Де ти був, Адаме? Галина Пагутяк
16:06, 22 листопада 2023
Року 2016-го мене попросили переглянути і відзначити дитячі твори, подані на літературний конкурс. Там було дуже багато штучних псевдопатріотичних текстів, але знаю з власного досвіду, що цю стадію проходить більшість юних авторів, і чим раніше вона закінчується, тим менше у нас потім з’явиться графоманів із зоряною хворобою. Зворотного зв’язку з тими авторами в мене не було, і я пошкодувала про це лише один раз.
Коли 12-річна дівчинка-переселенка описала як вона їхала з батьками у переповненій речами автівці й побачила край дороги двох малих діток — 4-5 років, братика і сестричку, які йшли, самі не знаючи куди. Їх ніхто не підібрав, навіть не зупинився поцікавитися, чому вони самі. Досить було викинути з машини одну-дві валізи й забрати дітей з собою. Батьки тієї дівчинки теж не зупинилися. Я впевнена, що рано чи пізно дітей хтось підібрав, нагодував і прилаштував. Йшлося, очевидно, про Донеччину або Луганщину 2014 року. Після цього тексту мені вже не хотілося читати амбітних юних літераторів, яким йшлося хіба про те, як виграти конкурс, а не про самовираження.
Мої батьки мали 11—12 років у 1941 році, і ще менше у 1939-му, коли прийшли "освободітєлі". Тато взагалі ніколи не порушував цієї теми, він був з іншого села, а мама розповіла лише чотири моменти. Як бабця цілувала руки німецькому солдату, що хотів убити незнайомого чоловіка, який забіг до неї в хату, щоб сховатися. Вона не знала навіть його імені, але випросила йому життя. Німець пішов, а той чоловік згодом подався геть. Моя мама була свідком цього.
Як її приятелька єврейка Регіна, з якою вона просиділа кілька років за партою, ховалася під ліжком від німців і ті її знайшли. І вбили разом з родиною під Самбором, у Ралівці. Зараз це дуже багате село, десь таке як Буча за рівнем життя. То був 1943 рік.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Як у 1942-му маму з іншими дітьми німці посадили на фірувіз і відвезли до Рави-Руської, де не було такого сильного голоду, а її тато, мій дідо, біг за фірою і плакав. Через місяць він її знайшов у господарів, де вона пасла корови, і забрав додому. Ця дорога війни, Бог знає, як він взагалі це зумів зробити і не загинути. Я згадую цю історію кожного разу, як чую, що батько залишився за кордоном, а його діти проводять ночі в укритті.
Як її улюблений вуйкодядько Василь казав їй кидати квіти під німецькі танки, коли ті з’явилися у червні 1941 року. Бо він уже бачив, що чинили совіти в селі, а сам пройшов Першу світову.
Вхід додаткових німецьких підрозділів до Львова, 2 липня 1941 року
Фото: lvivcenter.orgІ як той же вуйко з дружиною переховували у себе в стодолі єврейку. Мама підглянула, як вуйчинадружина дядька принесла тій жінці води, аби вона змила кров з обличчя. І нікому про це не розповіла.
Менші діти легше переносять подібний травматичний досвід, але народжені на початку 1930-х підлітки ставали перед вибором — прийняти чи витіснити реальність із свідомості. Вони ще можуть заплющити очі і побавитися у дитячу гру: раз я нікого не бачу, то й мене ніхто не бачить, і таким чином сховатися від небезпеки. Але це вже не працює як раніше — темрява заковтує їх зсередини. Те покоління, що пережило Пілсудського, Гітлера, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, за моїми спостереженнями було схильним до істерики, спалахів агресії, часом жорстокості, бо так і не впоралося зі своїми дитячими психотравмами. Воно ніби не вийшло з темних хащів вселенського зла. Це ті, хто не належав до родин репресованих, які гартувалися і згуртовувалися родиною, щоб вижити в Сибірі. Вони відчували себе зрадженими своїми батьками, бо ті не захистили їх від війни, не пояснили, що відбувається, чому і що з цим робити. Просто сказали мовчати і прикидатися лояльними до кожної влади. Дітям, які на час війни були у тому віці, коли формується особистість, моральний стержень, і батьки є ще авторитетами.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У нас вже доростає покоління, яке є ровесником російсько-української війни, яке живе в ментально розшматованому суспільстві, де один крок убік може поставити чорну мітку на репутації людини, що є чиїмсь батьком або матір’ю, де щораз більше матерів виховує дітей без батька і є різниця, чи той батько загинув на війні, чи чекає в Чехії, коли закінчиться війна. Ці діти не обирали собі батьків, але відповідати їм все одно доведеться перед уже своїми дітьми на одвічне питання війни: "Де ти був, Адаме?".
А ця дівчинка, яка написала про покинутих край шляху дітей, не стала лауреатом конкурсу. Перемогли ті, хто мав перемогти. Бо ж батьки для своєї дитини готові на все, чи не так? Навіть на підкуп.
