Адвокати мертвих

“Та он той знав дуже багато про Гербуртів, але вмер, певно, родина всьо попалила”, – сказали мені у Боневичах біля Добромиля. І з яким лицем я би пішла до нащадків, що живуть у пишній кам’яниці зі злим псом і попросила віддати мені папери небіжчика? А директор місцевої школи міг би, чи навіть учитель. А цей священник записав 2000 стрілецьких і повстанських пісень, і нічого з ними не робить, не розуміючи, що після нього залишилося б щось значно більше, ніж запис у шематизмі й багатий надгробок. Що Богу можна служити і в такий спосіб. Проблема в тому, що ці аматори-краєзнавці цілком безпорадні у популяризації своїх знань: у своїй малій батьківщині пророків не шанують, а за її межами – надто практичний світ, де публікують те, що вигідно, тобто комерційно вигідно.

Я вирішила нагадати про це у великодній тиждень, коли по всіх християнських оселях, наводять лад, збуваються старих речей, і до п’єца летять старі світлини, листи та інші папери. Івана Франка шокували, коли форми для пасок вимощували безцінними аркушами стародруків, скільки таких книг було втрачено.

Адвокати мертвих намагаються воскресити бодай на мить людей, які не увійшли через байдуже оточення до канонів і мартирологів української слави: священників, вчителів, воїнів, поетів, митців, меценатів. І просять – напишіть про них. Скільки січових стрільців, воїнів УПА вже не пам’ятають їхні родини, навіть не знають, де ті поховані. У лісових хащах зрівняні з землею їхні могили, чи в Сибірі. 

“Бог знає всіх по імені”, – таке я прочитала на цвинтарі психлікарні для жінок, що була у повоєнні часи в Добромильському монастирі. Там усе поросло бур’яном, стирчать поодинокі іржаві хрести. Жертви епідемій, поховані в спільних могилах, жертви Голодомору, діти, які не витримали дороги в Сибір і були викинуті з потяга – не тільки герої заслуговують на пам’ять, а й свідки нелюдських злочинів і трагедій. А тепер тисячі тіл загиблих у Маріуполі спалені, залиті бетоном, хто випише їм свідоцтво про смерть, хто представить їх на Міжнародному трибуналі? Там нема навіть що ексгумувати. Але є люди, які їх знали, навіть якщо вони були самотні. Щоб засвідчити їхні вбивства, потрібні докази. І коли доказів недостатньо, з’являються адвокати мертвих, яких ніхто не кликав, просто вони не можуть спати ночами, бо зло не покаране, доброчестя не оцінене, справедливість не встановлена, талант не пошанований.

Коли я написала багато років тому про трагедію Саліни в Добромилі, де було по-звірячому закатовано три тисячі в’язнів Перемишльської тюрми, не просто вбито, а закатовано, мені писали не тільки наші вороги з Росії: “А ви докажитє”. А й наші історики в білих пальтах указували мені, що я перебільшую, що свідки брешуть, що жертв було набагато менше. Багато свідків мовчали, навіть ті, хто дожив до Незалежности. А зовсім недавно жінка, яку дитиною депортували в Сибір, відмовилась спілкуватись зі мною, бо її син має посаду в Києві, аби йому не “зашкодила” публікація її спогадів.

Мовчання і бездіяльність зробили та й роблять далі погану послугу Україні в світі, оскільки вони допомагають фальсифікувати нашу історію, приховувати етноцид та інші жахливі злочини проти людства. Де б ми були, якби не знайшлося тих, хто ціле життя роздирає собі серце, блукаючи поміж терням, замість того, щоб заробляти і розважатись, ніколи не покидаючи зону комфорту? Чому жертвами Голодомору 1930-х більше переймався американець Джим Мейс, якому належать слова: “Ваші мертві вибрали мене”. А наші історики мимрили: “Не все так однозначно”.

Чим ширше поінформована громадськість, тим менше успіхів у маніпуляціях її свідомістю і фальшуванні історії. Я просто боюсь, щоб після війни нам не почали казати: з Бандерою та Шухевичем нас не приймуть до Євросоюзу, не пишіть і не висловлюйтеся на тему УПА. Не ходіть повстанськими стежками, хай вони заростають в ім’я найпрогресивнішого і найдемократичнішого майбутнього, де ми всі матимемо свої маленькі, але зручні камери з цілодобовим відеонаглядом.