Альтернативна освіта 1940—1960-х років

У перші повоєнні роки вчительських кадрів не вистачало, особливо, в гірських селах, тому їх стали готувати в так званих "одинадцятих педагогічних класах", по суті, підлітків 15–17 років. Дев'ять місяців — і ти вчитель. Мої тато й мама були одними з них. Тато закінчив потім інститут і університет, мама — педагогічний інститут. Заочно, ясна річ, бо мали трьох дітей. 

Деякі учні були старшими за своїх учителів. У лісах панували повстанці, по селах лютували енкаведисти. Йдучи до школи в сусіднє село, мама бачила чатових повстанців, проходила повз них. Її дитяче серце відчувало, що навчання у радянській школі не є українським, і що повстанцям не подобається, що вона туди ходить. Мамин тато був січовим стрільцем і багато розповідав про історію України за Михайлом Грушевським. Тепер про це не можна було говорити нікому.

Керівництво ОУН чудово розуміло, що за молодь треба боротись, і почало запроваджувати підпільну освіту серед молоді ще з 1939 року, щоб не втратити це покоління. Григорій Прокопович1928 р.н. пішов учителювати в село Смільна. Їх там на 8 класів було всього двоє: директор школи і Григорій. У тонусі тримали вояки УПА, які часто навідувалися до села. Вони придивлялися до молодих учителів і якщо вважали надійними, то залучали до боротьби — роздавати листівки, тримати зв’язок, збирати провізію, роз’яснювати селянам політичну ситуацію. Особливо цікавив повстанців навчальний процес за радянськими програмами. 

Григорій згадував: "І один, такий старший, підходить до мене: "Сину, — каже, — аби ти в класі молився з дітьми, як урок починаєш. Ти молишся?". Я кажу: "Я молюся. Я вже раніше це чув, що треба молитися. Тато мені наказували. Я молюсь", — кажу. "Ну то, — каже, — так і роби. Про Леніна і про Сталіна, про тих вбивців, нич не кажи. Тільки вчи писати, читати, історію. Історію вже свою знаєш?", — питає. Ну, а тоді свою історію — ніхто і чути не хотів. Та я сказав: "Свою, так".

Десь у четвертому класі я побачила в сільській крамниці, де продавали й книжки, дуже красиву книжку з бароковим гербом на білій обкладинці: "Історія України". Нас вдома виховували суворо, ми ніколи нічого не просили, але я порушила правило і випрохала цю книжку. Тато й мама подивилися на мене дивно й сказали: "То не те, що ти думаєш". Я  зрозуміла чому лише коли почала читати омріяну книжку. То не була історія України, а історія СРСР, те, що ми вчили в школі. 

Важко повірити, але на першому курсі Львівського університету в 1978 році у нас був курс "Історія України", де не було історії України, а знову ж таки історія СРСР. Історію України ми дізнавалися з історичної белетристики радянських авторів, через що в мене стійка неприязнь до історичних романів, хоча час від часу виходили романи Михайла Старицького, Данила Мордовця, Зінаїди Тулуб, які у нас в селі зачитували до дірок. Якби я в університеті попросила в бібліотеці щось із спецфондів, то мною зайнявся би Перший відділ. Досить того, що мене позбавили стипендії за французьких екзистенціалістів, якими я зацікавилася, і якби я не перевелася до Києва, то навряд чи закінчила б університет. 

Повстанський рух згортався, але свідома молодь по селах гралася з вогнем, створюючи підпільні гуртки, де вивчали історію України, літературу й культуру. Я принаймні знаю про три: в моєму Урожі ("Організація ім. Степана Бандери"), в селі Сторона, і в селі Бистриця, коло Смільної. Отож: "Подбужским РО МГБ, Дрогобычской области в декабре 1949 года в селе Быстрица вскрыта и путем ареста ликвидирована созданная главарем бандгруппы СБ районного "провода" ОУН "ИСКРОЙ" молодежная оуновская организация, одним из активных участников которой являлся учитель местной школы ПРОКОПОВИЧ Григорий, по кличке "ИГОРЬ", проникший в ряды ВЛКСМ."Олександр Іщук [Молодіжні організації ОУН,/11том, Торонто — Львів, Видавництво "Літопис УПА" — 2011, ст.715]

<p>Карло Звіринський&nbsp; (1923 &mdash; 1997)</p>

Подібно ліквідовували усі молодіжні організації, і в середині 1950-х провід ОУН вирішив перейти до індивідуальної роботи з молоддю. Завдяки юнацтву ОУН та організованим осередкам упродовж 1939–1955 років молодь могла вивчати українську історію, географію, літературу, культуру за українськими підручниками, забороненими в СРСР. Навіть нині, на початку XXI століття, праці Грушевського, Аркаса, Дорошенка, Рудницького та інших авторів, за якими вчилося юнацтво ОУН, не втратили актуальності й ніхто з сучасних істориків не здатний з ними поки що конкурувати. 

Але поступово все згасало. У 1990-ті роки майже не залишилося нікого, хто здобував альтернативну освіту, бо система залишилася радянською і жодна дитина не могла уникнути цього тяжкого хреста. Хоча у 1960-ті роки художник і викладач Карло Звіринський облаштував у своїй невеликій квартирі підпільний університет, слухачі якого дізнавалися те, чого не могли отримати в своїх вишах: історію українського та світового мистецтва без цензури. І що найдивніше, ніхто не видав професора. Андеграунд не з’явився на порожньому місці. Знання передавали від однієї людини до іншої часто за допомогою самвидаву, обміну недоступними загалу книгами, через усне спілкування.

Теперішні літературні тусівки — це не про обмін знаннями й ідеями, а про кругову поруку на взаємовигідних умовах: ти — мені, я — тобі. А з тими вчителями, що досі вражені комуністичною ідеологією, війни не виграти. Корупція, культ грошей, космополітизм, необільшовизм замість національної освіти — якщо далі так триватиме, ми втратимо ще одне покоління, бо, маючи практично доступ до всіх знань, воно дезорієнтоване, а для суспільства шкільний вчитель — невдаха, що не має жодного авторитету. І це правда – вижити в педагогічному колективі можуть тільки покірні й безликі, не здатні до спротиву. Проте саме вчителі повинні зламати цю потворну гнилу бюрократичну систему, а не міністерство. Як особа, що виросла в родині вчителів і сама працювала в школі, я маю право про це сказати. За високі зарплати і додаткові прибутки ми можемо продати лише свою лояльність до того, хто нам платить. Любов до дитини і талант до викладання не можна купити. До школи повинні потрапляти педагоги, які пройшли психологічні тести.

Наостанок. Моя знайома, яка влаштовує зустрічі з письменниками, прийшла до крутої гімназії в одному з міст Львівщини, і після того, як керівництво не могло второпати, що їй власне потрібно, спитала: "А хто у вас з учителів читає книжки?". Ті довго думали, нарешті хтось відповів: "Та он та ніби щось читає". І перш ніж плакати над нещасними засмиканими педагогами, яких ніхто не поважає і не слухає, згадайте про тих юних вчителів, які відсиділи десятки років у совіцьких таборах лише за те, що самі навчалися і навчали інших історії та культурі України. Рано чи пізно мусить з’явитися якась альтернатива теперішній освіті, що продовжує плодити безхребетних конформістів і малограмотних невігласів. Війна не змінить свідомість, на це не варто сподіватися.