Врятувати 16 душ: про родину Саїк – праведників світу з Тернополя

“Дитинство Ірусі Саїк” 

Подружжя Онуфрій та Анна Саїки мали двох дітей: доньку Ірину й сина Миколу. Дівчині на той час було 12. Вона добре запам’ятала подробиці переховування євреїв. Розповідь Ірини Максимів (з дому Саїк) увійшла до документальної стрічки “Назви своє ім'я”, що вийшла 2006 року. На той час її батьки уже посмертно мали статус Праведників народів світу (з 1992 року). 

Сама ж Ірина стала Праведницею у 2007-му: Національний інститут пам'яті катастрофи і героїзму “Яд Вашем” нагородив пані Ірину, а її ім'я, так само як і її батьків, викарбували на Стіні Пошани.

<p>Анна та Онуфрій Саїки (ліворуч)</p>

Імена врятованих: Михаїл Ґінзберґ, його дружина Зося (з дому Хувен), матір Роза, сестри Анна Ґінзберґ і Рут Старкшалль, чоловік Рут – Натан. А також знайомі родини Ґінзберґів. Михайло Ґінзберґ повернувся до Тернополя лише у 1988 році. Саме завдяки його клопотанням і свідченням Онуфрій та Анна Саїки отримали звання рятівників євреїв. 

Михаїл Ґінзберґ добре пам’ятав дев’ять місяців у сховку в українців – з липня 1943 року по квітень 1944-го. У той час німці саме ліквідовували тернопільське гетто, і євреї розуміли, що там вони приречені на швидку смерть.

Тоді родина Саїків мешкала у центрі міста, поблизу німецької установи “арбайтсамт” (Біржа праці. – Ред.). Іринин тато працював там адміністратором. Онуфрій переховував євреїв у підземеллях, хід до яких тягнувся від їхньої пивниці. Прикриттям став щойно збудований свинарник – це дозволило чоловікові приносити їм їжу під виглядом годівлі домашніх тварин. Після війни врятовані євреї виїхали до Кракова, а згодом переїхали до Канади.

Цю історію записав тернопільський краєзнавець Тарас Циклиняк. Упродовж семи років (2014-2020) він знімав на відео спогади пані Ірини. Численні уривки інтерв'ю з нею можна переглянути на його каналі в YouTube під назвою “Тернопільські балачки”. У своїх розповідях жінка розказує про повсякденне життя Тернополя у 1930-50-х роках. Про родинні традиції в будні та свята, про дозвілля, моду і кухню, про релігійні практики, міжнаціональні стосунки й військові лихоліття.

24 липня 2020-го на 88-му році життя пані Ірини не стало. Всього два місяці жінка не дожила до того, як книга її споминів під назвою “Дитинство Ірусі Саїк” побачила світ. Ми публікуємо фрагменти спогадів пані Ірини, що стосуються історії Тернополя та порятунку тернопільських євреїв.

Родина

Тато мій дуже любив природу і ніколи не нарікав на погоду – йому все була добра. І старався, шоб та добра погода була в його домі. Ауру там створювала бабця Юля і татко. Моя мама, то всьо псувала і вщент нищила. За пару хвилин робився вдома аля́рм і ва́йрах за ніщо. Якось так Бог збирає людей докупи. І то, вірите, було в ті часи непоодиноко: як чоловік спокійний, то жінка обов’язково мала бути вар’яткою. Направду.

Євреї

Ви знаєте, жидів колись ніхто не любив. Але не можна ділити, шо ти жид – то ти вже Бог знає який. Є там добрі і недобрі. Так само, як і в кожній нації. Ми з жидами добре жили. Як прийшла радянська влада в 1939 році, і зачали кликати їх євреями, то вони сильно обурювалися: “Ми не євреї, ми жиди!”. І ми так донині говорим: “Наші жиди”.

<p>Онуфрій Саїк з донькою Іриною біля магістрату</p>

Вони дуже любили своїх дітей, вміли виховати малечу і вкласти в неї повагу до інших. Жидівські діти були дуже чемні. В тих будинках, де жили жиди, все дуже смачно пахло! То були кулінари вищої марки! Моя мама багато від них взяла в кулінарії: і струдлі, і риба по-жидівски, і то, і то. Ні в кого не було такої смачної їди, як в жидів. Шоб ви то знали. От печиво, торт оріховий – то мамця від них вчилася робити.

Багато жидівських родин жило навколо ринку. Не всі були багаті, але були талановиті люди. Робили кравцями, шевцями, сита робила і всьо, шо хочеш. Жиди все були пригнічені. Мені завжди було шкода тих людей. Вони нікого не чіпали, але все так зводилося в розмовах до того, шо жиди є нижча категорія людей. Обзивали їх пархатими, особливо поляки ті глупства дозволяли собі: “Ти жидзю пархатий”.

“Перші совіти”

То був вересень 1939 року. Вони прийшли сюда 17 числа. Потім навіть вулиця Майтеки (тепер Яківа Головацького) була обізвана 17 вересня. Я пам'ятаю, як рускі танки їхали по Руській вулиці, і перший став навпроти Надставної церкви. Брата ше взяв танкіст і висадив на верх танка.

Прихід москалів до Тернополя – було саме страшне. По-перше, репресії, арешти. Всі, хто з поважніших людей не виїхав, були арештовані. За ніщо! Інтеліґенцію майже всю знищили. Всьо було вивезено в Сибір цілими родинами. Полишалися тільки ті, шо їх підтримували, або ті, які нічого з себе не представляли і сиділи нижче трави, і тихіше води. 

<p>Онуфрій Саїк біля входу до готелю "Подільський" у Тернополі</p>

Поляки повтікали, наша інтеліґенція також, а вони прийшли на всьо готове! Як прийшли сюда, то не знали, шо і де з чим робити. Вони з нічними вазами по молоко ходили! 

І от прийшла октябрська... Татко приходе з роботи і каже, що свято Жовтневої революції будуть справляти. Татка не було цілу ніч… Перші слова як він прийшов до хати: “Нусічка, як ми будем дальше жити з тою жемотью?! Нусічка, та вони шклянка́ми пили горівку! Я такого ше не видів! Нусічка, а ти знаєш, в чім вони прийшли на баль? Їхні жінки прийшли в нічних сорочках. Як мала шось сі взути — то сі взула, а нє — то кирзові чоботи і наверха та нічна сорочка. То офіцерскіє жони! Вищого рангу!”. Тато згадував, шо вони дуже понапивалися в тому залі. Всьо було настільки п’яне, шо не могло слова сказати. Ше на кінець там танцювали на тих столах. Татко над раньом прийшов ні живий, ні мертвий…

І потім, як він дальше робив у готелі, то розказував: “Сиджу я в портьєрці і чую, на поверсі весь час зливається вода”. Думає татко, може шось зіпсулося. Та й піднявся на поверх, і бачить, шо в устемпі (Туалеті. – Ред.) відкриті двері. Підходить, а там руский офіцер миється! Спускає воду і миється в унітазі! Татко його підняв і каже: “Що ви робите?! То ж не є для того! Ходіть я вам покажу, де треба митися”. Взяв його, завів в лазєнку (ванну). Показав як включається вода тепла чи зимна. Тато прийшов з роботи несамовитий.

Німецька окупація

В один день москалів не стало. В липні 1941 року. Німці їхали на мотоциклях з підкоченими рукавами і на переді мали автомати. Ніякої стрілянини і супротиву не було.

Потім, коли татко зачав робити в арбайзамті, ми переїхали в двоповерхову хату, яка стояла біля Старого замку. Німці лапали нашу молодь по селах і примусово забирали до Німеччини на роботу. Їх реєстрували, робили документи і відправляли так, ніби то добровільно.

Жиди не мали права вільно ходити по місті. Та то такі бідні і нещасні люди були, шо ви собі не можете уявити. Німці постійно ганяли їх на тяжкі роботи копати траншеї… От приженуть їх туда коло цегельні і заставляють копати для себе могили. І вони бідні копають, копають… А потім клали дошки́, ставали на них і там їх стріляли.

Катастрофа

Якось ми з татком йшли по вулиці. Перейшли коло костелу і зайшли на Третього Мая (Тепер вул. Сагайдачного. – Ред.). Йдемо, дивимся: студебеккер стоїть, і там якийсь лемент. Виявляється, жидів везли на розстріл. Німец, який сидів коло шофера, вискочив з кабіни, відкинув брезент і питається, чому дитина так кричить, чому не заспокоять. І тоді сказав, шоб йому її дали. В тої жидівочки вирвали з рук немовля в пеленках. Боже, я того забути не можу. Як тепер йду по тій вулиці, то мені страшно робиться… Він бере її за ножки і кидає до стіни, шо навпроти. Від того зробилася пляма крові… А тоді він підняв її і кинув у кузов… Мені донині в голові стоїть крик тої жидівочки… Вона мала гарне, довге, кучеряве волосся, зовсім молоденька… Татко притулив мене до себе, шоб я не дивилася, но я вже то всьо побачила.

Я пам'ятаю ше один такий випадок. На подвір'ї лежав великий камінь. На ньому сиділо дві жидівочки. Дві дівчини, може, десь по 16-18 років. Сиділи собі і шось говорили. І до них підійшли два наших українських поліцаї. Дівчата мали гарні сережки. І ті хлопчиська беруть і з цілої сили зривають з вух ті сережки. Їх обіляла кров. Вони плачут, кричать, а ті ше їх б’ють… Я того ніколи не забуду.

То не могло бути ніякого протесту. Бооооже, та то кожний сидів так во тихо! Та хто там шось міг сказати, чи в свою оборону, чи шо?! Та про який осуд чи супротив ви питаєте… Шо могли зробити прості люди?!

Порятунок

Тато робив в арбайзамні гаусмайстром, то шось на подобі завгоспа. Була в Тернополі така родина Ґінзберґів. Мій татко їх дуже добре знав за Польщі. Вони в місті часто зустрічалися, але ніколи не були у нас вдома. Старий Ґінзберґ був адво́кат, а його син Михаїл, здається, мав якусь економічну освіту. То були не бідні, інтеліґентні люди. Як тільки німці прийшли до Тернополя, того тата забили. А Михаїла з родиною вже перемістили в концтабір (Гетто. - Ред.). То все було в межу́ з тим місцем, де тепер готель “Тернопіль”, і де ми тоді жили.

І якось він побачив, шо татко заходе в браму арбайзамту. Їх вже тоді готували на знищення. То було під вечір… До нас до хати приходе два гарних пани. Це прийшов Михаїл Ґінзберґ і його шваґер. Михаїлу було 23 роки, а скільки його шваґрови, я не знаю, лиш пам'ятаю, шо він робив аптекарем. І вони зачали розмову за те, шоби мій батько взяв їх переховати. Мамця відразу засперечалася. Татко також казав, шо бійтеся Бога, тут німецька установа. А вони дальше просять і просять...

Видно, вони заплатили охороні, і та дала їм втекти з концтабору (Гетто. - Ред.). То було дуже близько, бо через стіну стояла наша хата. Здається, ми бавилися із братом в спальні, і чуємо якийсь рух і плач. Я заходжу, а у нас ціла хата людей. Тато каже: “Ми домовилися із вами за шість чоловік вашої родини, а ви привели…”. Ті люди впали додолу і зачали татові цілувати ноги. Тато моментально нервово зреагував до них: “Шо ви! Я не цар і не Бог, шо ви мені ноги цілуєте. Встаньте!”. Бабця плаче, мама плаче, я так само стою, як вкопана. Жиди тоді казали, шо якщо ви нас спасете, то не будете до кінця своїх днів ні в чому потребуватися.

Нікого крім родини Ґінзберґів ми не знали. Абсолютно нікого! Там було пару молодих хлопців, шо ми з ними потім бавилися на подвір'ї. Один називався Макс. Решти ми навіть імен не знали. І тоді той Байбі – Михаїл Ґінзберґ – його вдома так кликали, каже: “Пане Саїк, ото є моя родина, а то чужі люди. Но вони побачили, шо ми збираєм речі і пішли з нами. Чи брати їх на переховування ваша воля”. А вони стоять, руки ломлять і плачуть. Татко задумався, а тоді каже: “Лишайтеся”. Мама зачала рвати на собі волосся.

Якщо німці знаходили в когось жидів, то відразу виводили на двір і тут же розстрілювали. Ви розумієте, який то був ризик? Під час того, як у нас переховувалися жиди, в місті було дуже багато акцій. Їх масово стріляли. Всі ми бачили, шо то робилося.

Як вже татко взяв жидів, то вони були у нас дев’ять з половиною місяців. Тато сушив сіно, бо ми тримали свині і 150 кролів. Потім він під прикриттям того, шо тримав живність, мав шо постелити людям. Грот відкривався досередини пивниці. Татко перевів жидів туди, як вже арбайзамт мав забиратися, бо йшов фронт. Тільки тоді він забрав їх зі стриху в пивницю.

<p>Ірина Максимів (1932 &ndash; 2020)&nbsp;</p>

Там, де ми жили, був підземний хід. Під дерев'яними сходами був підвал, а в ньому — великий грот. За тим гротом ховалися наші жиди, і звідтам йшов той підземний хід.

До нас тоді рідко заходили знайомі, але все-таки приходили. Кожний питався: “Пані Саїкова, чого у вас такі великі баняки на кухні?” А в нас було тільки шестеро домашніх, кому і для чого стільки вариться? А так – свиням, качкам.

Ми давали їм їсти три рази на день. Михаїл, як приїхав в 1988 році, то казав, шо такої доброї студенини (Холодцю. - Ред.) він більше ніколи не їв, все життя пам’ятав той смак. Наша мама добре варила їсти. Справа в тому, шо вони на провіянт давали свої гроші. Але того всього все рівно треба було наготуватися. Скільки то треба було наліпити пирогів на 16 людей – від самого раня до обіду ліпилося. На снідання, то переважно мастилися канапки. Яєчка варені, смажені, омлети робилися. Мамця у мене була першорядною кулінаркою. Уявіть собі! 16 їх і нас шестеро членів родини. 22 чоловіки нагодувати хотя би три рази на день.

Тато мішками сухарі сушив! А ше ми мали великі баняки-бідони, шо в них молоко возять. Ми ж тоді тримали дві свині, гуси, качки, 150 кролів було! То всьо маринувалося, коптилося, заливалося смальцьом і спускалося жидам вниз. Уявляєте, скільки то треба було води нанести, скільки нечистот винести. Всьо було на наших дитячих руках.

Вже, як зайшли радянські війська, то жиди звідтам вийшли самі.