В Україну покликали мертві, але не чули живі. Яким був Джеймс Мейс?

15:00, 17 лютого 2021

cover_meis.jpg

18 лютого минає 69 річниця від дня народження Джеймса Мейса - американського дослідника Голодомору, який залишився в Україні. Про наукові зацікавлення, переїзд, історію одруження, вибачення перед українцями та сад на Троєщині розповіла дружина дослідника Наталія Дзюбенко-Мейс

semenchenko.jpg

Марія Семенченко

журналістка

OsP1582040115tH2.jpeg
Джеймс Мейс із дипломом Фото: uinp.gov.ua

Джеймс Мейс дізнався про Голодомор випадково. Слухав лекцію Романа Шпорлюка про Голокост у Мічиганському університеті – професор згадав про Великий голод в Україні як співмірну трагедію. Мейс відреагував: "Цього не може бути! Ми би знали про трагедію таких масштабів — такі втрати неможливо замовчати!".

Ця тема привела Мейса в Україну. Він знайшов тут свою місію і свою любов. Першим почав переконувати світ, що Голодомор був актом геноциду проти українського народу. Сформулював концепцію постгеноцидного суспільства. Вважав, що реформи в Україні не вдаються через травми минулого. Застерігав про агресію Росії.

Наталія Дзюбенко-Мейс, історикова дружина, веде нас до будинку на околиці Києва, у якому знайшов своє українське щастя її Джиммі. Американський професор у "гарвардському" піджаку – зі шкіряними латками на ліктях – вирізнявся в Україні 1990-х. Виглядом, поглядами, цінностями. Говорив те, до чого тут не звикли й чого не знали. Та так і не розчули.

"Ви якісь божевільні"

– О, Джеймса страшенно бісили ці питання: а чому ви приїхали сюди? А чому ви цим займаєтеся? Чому не повертаєтесь в Америку? — згадує Наталія Дзюбенко-Мейс, письменниця, журналістка, натхненниця історика. — Спочатку дуже докладно пояснював. Що тут віють вітри історії, що в Україні вирішується історія Європи і світу. А потім просто почав відповідати: "Ваші мертві вибрали мене".

Із Наталією прогулюємося Троєщиною. Це спальний район у Києві. Подружжя Мейсів прожило тут своє спільне життя: спочатку в невеликому помешканні на околиці, а потім уже в п’ятикімнатній квартирі, яку придбали, щоб розмістити величезну бібліотеку науковця. 

— В одній кімнаті — двоє дітей, а в другій — ми з Джеймсом, весь час у роботі або в розмовах. Діти заставали нас вночі на кухні за вирішенням важливих історичних питань, казали: "Ви якісь божевільні", — Наталія Язорівна згадує побут першої квартири.

Мейс міг розповідати про минуле дуже точно і красномовно.

— Джеймс мав бінокулярний історичний зір. Він був геніальною людиною і точно знав, навіщо приїхав в Україну, — розповідає пані Наталія.

-
meis.jpg
Наталія Дзюбенко-Мейс в квартирі, де жило подружжя Фото: Олександр Рупета

"То це ви Джеймс Мейс?"

Ішов 1993 рік. Наталя Дзюбенко працювала журналісткою в історичному відділі газети "Голос України". Цікавилася Голодомором. Пригадує, бабуся щовечора в молитві перед сном згадувала імена всіх рідних, померлих у 1932—1933 роках. Повторювала: "Їх забрала не війна, їх забрав голод. Голод — найстрашніше".

Дитиною Наталія не могла зрозуміти бабусиного розпачу. Вже дорослою прочитала й вислухала сотні свідчень про Голодомор. Наприкінці 1980-х вона працювала редакторкою у видавництві "Радянський письменник" і готувала до друку книгу "Голод-33" Володимира Маняка та Лідії Коваленко.

– Ти день за днем читаєш ці моторошні історії. А ще приходять люди й розказують свої спогади, як когось тягнули сусіди в хату, а там уже вода кипіла… Я дуже тяжко пережила роботу над цією книгою, — зізнається дослідниця.

Після відновлення Україною незалежности Наталія чекала більшої свободи. Вважала, що про Голодомор вдасться говорити на повний голос.

-

– Але тема Голодомору лишалася під замком. Довкола неї завжди була невидима цензура. Бо хто отримав незалежність? УРСР її отримала, — констатує вона.

Якось до рук Наталії Дзюбенко потрапив звіт комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків Великого голоду в Україні. Його підготував у 1986—1987 роках Джеймс Мейс, очільник комісії. Пані Дзюбенко дали цей чотиритомник на один вечір. Вона проглянула текст і вирішила, що мусить обов’язково познайомитися з Мейсом. 

Того дня влітку 1993 року Наталія Дзюбенко разом із друзями-письменниками сиділа на літній веранді київської кав’ярні неподалік Будинку письменників. 

– Побачила, що вулицею йде чоловік в такому сірому піджачку з латками на ліктях і з якоюсь торбинкою. Мені так дивно стало: я ніколи такого не бачила. Потім Джиммі пояснив, що це "гарвардський" піджак, так ходить професура... І я дивлюсь на нього й раптом думаю: "Боже, це йде мій чоловік", – сміється жінка.

INd1582038314T87.jpeg
Джеймс Мейс Фото: unian.ua

Насправді Наталія здивувалася такій думці. Вона пережила болісне розлучення і була змушена перебратися з дітьми із київського Подолу в кінець Троєщини. Ще одне заміжжя її не цікавило.

Джеймс сів за кілька столиків, і вони почали на відстані перемовлятися. Чоловік відрекомендувався. Наталія здивувалася: "То це ви Джеймс Мейс?! Я думала, вам щонайменше 90 років".

Імпозантний науковець попросив у Наталі дозволу провести її додому. Вони пішки йшли на край Києва майже цілу ніч – Джеймс розповів їй про все. Про те, як потрапив в Україну і як сварився з академічними колами в Америці.

"В Америці на Мейса чинили тиск"

Лекція Романа Шпорлюка дуже вразила 21-річного Мейса. Професор запропонував студентові підготувати доповідь. Порадив книжки та документи. І Джеймс пішов до бібліотеки.

Він сторінка за сторінкою відкривав для себе трагедію. Читати історичні документи було нелегко: він не знав української мови. Узяв українсько-англійський словник і розгорнув першу книжку зі списку. Щоб прочитати її, витратив місяць.

-

– Другу книжку він прочитав вже за два тижні, третю — за тиждень, четверту — за кілька днів. Відтак прийшов до Шпорлюка і сказав: "Я буду займатися історією України. Я вже своєму народу нічим не поможу, а там я ще можу щось змінити", – переповідає історикова дружина.

Коли Мейс говорив про "свій народ" — йому йшлося про індіанців племені черокі. Його предки походили із корінних земель у Північній Кароліні, яких 1835 року примусово виселили з рідних домівок.

Джеймс Мейс був дуже активним під час навчання.

– Він усім цікавився: фундаменталізм, марксизм тощо. Виступав проти війни у В’єтнамі, організовував мітинги. Він був дуже вродливим і чарівливим — можу лише уявити, який вплив мав на однокурсників… Джиммі був демократом лівих поглядів. І коли він на лекції почув про Голодомор, то просто не міг у це повірити. Шпорлюк йому одразу сказав, що ця тема — непевна наукова перспектива й виклик для історика, що наукові праці можуть ніколи не надрукувати. Але Джеймс все вже для себе вирішив, – розповідає вдова.

neis4.jpg
Книги авторства Джейса Мейса та Наталії-Дзюбенко Мейс. Подружжя завжди працювало в тандемі. Сьогодні пані Наталія має мету перевидати праці чоловіка Фото: Олександр Рупета

У 1980-х Мейс захистив докторську дисертацію про національний комунізм у Радянській Україні. Долучився до створення книги Роберта Конквеста "Жнива скорботи". Організовував у Гарварді дослідницьку програму про історію Великого голоду 1932—1933 років. А згодом став виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США. 

На конгресову комісію поклали завдання дати оцінку Голодомору. Мейс у підсумковій доповіді наголосив, що голод був саме актом геноциду українського народу. Тоді у нього почалися конфлікти з іншими дослідниками Радянського Союзу.

– Ці славісти фактично заперечували роботу комісії. На Джеймса чинили серйозний тиск. Радянський Союз, Росія зокрема, дуже серйозно працювали на Заході. Джеймс не мав там перспектив, — згадує Наталія Язорівна.

Її чоловік вважав, що США і Європа винні перед Україною "тому, що знали, але промовчали". Через декілька років Джеймс Мейс публічно попросить вибачення в українців за це мовчання.

-

Лишалося 20 доларів

У день знайомства Джеймс Мейс довів Наталю до будинку. Цілу ніч розповідав про своє занурення в тему і про відторгнення серед західних колег. Вона запропонувала переночувати в неї – бо що могло чекати на американця вночі на Троєщині у 1990-ті? Відтоді вони не розлучалися.

– Джиммі не думав, що лишиться в Україні назавжди. Він приїхав на симпозіум, привіз важливу працю… Але одразу потрапив в "акуляче коло". Його оточували якісь спецслужбісти. Крім того, він жив у жахливих умовах. Наші письменники поселили його за страшні гроші до якоїсь кімнати, де не було навіть письмового столу. Там раптом з’явилися якісь знайомі знайомих — і почали влаштовувати посиденьки за рахунок Джимма. Я все це слухала, а тоді сказала: "Вибач, спитаю прямо: а скільки в тебе лишилося грошей?". Він зніяковів трохи й відповів "20 доларів".

unnamed.jpg
Подружжя Мейсів Фото: uinp.gov.ua

Вже наступного дня вони забрали Джеймсові речі із тимчасового помешкання – історик перебрався до Наталії.

– Я зрозуміла, що він у біді. Що його вже взяли в оборот спецслужби. Я йшла і думала: нащо мені цей клопіт? Але водночас розуміла, що мушу йому допомогти. Те, що він зробив в Америці і з чим приїхав в Україну – це подвиг. Я зрозуміла, що він геніальний чоловік, але не уявляє, куди потрапив, — згадує пані Дзюбенко-Мейс. 

Жінка прописала науковця у своїй квартирі, щоб йому продовжили візу. Через три місяці Джеймс освідчився Наталії. Вона не відмовила.

– Ми коли зустрілися, то це було отак, — Наталія Язорівна міцно з’єднує пальці двох рук, — як пазли. Джиммі багато в чому був непристосований до нашої реальности, багато в чому він був безпорадним. Але я завжди відчувала великий захист, підтримку й повагу до всього, що роблю. Знала, що він завжди буде на моєму боці.

-

Пані Наталія відчула, наскільки їй бракує Джеймса, коли почалася війна на Донбасі.

– У мене така образа була, що його немає поруч, — уперше ось так ридма ридала, — голос пані Наталії тремтить. – Він це все передбачив, усе прописав… Він ще тоді, у 1990-ті, говорив, що Росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но опіриться, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Хто тоді думав, що ми з росіянами будемо воювати? Ніхто. А він весь час говорив: "Не будьте наївними. Уся політична історія Росії свідчить, що буде саме так".  

meis5.jpg
Фото: Олександр Рупета

"Чудо, а не людина"

У Києві сіро та понуро. Довкола нас — щільне кільце багатоповерхівок спального району.

– Йому тут подобалося. Звичайно, спочатку дивувало, що люди такі похмурі й сумні, що в автобусах і на вулицях ніхто не усміхається. Але він був дуже відкритою людиною, людиною-серцем.

Проходимо повз "базарчик". Мейс дуже любив погомоніти з тутешніми жіночками:

– Я приходжу, починаю в бабусі питати за цибулю, за картоплю. А Джеймс: "А звідки ви?..". І через хвилину жінка все йому розказує. Я кажу: "Джиммі, йдем уже". А бабуся: "Жіночко, ви собі йдіть, а я з паном професором ще поговорю". Одна старша пані: "Все розкажу…", інша, ще одна. Нащо воно їм? Просто люди мали таку потребу — розказати. Він притягував. Чудо, а не людина, — усміхається пані Наталія.

Джеймс Мейс був захоплений своєю роботою. Викладав політологію в Києво-Могилянській академії та Міжнародному християнському університеті, писав статті, виступав із лекціями.

Подружжя було партнерами в роботі. Наталія допомагала чоловікові писати публікації і промови. Розуміла хід його думок із пів слова.

— Він надиктував основні думки, накидав цитат — а далі вже я "вишиваю". Потім перечитував, щось уточнював — так і працювали.

-

Наталія добре пам’ятає, як готували промову для симпозіуму, присвяченому Голодомору. Джеймс Мейс заявив перед аудиторією: йому соромно, що Захід мовчав.

– Він сказав, що прийшов покаятися від імені всіх американців за те, що світ знав і промовчав. У людей в залі мороз по шкірі пішов від цих слів, – згадує дружина історика.

meis6.jpg
Особиста бібліотека Джеймса Мейса, присвячена темі геноциду. Після смерті чоловіка жінка більшу частину колекції передала в Києво-Могилянську академію Фото: Олександр Рупета

Правда буде неприємною

Джеймс Мейс довго працював над формулюванням ідеї постгеноцидного суспільства.

— Це провалля, яке вимагає від нації надзусиль в усьому, – тлумачить пані Дзюбенко-Мейс. – Джеймс пояснював, чому в нас будь-які реформи приречені на невдачу. Показував прикладний вплив постгеноцидности на наше життя, на управлінські, фінансові, економічні сфери. Пояснював, де больові точки.

Пані Наталія іронічно говорить про себе, що вона, мабуть, "якась неправильна вдова". Бо не хоче оббивати порогів державних структур, щоб слізно просити про пам’ятник чоловікові. Її місія — в іншому:

– Джеймс завжди вимагав від мене того, що й від себе — реалізації і плідної роботи. Тому тепер моя мета — опублікувати Джеймсові статті та наукові праці. А потім дописати спогади про нього. Хочу, щоб їх видали вже після моєї смерти. Бо я писатиму всю правду, і для багатьох вона буде неприємною.

Вдова історика вважає, що українці досі мають риси постгеноцидного суспільства. Тому Мейсові публікації актуальні і сьогодні. Хоча він сам хотів, щоб ці наукові дослідження просто залишилися в історії.

-

– Парадоксально: що більше часу минає, то менше Джеймса розуміють. Він непрочитаний, непроаналізований. Те, що він вважав звільненням розуму, те, що він говорив про роздвоєння особистости, яке було в людях і яке передається із покоління в покоління… Я би хотіла, щоб ми зараз про нього говорили як про феномен суто людський, як про феномен науковий. Але, на жаль, його попередження актуалізовуються, — говорить Дзюбенко-Мейс і робить у розмові довгу паузу. 

meis7.jpg
Особливі для Джеймса Мейса речі - розкладний ніж та годинник, які чоловік привіз із собою в Україну Фото: Олександр Рупета

Свічка – це розмова з поколіннями

У четверту суботу листопада в Україні запалюють у вікнах свічки. У 2020 році всеукраїнська акція солідарности набула особливої емоційности через карантин. 

Вшановувати пам’ять жертв Голодомору так тихо й інтимно – свічкою – Джеймс Мейс запропонував  2003 року.

Пані Наталія пригадує: її чоловік дратувався, що відкриття нових меморіалів відбувалося в радянському стилі: довгі промови з папірця, суха хвилина мовчання.

– Джеймс як їхав, завжди казав, що знову буде "совдепія". Він хотів, щоб церемоніали стали більш людяними. Щоб головними були не чиновники, а люди. І потім допоміг "Кобзар" Шевченка. 

Наталія Язорівна зізнається: Мейса завжди дивувало, наскільки багато в Україні Тараса Шевченка. То вулиця, то пам’ятник, то станція, то цитати. "Наталю, – запитував, – як так може бути? Я вихованець англосакської культури, знаю напам’ять безліч сонетів Шекспіра, але я ж Шекспіра на кожного кроці не згадую".

Одного разу Мейс прийшов додому і попросив читати йому "Кобзар". 

– Десь пів року в нас на це пішло. Читали, коментували, дискутували. І зрештою він сказав: "Все зрозуміло. Це таємна зброя України. Іноземець не зрозуміє значення Шевченка і цієї книги". Я кажу: "Ти ж зрозумів". А він відповідає: "Я вже майже українець", — усміхається вдова. 

Але тоді Мейс уже серйозно додав: "От що нам потрібно, — і показав на офорт, на якому молодий Шевченко тримає свічку. — Нам потрібна не людина на трибуні, а людина зі свічкою". 

– Джиммі вважав, що це буде перегукування поколінь, перегукування між людьми, хвиля для того, щоб задуматися. Він хотів, щоб люди відчули: вони не самі. Що є вогник там, там і там, – пояснює пані Наталія.

-
meis8.jpg
Наталія Дзюбенко-Мейс в саду, який посадила разом з чоловіком Фото: Олександр Рупета

А сад проріс

Ми доходимо до довгого будинку практично в самому кінці Троєщини.

– Ось тут ми колись жили з Джиммі. Ось там наші вікна. А неподалік був пустир і паслися корови.

Пані Мейс сумно згадує про те, що тут на її чоловіка неодноразово нападали, грабували. У 1990-х цей район був одним із найнебезпечніших у Києві.

Під будинком – сад. Його висадило подружжя Мейсів. Джеймс налагодив постачання води, замовили землю. Висадили разом зі сусідкою три сотні дерев – але їх постійно ламали. 

– Приходимо, а бабці на лавочках кажуть: "Тут рости нічого не буде, будуть ламати". А я кажу: "Втомляться!".

Наталія Дзюбенко-Мейс ходить між деревами. Дивується, як розрослися деякі крони. Печалиться, що деяких дерев уже немає. 

– Виросло... Людям на радість. І мені на пам’ять.

Вона оглядає цей сад на краю світу, торкається бузкової гілки й усміхається.