Жінка в тюрмі народів

Контракт працюючої матері

Контракт працюючої матері — це широковживаний у науковому, а тепер ще й у соціально-політичному полі термін, який позначає систему відносин між жінками та державою, уявлення про "правильні" та "неправильні" жіночі ролі. У Радянському Союзі він виник у 1930-ті, в період "великого відступу" від низки революційних сімейних експериментів 1920-х років"Великий відступ" — назва книги Миколи Тимашева; він доводив, що якби не революція 1917 року, то Росія в 1940-х увійшла б до когорти найрозвинутіших держав світу.

Держава формувала нормативне уявлення про роль жінок. З одного боку, вони мали відігравати основну роль у вихованні дітей та організації родинного побуту. А з другого — мали стати "бійцями трудового фронту". У різні періоди на співвідношенні між цими двома вимогами акцентували по-різному. Якщо держава потребувала робочих рук, то через різного штибу ідеологічні кампанії підтримували "правильний" образ жінки-трудівниці. Якщо йшлося про демографічні кризи — наприклад, після Другої світової — наголошували передовсім на материнських якостях.

Ці "акценти" були не лише пропагандистськими — вони мали й законодавче підґрунтя. Приклад: заборона абортів 1936-го, податок не бездітність у липневому указі 1944-го. Або акти про тривалість декретної відпустки. У 1939 році, коли ринок праці потребував жіночих рук, декрет тривав 63 дні.

Указ президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року, з одного боку, містив широкі соціальні гарантії матерям, а з іншого, — жорстко регламентував шлюбну поведінку та процедуру розлучень. Він анулював будь-який правовий зв’язок позашлюбної дитини із батьком і скасував правило, згідно з яким мати могла звертатися до суду для встановлення батьківства та призначення аліментів. Держава брала на себе виплату аліментів, і самотні матері отримували таку саму допомогу, що й заміжні.

Жінки та чоловіки все більше пов’язувалися родинними зв’язками не так одне з одним, як із державою. Для жінки зв’язок із державою виявлявся і міцнішим, і прогнозованішим, аніж стосунки у подружжі. Функцію чоловіка-годувальника та захисника перейняла держава. Йшлося не так про соціальну політику, як про механізми упокорення, формування правил завченої безпорадности.

Контракт працюючої матері не можна оцінювати чорно-біло. З одного боку, жінки отримали певну економічну та правову незалежність, гарантовану соціальну підтримку. Водночас радянський емансипаційний проєкт не можна розглядати в категоріях "вивільнення жінки". Бо на жінку впав подвійний тягар: цілком патріархальна вимога бути "хорошою дружиною та матір’ю" поєднувалася з необхідністю будувати якщо не кар’єру, то принаймні досягати "високих виробничих показників".

Стереотипи з кіно та музики

Якщо розглядати радянську парадигму "вирішення жіночого питання" у динаміці, то можна побачити, як ця парадигма поступово "патріархалізувалася". Щоправда, у неприродний спосіб, адже народження та виховання дітей проголошували не приватною справою, а виконанням обов’язку перед суспільством.

У цьому контексті 1920-ті виглядали геть іншими порівняно із 1930-ми. Революційний азарт руйнації старого світу підштовхував досягати не лише економічного вивільнення жінок з-під влади батька або чоловіка, а й створювати нові засади сексуальної моралі. У її межах, наприклад, не мало бути ревнощів, статевих збочень, зайвого флірту, частого сексу. Аарон Залкінд писав у "Дванадцятьох статевих заповідях пролетаріату": "Клас, в інтересах революційної доцільності, має право втручатися в життя своїх співчленів". 

Легкість розлучень, дозвіл абортів, впровадження аліментної політики, сімейні експерименти були характерні для певних категорій "нових людей" — жителів великих міст. Такі експерименти показано у стрічці "Третя міщанська" 1927 року, у якій троє комсомольців живуть родиною, бо "не знають ревнощів". У 1930-ті роки такі практики вважали загрозливими. "Великий відступ" повернув суспільство до "традиційних цінностей" — щоправда, радянського взірця. 

Із часом "правильна жінка" втрачала позиції "палкого будівничого комунізму" на користь "щасливої дружини й матері". У тодішніх кінострічках можна побачити яскраві образи жінок, які нещасливі в особистому житті, але щасливі у шлюбі з державою. Класична формула такого "шлюбу" втілена в монолозі головної героїні стрічки "Член уряду" 1939 року: "Вот стою я здесь перед вами, простая русская баба, мужем битая, попами пуганная, врагами стрелянная — живучая...".

Від кінця 1950-х образ самотньої, зате щасливої жінки поступився іншому — жінки, що понад усе прагне сімейного щастя, прагне чоловіка. У 1970—1980-х Північна Америка та Західна Європа переживали другу хвилю фемінізму — зате радянська жінка Катя, навіть якщо вона успішна директорка хімічного підприємства, чекала на щастя через одруження зі слюсарем ГошеюГерої стрічки "Москва сльозам не вірить". Полум’яна комуністка, активістка із потужними соціальними, професійними, політичними амбіціями поступилася місцем "просто жінці". А "просто жінка" не може бути реалізованою, якщо поруч немає чоловіка. Вона вже не бореться за свою незалежність, як кіногероїні минулих десятиліть, а чекає на "героя", який має дати сенс усім її соціальним, професійним, матеріальним успіхам.

Гімном цієї невибагливости стала відома у 1980-х пісня: "Чтоб не пил, не курил, чтоб цветы всегда дарил. В дом зарплату отдавал, тёщу мамой называл".

"Гастрономічна мати"

Термін "гастрономічна мати" належить польській дослідниці та письменниці Славомірі Вальчевській. Вона пише про анатомію жіночої домашньої влади, яка зводиться до провідної ролі у діставанні, готуванні та подаванні їжі. Жінка перетворює харчування на ритуал, правилами якого володіє тільки вона: "не хапай", "будемо їсти, коли я сказала", "не їж холодним", "геть із кухні", "мийте руки", "доїдайте", "я знаю, що вам краще", "тобі не можна".

Вальчевська наголошує, що у такий спосіб мати інфантилізовує родину. Кухня — остання фортеця, за стінами якої вона тримає глибоку оборону. Жінка розуміє або відчуває, що відтиснута з всіх інших позицій і від неї мало що залежить. А тому — ціною годинних стоянь у чергах, порізаних рук та опіків, щоденної кухонної варти, миття, нарізання, подавання — вона окопується на своїх позиціях, не підпускаючи нікого. Перемога "гастрономічної матері" на кухні — Піррова. Ресурси, які вона вкладає в це уявне місце влади, незіставні з результатами. Час і зусилля, які можна було витратити на самореалізацію, марнуються. 

Славоміра робить цікаве припущення: вбивча серйозність, з якою жінки ставляться до прогодовування себе та родини, скеровує нас до матріархального дискурсу, "доісторичного або доцивілізаційного".

Черга формувала суспільство

Року 1981 письменник Фрідріх Горенштайн зауважив: "Ковбасні черги разом із чергами апельсиновими є головним напрямом торговельної війни між державою та народом". Метафора війни виправдана. Вона якнайкраще позначає новий — дефіцитно-споживацький — спосіб організованого насильства, у якому народ зазнає втрат, стає полоненим або посіпакою, у кожному разі — жертвою, а не переможцем. 

Виживання у продуктових битвах пізньорадянської доби формувало поведінкові патерни, які не відкривали ані стратегічних, ані тактичних перспектив. Ніхто, стоячи в чергах, не міг спланувати обіду чи вечері. Спосіб отримання продуктів у магазинах робив щоденне побутове майбутнє непередбачуваним.

Придбання продуктів завжди поєднувало дві, здавалося би, несумісні тенденції. З одного боку, розширення навичок громадської агентности, орієнтації на  власні сили й жіночу солідарність. З іншого — розчинення і самовиснаження у побутових боях.

Румунський дослідник Павел Кампеану називає чергу способом знерухомити тіла в харчових ланцюжках. Він зауважує: черги зменшували можливість витрачати гроші, перешкоджали витягуванню товарів із центральних фондів постачання. Уможливлювали переводити грошові ресурси не в товари, а у процес накопичення грошової маси.

Метафору знерухомлення можна розглядати не тільки в економічному, а й у соціальному сенсі. Іммобілізація тіл — переважно жіночих — у щоденних багатогодинних чергах зменшувала людські можливості думати про себе, будувати плани, вчитися, змінюватися. Непродуктивні витрати власного життя сприяли примусовій жертовності, самознеціненню, аж до заперечення власної цінности.

Час на себе?!

У кінострічці "Службовий роман" є епізод із бенкетом. Під час танцю зі співробітником жінка хвалькувато каже: "Я цей салат готую краще, ніж твоя дружина, я додаю до нього яблучко". Це абсолютно унікальний епізод у спробах зрозуміти харчовий і — ширше — споживчий порядок радянського часу. Безіменний салат із доданим чи недоданим яблучком — це витвір, відомий усім. І бідним, і багатим, і успішним, і не дуже, і тим, що живуть у столицях, і тим, що в селищах. Усі глядачі знали, про що йдеться, оскільки і у Львові, і у Вільнюсі чи Тбілісі готували такий самий салат, основа якого — варене м’ясо чи ковбаса, варена картопля, солоний огірок.

Феномен цього салату не тільки в надзвичайній поширеності. А й у сакральності, і навіть у смаковій саморепресії, до якої мимоволі вдавалися радянські споживачі. Готуючи книжку "Смак радянського", я проводила невеличке опитування серед жінок та чоловіків, які мали досвід "совка". В анкеті, зокрема, було запитання про те, чи цей салат готували не тільки для святкового столу. Питання просте: чому салату не було в щоденному меню, адже порівняно з іншими стравами він не такий уже й витратний — ані за часом, ані за набором інгредієнтів? Відповіді, які я отримувала через певну паузу — іноді дуже тривалу, — звучали так: "Я ніколи про це не думала. Не думала, що так можна".

Ця історія є моєю відповіддю на запитання про "час для себе". Попри те, що жінки приділяли увагу тому, щоб бути красивими відповідно до певних стандартів краси чи можливостей їх досягти — не можу стверджувати, що всі ці намагання нафарбувати очі, плюючи в коробочку із тушшю "Ленинград", сісти на "кефірну дієту", пошити сукню за лекалами журналу Burda, були усвідомленими як час, що витрачається на себе. 

Або як право на час, що витрачається на себе.

Бути іншим

"Інші" чоловіки та "інші" жінки — це ті, хто через різні причини спростовували легітимні соціальні контракти. Вони ставали джерелами нових практик та нових сценаріїв життя. "Інші" жінки були готові поступитися позицією "гастрономічної матері". "Інші" чоловіки виявлялися готовими до моделі патріархальної родини із сильним годувальником.

"Добувача" із числа партійної чи господарської номенклатури називали "начальником", "партійним функціонером", "партійною шишкою". Семантичне поле на позначення участи чоловіків у тіньовій економіці було не настільки визначеним. Їх, залежно від сфери діяльности, називали "цеховиками", "ділками", "комерсантами", "баригами", "спекулянтами", "фарцовщиками" тощо.

"Іншими" для радянської системи були й дисиденти. Їхній відкритий протест або навіть внутрішня еміграція руйнували неприродний шлюб із державою та створювали потенцію нерадянської маскулінности.

"Інша" мала безліч соціальних і вікових варіацій. Вона могла бути непрацюючою дружиною номенклатурного начальника або тіньового комерсанта. Жінка, яка бажає "просто добре жити". Коханка або подруга, утриманка, яка, втім, мала роботу й могла прогодувати себе сама. Це могла бути й родичка — розпещені доньки, сестри, матері "добувачів". Двері в "інше життя" могли відкритися тимчасово, на період короткої закоханости, красивого залицяння, любовної гри перед сексуальним контактом.

Відмінності спричинялися не лише соціальними статусами та професіями, а й етнічною або конфесійною належністю, місцем проживання, освітою. Значною мірою — віком. У молодих і старих були різні точки відліку для поганого та доброго життя. Якщо мрії та оцінки юнок відштовхувалися від досвіду подруг або картин іноземного кіно, то бабці вели свій відлік ще з часів Голодомору та війни. Усе життя вони запасалися борошном, крупами, консервами, сірниками, милом. 

Хорватка Славенка Дракуліч у книзі "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" писала, що мати пережила Другу світову війну й поводилася так, "ніби вона ніколи не закінчувалася": "Можливо, тому вони ніколи не дивувались, що навіть через сорок років після цього не вистачає цукру, олії, кави чи борошна".