"З особливих таборів ГУЛАГу поверталися одиниці", — дослідниця Леся Бондарук

— Нещодавно вийшла ваша книжка про українців в особливих таборах ГУЛАГу. Що це за вид таборів?

— З 1943 до 1948 року частину людей засуджували до каторжних робіт. Незаконно, бо не було відповідних статей. За задумом радянської влади, особливі табори мали замінити каторжні зони. Однією з мотивацій створення таких таборів було те, що каторги були недостатньо жорстокими і тому не могли перевиховати в’язнів... Отже, каторжні зони просто перемістили в особливі табори. 

З сотень виправно-трудових таборів виокремили 11 особливих, також "особливий" статус надали трьом тюрмам, серед них сумновідомий Владімірскій централ. Відбувати покарання туди відправляли переважко засуджених за 58 статтею — "зрада батьківщина". Створення особлагів означало ізоляцію політичних в’язнів, які по завершенню своїх термінів мали жити на спецпоселеннях довічно. 

У липні 1949 року, коли створили особливі табори, у каторжних відділах утримували 55 тисяч людей. Загалом у ГУЛАГу на початку 1950-х років перебувало понад два мільйони осіб.

Ще одна причина для створення таких таборів полягала в тому, що радянська влада зрозуміла, що випускати політичних в’язнів на волю — небезпечно. Для того, аби втримати їх під контролем, почали масово фабрикувати справи навіть на тих політв’язнів, які вже вийшли. Людей знову арештовували й садили повторно.

<p>Леся Бондарук "Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу"</p>

— Повторний арешт залежав від поведінки, слухняності звільнених?

— Була постанова — всіх політичних в’язнів ізолювати від радянського суспільства. Цю тему чудово дослідила Тамара Вронська, докторка історичних наук, у книжці "Повторники. Приречені бранці ГУЛАГу". Авторка описала детальну процедуру, як розшукували колишніх бранців. Траплялися випадки, що справи повторного засудження заводили на тих, хто вже помер, або був невиліковно хворий. 

— Який відсоток в’язнів особливих таборів, порівняно з іншими, зміг повернутися додому?

— Такого підрахунку ніхто не вів. Поверталися додому одиниці. Переважно ті, хто багато разів звертався з листами про перегляд справи.  Таку активність з боку бранців дуже часто супроводжували переслідування, по них навпаки відновлювали розслідування. Після повстань у таборах 1953–1954 років змогли повернутися вже сотні в'язнів

Бувало так, що в 1955 році в’язні писали заяви з проханням переглянути їхні справи і вказували, що їх засудили несправедливо із застосуванням тортур. Слідство, отримавши такі листи, зобов’язане реагувати, здебільшого реагувало формально. Відписували, що ті, кого звинуватили в тортурах, вже не працюють, або ж самі слідчі заперечували обвинувачення. І після цього питання закривали. 

Але іноді таки бралися допитувати повторно свідків. Траплялося, що від часу відкриття справи пройшло 15—20 років. Люди, які повторно мусили свідчити, а це було вже в 1960—1970-ті роки, як правило, говорили, що нічого не пам’ятають.

Додам, що українці були найчисельнішою етнічною групою серед в’язнів ГУЛАГу. У деякі роки їхня кількість сягала майже 40%, а в окремих особлагах — ледь не половини.  У СтеплазіКараганда українці становили понад 46% ув’язнених, а за ними — литовці з 13%. На Воркуті, у Рєчлазі — 40%, а друга група за чисельністю — росіяни з 14%. 

Українці були дуже згуртованими і постійно бунтували. Влада намагалася ізолювати їх, переводили в інші табори. Наприклад, з Екібастуза, що в Казахстані, перевозили в Горлаг, що в Норильську. Тобто перекидали з гарячих степів у п’ятдесятиградусні морози. Особливо жорстокий був БерлагБереговий табір — це табір особливого режиму на Колимі. Дістатися туди можна було тільки морем а втекти — неможливо. Умови роботи там були надскладні: добування золота й прокладання транспортної інфраструктури. Люди просто вмирали від виснаження.

— Поясніть детальніше мотив повторних засуджень. Бо, виходить, що це створювало чималі проблеми для радянської влади. Людей треба було перевіряти кілька разів, постійно переміщувати, щоб вони не організовували бунтів.

— Мотиви були і політичні, і економічні. Насамперед, потрібно було закрити роти тим, хто міг розповісти про жахіття радянських концтаборів. Після війни додалася економічна вигода: праця в’язнів таборів мала стати самоокупною. Тобто вони мали заробляти на своє утримання. Найбільше бранців задіяли у лісозаготівлі. Згодом адміністрація таборів взялася за втілення великих будівельних проєктів, як зведення БіломорканалуБіломорсько-Балтійський канал — штучна водна артерія, побудована на півночі СРСР, що з'єднує Біле море та Онезьке озеро, ГЕС, залізничних сполучень, автошляхів, шахт.

Першим табором особливого режиму, де почали випробовувати нові економічні моделі, був Соловецький. З розповіді про нього я почала книжку. Його вважали Радянським Союзом в мініатюрі. Найбільший з шести соловецьких островів майже до кінця існування СРСР називався Кремль. Саме там проводили перші експерименти: скільки в’язнів можна утримувати, в яких умовах, на яких пайках, яка категорія може вижити, які роботи хто може виконувати. 

— Це добре пояснює радянську промислову потугу, з величезними заводами і фабриками. Якщо була безплатна робоча сила, то звісно, що вони могли будувати, що завгодно і в яких завгодно масштабах.

— І вони не шкодували людей. До будівництва сталінської "мертвої" дороги — залізниці Салехард–Ігарка, яку так і не завершили, і де загинули тисячі в’язнів ГУЛАГу, зумисно залучали тільки політв’язнів. Бо політичні, зазвичай, краще працювали. З них обирали найдужчих. Їм давали краще харчування, спорядження й одяг. Настільки хотіли ту дорогу завершити. Але після смерті Сталіна роботи закинули. Добудували до того місця, де тримали Олега Сенцова — Лабитнангі, Ямало-Ненецького автономного округу Росії. Під кожною шпалою тієї дороги лежать люди, які не вижили під час роботи. І серед них багато українців.

— Що у вашій книжці можуть знайти для себе нового люди, які цікавляться історією українців у таборах ГУЛАГу?

— Передусім вони зможуть зрозуміти радянські табори з українського боку. Енн Епплбом у відомій праці "Історію ГУЛАГу" опиралася здебільшого на дані московського "Меморіалу". Є суттєві неточності у фрагменті, де йдеться про повстання в’язнів, авторка не виокремила лідерів цих бунтів, а серед них було багато українців. 

Я намагалася показати, наскільки "українським" був ГУЛАГ, скільки українців туди відправили, починаючи від 1921 року, від перших розкуркулених селян, січових стрільців, воїнів УГА. І аж до останнього українського в’язня Богдана Климчака, який вийшов на волю 1990 року.

У спогадах колишніх політв’язнів часто фігурують особлаги: Горлаг, Степлаг, Берлаг. Але, зазвичай, не пояснюють, що це таке, яким воно було, де розташовувалося, на яких ділянках вони працювали, який був кількісний склад таборів у різні роки. Це довелося вишукувати по крупинках, що я і зробила.

Також намагалася оповісти персональні історії кількох бранців. Вибрати було дуже важко, лише в одному Горлагу можна виокремити півсотні надзвичайно цікавих, яскравих українців. Мені також було важливо звернути увагу на відомих бранців як композитор Василь Барвінський, якого не тільки ув’язнили, а ще й знищили його музичні твори. Він усе життя після звільнення намагався їх відновити. Багато людей захоплюються перекладами Григорія Кочура. Але можуть не знати, що він з дружиною були в’язнями ГУЛАГу. Навіть коли звільнився, коли йому загрожувало нове ув’язнення, він все одно підписував листи на захист інших в’язнів.

Паралельно я старалася розказати й про бранців особливих таборів, які були невідомими або маловідомими, проте з дуже цікавими долями.

— Якими місця колишнього ГУЛАГу є сьогодні?

— Внаслідок повстань, особливо трьох найбільших у 1960 році, ГУЛАГ як система перестав існувати. Особливі табори розформували, але все інше залишилося. Навіть досьогодні сибірська частина таборів колишнього ГУЛАГу продовжує діяти. У 2003 році я їздила на Соловки і ми зупинялися на ніч у Петрозаводську. Мене вразило, що в місті діяли табори з кримінальниками. Балкони житлового будинку виходять на зону, яка всього за кількадесят метрів. Поряд озеро, де мали б гуляти, відпочивати. Це для них нормальне сусідство. У Росії і зараз багато політичних в’язнів, їх утримують з кримінальними. Згадаймо Юрія Дмитрієва, історика й голову карельського "Меморіалу", який знайшов Сандармох. Сьогодні Дмитрієв сидить у мордовській Потьмі. Це ті табори, де сиділи Василь Стус, Михайло Сорока й половина героїв моєї книжки.

— Що вас найбільше здивувало під час роботи над книжкою?

— Коли я починала писати про Мінлаг, мінеральний табір, то згадала, що в ньому сиділа Ярослава Людкевич, яку я дуже добре знала. Донька офіцера січових стрільців, народжена у Варшаві, яка знала кілька іноземних мов, була студенткою біологічного факультету у Львові, арештована за причетність до ОУН, далі займалася бунтами… Ярослава Людкевич була бунтаркою. Невідома зовсім людина, звичайна політув’язнена, яка повернулася з ГУЛАГу. Але коли потрібно було відновити діяльність Греко-католицької церкви, то вона поїхала в Москву на Арбат і голодувала там. Вона постійно вела боротьбу, до останнього свого подиху. Здавалося б — звичайна людина з долею борчині за Незалежність України, і це надзвичайно. Я намагалася відкривати маловідомі постаті. І саме вони мене дивували. 

Але дивувала ще одна річ — радянська держава, маючи всі правові підстави, тобто конституцію й кодекси, водночас, була абсолютно неправовою. Дотримання законодавства було радше винятком, ніж правилом. Дуже часто директиви, приписки, укази й накази для ГУЛАГу були абсолютно антиконституційними. При тім строго засекречені, для внутрішнього використання. І цього було достатньо, щоб вершити долі людей, ув’язнюючи їх і вбиваючи їх.

Особливість книжки у тому, що фокус саме на боротьбі українців у ГУЛАГу. Тому перше слово в заголовку — "прямостояння" — щоб продемонструвати боротьбу й незламність, показати, завдяки кому ГУЛАГ розвалився. Це слово Василь Стус вжив в одному з листів: "Наш оптимізм у прямостоянні, і це дає нам віру у майбутнє". Оце вміння вижити в смертельних умовах, і не тільки вижити, а й зробити щось для того, аби порятувати іншого, дуже важливе для українців. Хоча б тому, що це те, що ми сьогодні робимо, рятуючи світ від рашистів.