Україна, яка померла: слідами постчорнобильських експедицій на Поліссі

300 сіл Полісся

Ідея провести Чорнобильські експедиції зародилася ще 1989-го у працівників Музею народної архітектури та побуту України в Києві – Лідії Орел, Павла Загреби та Сергія Верговського. У грудні 1989 року вони вперше поїхали на Полісся, зокрема у 30-кілометрову зону відчуження. Тоді назріла думка, що там треба провести серйозні наукові дослідження. За кілька років, у 1994 році, був підписаний договір між Інститутом народознавства (він став опорним пунктом для проведення таких експедицій) і Міністерством надзвичайних ситуацій, яке погодилося фінансувати поїздки.

Усвідомлюючи важливість таких досліджень, я охоче погодився організувати та очолити ці експедиції. Основою експедиційного загону стали львів’яни – співробітники Інституту народознавства НАН України. Але значна частина моїх колег через небезпеку для здоров’я категорично відмовилася від поїздки в зону. Тому ми залучили народознавців з інших установ і навіть інших міст – Києва, Дрогобича, Черкас.

Серед учасників – етнологи, фольклористи та мистецтвознавці. За кожним із них закріплювали конкретну тему: житло, одяг, їжа, транспорт, календарна та сімейна обрядовість, народне мистецтво, фольклор. Так було сформовано перший склад експедиції – 14 учасників. Згодом були експедиції, до яких долучалося 25–28 науковців.

Виїжджали щороку у два етапи. У 1994 році – у серпні та вересні, а в усі наступні роки – у липні та серпні. У вересні вже важче проводити польові дослідження – коротші, ніж улітку дні, холодніше, частіше дощить. 1995-го ми двічі відвідали Овруцький район і північні села Народицького району. 1996-го побували в Малинському районі, південних селах Народицького району й частково в Коростенському та Радомишльському районах. У липні 1997 року члени історико-етнографічної експедиції працювали 26 днів в Олевському районі Житомирської області, а в серпні 12 днів бродили селами самої Чорнобильської зони.

За всі роки польових досліджень я відвідав приблизно 300 поліських сіл.

Радіація та сливи

Нашим завданням було суцільно обстежити усі населені пункти Поліського району, де ще були люди. У першій зоні, яка спорожніла ще 1986-го, уже не було що робити. Тож спершу в серпні 1994 року ми поїхали у другу зону – район обов’язкового відселення, діаметром приблизно 50–70 км від реактора. О 9-й годині ми виїжджали з Іванкова, у готелі якого жили, проходили контроль перед селом Красятичі та працювали до 19-ї. Щодня обстежували одне велике або два менші села.

Перше село, де ми ступили ногою, була колишня Королівка. Перед нами відкрилася апокаліптична панорама: стоять хати вже без вікон, без дверей. Місцями здерта покрівля. Подвір’я зарослі травою по пояс. В одному місці побачили колишній городець і двір, встелені барвінком. Члени експедиції великими очима дивилися на це все, боялися навіть ступати у траву. Найсміливіші великими кроками долали відстань до першої хати, щоб радіації менше "набрати". Потім цілий вечір усі обговорювали побачене. У декого підвищився тиск. Справді, виглядало воно моторошно.

Очевидно, що кожен із нас боявся. Навіть у другій зоні в деяких селах (Тараси, Грезля, Рудня Грезнянська), які ніби були далеко від станції, рівень радіації був дуже високим. Смуга з високим рівнем радіації охоплювала не лише територію Київщини, а й Народицького та Овруцького районів Житомирської області. А між тим у другій зоні були села з таким самим рівнем радіації, як і у Львові. Наприклад, низький рівень радіації був у Черемошні Поліського району, за останньою хатою якого фактично починалася 30-кілометрова зона. У тому селі тоді було ще десь двадцять господарств. Дослідники порозходилися по Черемошній. Через годину чи навіть менше до мене прибігають жінки й починають кричати: "Ви куди нас привезли?! Тут же зона поруч! Ми тут не будемо працювати!". "Добре", – подумав я. Поїдемо в інше село. Заїхали в Тараси, яке було від 30-кілометрової зони на відстані 20–30 кілометрів. Але рівень радіації там був у 3–5 разів вищий, ніж у Черемошній.

Тоді я вже знав: якщо члени експедиції "наїлися" радіації, "наковталися" її, то ввечері, повертаючись на базу, всі в автобусі сиділи, як сонні мухи, частина навіть засинала. Головний біль – одна з перших ознак дії радіації. Потім також починали боліти ноги. Якщо ж радіація не надто перевищувала допустимі норми, то ми всю дорогу гомоніли, ділилися враженнями, сміялися, жартували.

В Іванкові ми харчувалися в дитячому садку. Біля нього росли сливи і яблуні. Сливи на дереві були величезними – як у казці. Раніше я таких не бачив. Ми говорили, що це якийсь гібрид, наслідок радіації. Перший місяць – серпень 1994-го – перебування в Іванкові ніхто їх не чіпав, боялися. Трохи відпочивши – днів десять, вже у вересні ми знову прибули в Іванків. Через декілька днів я зауважив, що слив на деревах стало менше. Провів серед членів наукової мандрівки розслідування. З’ясувалось, що ініціатором скуштувати їх був Роман Радович. 

Наш колега, дослідник народної медицини Андрій Шкарбан варив нам чаї із солодки, яка нібито виводила радіонукліди. Окрім цього, щоб захистити себе від невидимого атома, ми обов’язково щовечора розливали два літри червоного вина на всіх.

Перший рік ми дослідили весь Поліський район і відвідали шість сіл Іванківського району, зокрема і Болотню, звідки родом знаменита художниця Марія Примаченко. Тоді вона була ще живою, і ми дуже тішилися, що мали нагоду її побачити.

Попри добрі результати, перша експедиція морально була дуже важкою. Складно було звикнути до гнітючої атмосфери, яка домінувала серед місцевих жителів. Скажімо, заїжджаємо в село і бачимо: там стоїть фура на дорозі, і люди вантажать свої пожитки, щоби переїхати в іншу місцевість. Або ж інше село – ще недавно у ньому проживало 300–400 осіб. Побудована нова школа, нова сільрада, будинок культури... Приїжджаєш, а тут уже майже нікого немає. Або бачиш: виселяються останні жителі й уже розбирають ті будівлі та вивозять будівельний матеріал. Приїжджаєш у село, а довкола – порожньо… Це страшенно негативно впливало на нас. Ніби після війни…

Залишенці

Страшні наслідки Чорнобиля в тому, що із 30-кілометрової зони відразу виселили величезну кількість людей – 90 тисяч осіб уже 1986 року. Усі села, які були зараховані до другої зони, відселяли поступово, до 1999 року. Тоді ж у Київській області їх зняли з обліку, потім ще знімали в Овруцькому та Олевському районах Житомирщини.

Найдовше залишалися жити люди в другій зоні, бо частина з них нікуди не хотіла виїжджати. Але їх ставили перед вибором: ви не виселилися до такого то часу – вам обрізали телефон, обрізали електроенергію. І як ви будете жити далі? У Денисовичах жінка ходила по хліб аж до селища Поліське. Вдосвіта прокидалась, о 4-й годині виходила з дому, йшла лісовими стежками, скорочуючи відстань, щоб до 12-ї години дійти до Поліського чи до Вільчі. Там купувала декілька буханок хліба і до вечора поверталася до свого села. Ось такі умови їм створювали. 

Ті, що залишилися, дуже радо нас приймали. Їм не було з ким поговорити. Готові були віддати нам останню сорочку. Щоразу заходила мова про аварію. Поліщуки казали: "За що нас Бог покарав? Що ми винні, що це ото таке зробилося?". Багато людей працювали на станції. Місцеві були одними з перших, які гасили пожежу. Розповідали про те, хто що втратив, як здоров’я втратили, хто помер після аварії, хто поїхав, хто залишився, розказували про те, як бідують. Часто оповідали про те, як хтось виїхав із зони, пожив трохи на новому місці й невдовзі помер, а от ми живемо вже десятий рік, нікуди не виїжджаємо. Після таких розмов я добре розумів, що є багатим, порівняно з ними. Розумів, що я щаслива людина, бо не пережив усього того, що пережили вони.

Переважно це були дуже бідні люди, які жили з невеликої державної компенсації та власної городини. Перебивалися картоплею, капустою. Деколи і хліба не було за що чи де купити. У ті села, що відселяли, або вже були частково відселеними, двічі на тиждень приїжджала машина – "лавка", як казали місцеві, привозила найнеобхідніші продукти: хліб, цукор, сіль, сірники. Щоправда, траплялося, що частували нас навіть дичиною. До прикладу, у селі Військова проживала жінка на ім’я Павлінка, яка сама вбила з рушниці дикого кабана й наробила з нього тушківок. Так ось цими тушківками вона нас і пригощала. А ще кожного з нас змушувала випити самогону власного виробництва. Так, на Поліссі ми застали вже своєрідну нову "моду": щоб вигнати радіацію – добряче вживали алкоголь. Були села, де ми приїжджали вранці, а половина місцевих хлопців вже була п’яна.

Адже навіть важко уявити, як чулась людина, яка постійно полювала, рибалила на річках та озерах, жила з дарів навколишніх лісів, продовжувала тисячолітні традиції бортництва... раптом всього цього позбавлена. Всі люди, які звідти виселилися, добровільно чи примусово, втратили ті риси, притаманні поліщукам. Особливо це стосується молоді. Якщо виїжджає молодь, то це означає, що обривається зв’язок між поколіннями. Це означає, що втрачається досвід багатьох попередніх поколінь.

Через аварію величезна територія Полісся почала занепадати. Навіть із віддалених, не уражених радіацією сіл почали виїжджати люди. Водночас тисячі намагалися повернутися на свою малу батьківщину. Навіть тоді, коли їм виділили найкраще житло, зокрема й у Києві. А вони все одно намагалися повернутися до першої зони, щоб відновити свій традиційний триб життя. Коли ми проводили експедицію 1997 року в зоні відчуження, то там жило приблизно п’ятсот поліщуків. У Денисовичах, на півночі Київської області, ми зустріли переселенця, який спеціально приїхав у рідне село збирати гриби. Він практикував це майже щороку, хоча вже з десяток років проживав у Черкаській області.

І досі нелегально чи офіційно поліщуки приїжджають у 30-кілометрову зону ловити рибу, збирати гриби. Частина з них залишилася жити в зоні. Їх називають самоселами. Спершу, після 1986 року, сюди нікого не допускали, а потім, уже в 1990-х, дозволили, бо ж люди все одно таємно пробиралися. Хто як міг. У Новошепеличах були Ображеї – Олена і Сава, подружжя, яке повернулося через рік після виселення. І це в село за чотири кілометри від 3-го енергоблоку! Тепер це село зовсім зникло...

Унікальні знахідки

Нині Середнє Полісся досліджене чи не найкраще в Україні. Йому, так би мовити, пощастило, якщо так можна сказати.

Окрім фіксації свідчень людей, ми також почали збирати експонати. Поштовхом до цього стала поїздка в село Денисовичі, яке було розташоване на самій півночі, за три кілометри від кордону з Білоруссю. Нині його вже немає. Тоді тут ще проживало шість чи сім господарів, які також збиралися виїжджати. В одній покинутій хаті ми знайшли величезну кількість дерев’яного посуду – різних бочок: і для зберігання зерна, і для соління сала. Були й бочки діаметром півтора метра, що їх не можна було винести через двері. У комору їх встановили ще тоді, коли будували хату. З цього почався збір експонатів. Що збирали? Різні предмети: ткацькі верстати, одяг, рушники, рибальські снасті, ковальські, бортницькі та столярні інструменти, землеробські знаряддя, дерев’яний і керамічний посуд. Всі матеріали зберігаємо в Державному науковому центрі захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, який створений 2006-го.

Серед найцікавіших пам’яток, які ми виявили на Поліссі, – житла з так званим накотом, клуні на сохах, плетені хліви, різні рибальські снасті, ярмо-"бовкун", видовбані човни двох видів (суцільні "дубовки" і човни з розпареними бортами), свити, запаски, головні убори, рушники середини ХІХ століття, які виткані не чорно-червоними нитками, як практикували у ХХ столітті, а синьо-червоними. Ми навіть стали свідками використання справжніх волів у запрягу. Нині цього вже не побачиш. У селі Артинськ Олевського району в одного господаря був віл, який важив майже тонну. Щоб зайти до хліва, він мусив згинатися.

Прикметно й те, що давні предмети більше збереглися у так званих "шляхетських" селах, ніж у "мужицьких". Те саме стосується духовної культури. Скажімо, на Поліссі побутував звичай зберігати у хліві ікону, яку прикрашав вишитий чи витканий рушник. Переважно у "шляхетських" селах на Коляду спершу колядували волові, а вже потім господарю та господині... Закінчуючи жнива, на Поліссі й досі залишають на ниві "спасову бороду" – жмуток незжатих житніх колосків, які перев’язують червоною стрічкою, і між ними примощують кусничок хліба чи цукерки. Таких прикладів можна наводити безліч.

***

Справжніх масштабів катастрофи ніхто ніколи не осягне. Полісся – це одна з найдавніших зон слов’янства. За кожною теорією походження слов’ян, Полісся обов’язково належить до їхньої прабатьківщини. Тут було найбільше пережитків у сфері культури, тобто доісторичних явищ, які промовисто свідчать про те, хто ми є і звідки наше коріння. Тоді на Поліссі ми виявляли унікальні явища. Здавалося б, парадокс – найсучасніша техніка, а ви натрапляєте на рибальські снасті, які винайдені десять тисяч років тому. Або бачите ярма, конструкція яких придумана дві тисячі років тому. Чи бачиш дерев’яні черпаки, які формою цілковито нагадують ті, які демонструє археологія з Х–ХІ століть. А тут ними користуються звичайні селяни. У цьому, власне, і була унікальність Полісся. І так у кожній царині культури. А культура – це стрижень будь-якої нації. Вся професійна культура виникла на основі етнічної культури, традиційно-побутової культури. Тепер усе це втрачено. Минуло якихось чверть століття і носіїв культурної традиції Полісся уже не стало. Більшість із них померла. Чимало сіл, які ми відвідували у 1990-х, уже немає навіть на мапах. Це непоправна втрата...