Не бути рабом. Як українські дисиденти протистояли зросійщенню

10:45, 6 вересня 2022

Дисиденти

Вони зростали в Україні, де російська мова й культура були нормою. А все українське зневажали. Проте, попри осуд, репресії і навіть загрозу смерти, вони обрали українську ідентичність. “Локальна історія” згадує історії Василя Стуса, Надії Світличної та Алли Горської.

popeliukr.jpg

Роксолана Попелюк

історикиня

Василь Стус

На початку 1960-х протистояння русифікації об’єднало молодих інтелектуалів радянської України. У цій спільноті своєю гостротою вирізнявся Василь Стус. Він виростав на Донбасі, де постійно перебував в опозиції до російськомовної більшости. 

2 Василь Стус.jpg

Фото Василя Стуса з особового листка обліку кадрів. 13 січня 1966 року

Фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

Після словесної перепалки з одним із донецьких шахтарів з приводу української мови у грудні 1962 року Стус написав листа Андрієві Малишку. 

“Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити”, – Стус гірко переживав русифікацією Донеччини. 

Мовне питання було для нього принциповим. Так само, як і питання поваги до українців. У листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста дисидент писав: “Я – не націоналіст. Навпаки, вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т. д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів”.

Стусова боротьба проти системи була затятою і безкомпромісною. Що ж його живило? На відповідь на це запитання натрапляємо у спогадах дисидентки Надії Світличної. Ранньою весною 1978 року вона отримала від поета, який перебував на засланні, зошит з віршами. Це був “саморобний зшиток кишенькового розміру із дрібно списаними рядками віршів. Збірка називалася “Палімпсести””, – згадувала Світлична.

Упорядковуючи Стусову збірку, вона написала, що “Україна – це трунок, що сп’яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі:

За стодалями вітчизна, 
перестрашене пташа,
то мій трунок і трутизна, 
нею витліла душа.”

У таборі Стус дуже тужив за Україною, там він ще більше відчував несправедливість. “Тема і ідея України проходить крізь усі поезії збірки. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, – завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини, – і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному”, – підсумовувала Світлична.

Того ж 1978 року Василь Стус зрікся радянського громадянства: “Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”. Помер Василь Стус в ув’язнення 4 вересня 1985 року.

василь_стус_іван_світличний.jpg

Василь Стус та Іван Світличний

Надія Світлична 

Схожі слова до тих, що говорив Стус, промовила й Надія Світлична: “Нижче людської гідності – бути громадянином найбільшого у світі концтабору”. Вона теж відмовилася від радянського громадянства.

Правозахисниця походила з Луганщини. До дисидентського руху приєдналася з легкої руки брата. Іван Світличний на той час гуртував навколо себе українську інтелігенцію. У його квартирі вони зустрічалися, читали зокрема й заборонену літературу, яку він у себе зберігав, на магнітофон він записував вірші у виконанні авторів. У Києві виник тоді “Клуб творчої молоді” – осередок шістдесятників. Надія Світлична познайомилася там із художниками і художницями, зокрема з Аллою Горською, яка згодом стала її подругою. “Був хор “Жайворонок”, Алла Горська мене до нього залучила, до того хору. Це була моя стихія якраз, я дуже люблю такі товариства”, – пригадувала Надія Світлична. 

Року 1965 вони разом працювали в Донецьку у групі художників-монументалістів – створювали мозаїки. Пізніше, коли Аллу Горську 1970 року вбили, саме Надія Світлична з Євгеном Сверстюком знайшли її тіло.

Світлична також пережила ув’язнення в радянських таборах: після арешту 1972-го була засуджена на чотири роки ув’язнення, звільнилася у травні 1976 року. 

“Жінок, політичних в’язнів, в мої часи було не багато, це колись були тисячні табори в Тайшеті, чи десь в Сибірі, а в цей час було від двох до трьох десятків всього. Половина із них були віруючі, половина з Іванівської і Володимирської областей, вони практично не виходили з ув’язнення, а як виходили, то не надовго, відразу сідали знову. Вони не визнавали радянської влади – це був їхній найбільший гріх”, – пригадувала вона. 

Ув’язнені українки й там відрізнялися норовом. Деякий час вони ходили з вишитими комірцями, замість “бірок” із прізвищами. Хоча “пізніше вже там прикрутили, так що “бірки” були”. 

e729d9b-svitlychna

Зліва направо – Оксана Мешко, Віра Лісова, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Дарка Гусяк, Михайло Горинь, Атена Пашко, Валентина Чорновіл

Фото: istpravda.com.ua

 Алла Горська

Митців-шістдесятників, які відстоювали окремішність та самодостатність українців, їхньої мови, мистецтва й культури, партійне керівництво визнало “принциповими ворогами влади”. У результаті та влада суворо засудила Івана Гончара, Аллу Горську, Дмитра Горбачова, Ігоря Григор’єва, Опанаса Заливаху, Віктора Зарецького, Веніаміна Кушніра, Галину Севрук, Людмилу Семикіну та інших.

Дисидентка, правозахисниця, українська художниця-монументалістка Алла Горська народилася у Ялті в російськомовній родині. Українську опанувала за власним бажанням уже дорослою. На запитання “Чому стався такий перехід?” Алла Горська відповідала: “Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям!”. Радянська “денацифікація” України їй пекла. Перебуваючи якось у Краснодоні на Луганщині, вона зафіксувала: “Місто не має українських ознак. Вражаюча суміш козаків донських, росіян, українців, китайців”. 

Вона творила монументальні полотна, а радянська влада їх нищила як “ідейно ворожі”. За нею постійно стежили кадебісти, а вона кепкувала зі “шпиків” і вітала всіх звільнених політв’язнів. Алла Горська – товаришка Василя Стуса, Євгена Сверстюка, родини Світличних, В’ячеслава Чорновола. Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова та думки. 

630_360_1568708080-431

Алла Горська з батьком та сином Лесиком, Одеса, 1959–1960 р.

Фото: www.uinp.gov.ua

Художник Опанас Заливаха так описував дисидентку: “Навколо Алли Горської, яка була найяскравішою постаттю, найрішучішою і найенергійнішою, гуртувалися всі ті, хто був небайдужий, хто шукав витоків та сучасних напрямів, аби виявити своє українське лице серед культур народів світу”. Попри те, що виросла в російському середовищі,  вона, за його словами, не дивилася через російську естетичну призму, а “мала свій національний український хребет”. Горська творила мистецтво сучасне, українське, яке, як вона казала, представляє незламний народ.

Сьогодні твори Горської знищує вже російська влада. У липні 2022 року світ облетіла звістка, що в Маріуполі окупанти зруйнували мозаїчні композиції “Дерево життя” та “Боривітер” авторства Алли Горської та Віктора Зарецького.

Це ще один доказ того, що праця дисидентів і їхня боротьба були важливими, щоб нині врешті знищити “найбільший у світі концтабір”, яким є Російська Федерація.

Схожі матеріали

василь_стус_2.jpg

Стус — 83

600.jpg

Право на прапор. Як 1973-го під носом у КДБ з’явилися синьо-жовті стяги

1200.jpg

Чернігівська справа Левка Лук’яненка

dysydenty 1100х400.jpg

Дисиденти. Історії політв'язнів радянського режиму

60.jpg

"На тлі ігнору держави": як висвітлюють історію дисидентства

600.jpg

Стус проти русифікації. Історія листа, що мав стати маніфестом

600.jpg

Олекса Тихий: українець і громадянин світу з Донбасу

600_Мушинка.jpg

Микола Мушинка: "То який же я "русский", коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?"

800x500 obkladunka Mokruk

Малесенька щопта проти імперії зла | Радомир Мокрик