому суспільстві, де один крок убік може поставити чорну мітку на репутації людини, що є чиїмсь батьком або матір’ю, де щораз більше матерів виховує дітей без батька і є різниця, чи той батько загинув на війні, чи чекає в Чехії, коли закінчиться війна. Ці діти не обирали собі батьків, але відповідати їм все одно доведеться перед уже своїми дітьми на одвічне питання війни: "Де ти був, Адаме?".  

А ця дівчинка, яка написала про покинутих край шляху дітей, не стала лауреатом конкурсу. Перемогли ті, хто мав перемогти. Бо ж батьки для своєї дитини готові на все, чи не так? Навіть на підкуп.

Схожі матеріали

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії

сео дідух

Дідух чи ялинка. Галина Пагутяк

Ю._Павлович_(1874-1947).Маковія._Хресний_хід_до_криниці

Мак, мед, вода… Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

21457858_1447147775355050_6477748975362317588_o

Вінценосний. Пам'яті Павла Загребельного

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

Стус

Сновиди веселого цвинтаря. Віталій Ляска

7428a96b-2cd4-42a6-a350-b646e20708aa

Позивний "Кнопка". Ірина Васечко