Радянська Православна Греко-Католицька Церква

Сталін іде до Церкви

Сталін реабілітував Російську Православну Церкву з необхідности. Церкву практично знищили ще у 1939 році. Переважну більшість духовенства вбили або посадили до таборів ГУЛАГу. На весь Союз залишилося не більше 300 парафій. Усі православні богословські школи позакривали. Однак після пакту Молотова–Ріббентропа до СРСР приєднали нові терени – Галичину, Західну Волинь та Білорусь. І кількість парафій різко збільшилася.

Раніше у Кремлі ніхто не думав якось використовувати РПЦ. Але коли в червні 1941 року почалася радянсько-німецька війна, ситуація кардинально змінилася.

Керівництво РПЦ зайняло «патріотичну» позицію, себто дуже лояльну до радянської влади. У перший день війни митрополит Сергій звернувся до духовенства й пастви із закликом стати на захист вітчизни й назвав ту війну «вітчизняною». У церквах правили молебні за радянську владу, збирали гроші на потреби Червоної армії, влаштовували різноманітні акції підтримки.

У вересні 1943 року відбулася знаменита закрита зустріч Сталіна з вищими ієрархами РПЦ. На ній прозвучали обіцянки повернути Церкві монастирі, пом’якшити оподаткування, дозволити богослужіння.

Окрім прорадянської агітації та пропаганди, РПЦ була вигідною тим, що створювала позитивний імідж для Радянської імперії за кордоном. Бо якщо у 1920–1930 роках СРСР був ізольованим, то наприкінці 1940-х Радянський Союз уже був впливовим міжнародним гравцем.

Москва забирає лави з церков

Приєднані парафії Західної України стали неабияким головним болем для радянської влади. Українці у Другій Речі Посполитій мали понад три тисячі парафій – вдесятеро більше, ніж було у 1939 році на весь Радянський Союз.

Радянська влада не мала наміру терпіти жодної іншої Церкви, крім Російської Православної. Тому 8 березня 1946 року на Львівському соборі проголосили самоліквідацію УГКЦ. Заявляли: нарешті здійснюється столітня мрія українців повернутися у лоно православ’я. Повільні процеси «возз’єднання» греко-католицьких парафій із православними відбувалися ще з 1944-го, а з 1946-го уже розпочалися цілком офіційно.

«Возз’єднання» передбачало конкретні дії. У церковній документації з’явився термін «оправославлення». У синодальних рішеннях прописали процедуру переходу в православ’я. Наприклад: на службах треба поминати московського патріарха, а не Папу Римського; молитися за радянську владу; забрати з церков усе «уніатське» начиння, портрети Андрея Шептицького, націоналістичні фани, українські прапори. Після цього прописали глибші зміни: мовою богослужінь мала бути церковнослов’янська, літургії мусили змінити на православний лад. Із церков навіть мали забрати лави для сидіння.

Але несподівано виникло запитання: де на те «оправославлення» взяти ресурси? Виявилося, що Московський патріархат просто не має достатньої кількости людей.

Єдина посадова особа, яка могла прямо втручатися у релігійне життя на місцях, – обласний уповноважений «у справах РПЦ». Він ходив по церквах, слухав проповіді й мав робити зауваження священникам, якщо вони не дотримувалися змін. Зазвичай це була одна людина на область. Проконтролювати все було практично неможливо.

"Це не ми возз’єдналися, а ви приєдналися»

До початку 1960-х років РПЦ оцінювала переходи у православ’я на Західній Україні формальною статистикою про зростання «оправославлених». Але коли почалася хрущовська антирелігійна кампанія, російській Церкві знову довелося доводити свою потрібність. Наприклад, демонструвати свою роль у наверненні «упорствующіх уніатов».

У 1961 році Московський патріархат спорядив на Західну Україну спеціальну комісію, щоб перевірити хід «оправославлення». Висновки комісії були невтішними. У тексті однієї із доповідних йшлося: «Серед колишніх уніатів можна було почути:  “Це не ми возз’єдналися з вами, а ви приєдналися до нас”». А, наприклад, про єпископа Григорія Закаляка писали: «Він “западнік” як по зовнішньому вигляді, так і по тому, як править літургію». Виявилося, що на Галичині прийняли православ’я лише формально.

Багато священників УГКЦ вважали: формально перейти у православ’я – означає, що справжня їхня Церква не зникне. Так думали і ті, хто пішов у підпілля. Це були інтуїтивні методи боротьби з радянською владою. І для перших, і для других це було виживанням.

Священники, які «возз’єдналися», зробили складний вибір. Маємо багато свідчень, у яких ідеться про дуже сильний тиск. І згодом єреї часто казали: «Мене зламали, я був змушений це зробити, щоб вижити».

Крім того, на Галичині продовжувала діяти ОУН, яка чинила на духовенство значний тиск, забороняючи їм співпрацювати із РПЦ. Багато священників мали сильний аргумент: «У мене дружина і діти, мені треба їх годувати. А якщо я не возз’єднаюся – піду в табори».

Ще один аргумент, який потім став основним легітимаційним для цього духовенства – їм було потрібно продовжувати церковну місію, турбуватися про мирян. Мовляв – якщо не ми це робитимемо, то робитимуть попи з Московського патріархату.

Є дуже різна статистика щодо кількости священників, які підписали «возз’єднання» і які цього не зробили. Схоже на те, що майже 70% галицького духовенства вирішили «возз’єднуватися».

Багато отців згадують, що на них тиснула сама парафія: «Підпишіть, це ж тільки формальність для влади. А нам треба, щоб ви залишилися нашим священником». Є свідчення, коли «возз’єднані» священники говорили: «Мої віряни мене переконували перейти у православ’я, бо це тільки вигляд для радянської влади».

"Я не бачу різниці – ось моя церква в селі"

Водночас існують свідчення, що віряни не бачили змін у юрисдикції Церкви, не розуміли, що відбувалося. В одному з інтерв’ю пані, яка ходила до підпільної церкви, казала: «Коли я росла – мене не вчили, що є православна Церква, є греко-католицька, а між ними різниця. Тому коли почалося все оте «оправославлення», то я не розуміла різниці. Бо ось є церква в моєму селі – вона моя сьогодні, була моєю вчора й буде моєю і завтра. Мені туди треба ходити, хрестити там дітей, одружуватися, ховати. Це моя потреба як вірянки».

Уповноважені «Ради у справах РПЦ» писали у звітних документах, що віряни нічого не розуміють. Бо, по-перше, священник їм нічого не показує. А по-друге, у їхньому щоденному релігійному житті нічого не змінилося. Поміняли царські врата, деякі ікони повиносили, на деяких позамальовували серце Ісуса – але все решта залишилося. Священник і далі виглядав, як раніше, зовні він не став схожим на православного попа. А те, як він правив службу і кого там поминав – не особливо й чути. Один уповноважений стежив за церковною відправою, а після служби підійшов до священника: «Я чую, як ви поминаєте! У відповідний момент стишилися, ніби закашлялися, і не чути насправді, чи про московського патріарха говорите чи про Папу Римського».

"Ми, греко-католики, – українці. Вони, православні, – росіяни"

Так на Західній Україні сформувалася «Церква у Церкві» – формально православна, а за виглядом і за змістом греко-католицька. Це від початку стало методом збереження української ідентичности. Відбувалося протиставлення: з одного боку – ми, галичани, греко-католики, українці, а з другого – вони, росіяни, православні, радянські.

Протоєрей Гавриїл Костельник (Український богослов, письменник, історик, філософ і священник УГКЦ, який співпрацював із РПЦ. – Ред.) у своїх текстах чітко контрастував: «Наша західноукраїнська Церква і їхня московська». Він будував протиставлення на двох основних антитезах: ми українці – вони росіяни, ми прогресивні й модерні – вони відсталі. Костельник формулював імідж РПЦ як дуже відсталої Церкви, яка не встигає за віяннями часу. З цього він виснував: «Коли возз’єднаємося, то ми їх модернізуємо». Що цікаво, коли він їздив до Москви 1945 року, то так прямо патріархові Алексію і сказав – не переживайте, ми вас осучаснимо.

ОУН, яка продовжувала діяти, так само чітко протиставляла: є наша українська греко-католицька Церква, і є Церква їхня, московська, російська, радянська.

У тих умовах стало дуже важливим акцентувати не тільки на своїй конфесійній ідентичності, а й на національній. Як згадують греко-католицькі «возз’єднані» священники, вони завжди залишалися інакшими, були греко-католиками в серці та душі. Це був рівень розподілу.

В уявленнях галицьких людей влада, яка прийшла на західні терени України, була комуністичною, а отже – російською.

Таке протиставлення сформувалося ще в початкові роки. Воно допомагало підтримувати українську ідентичність як дуже важливу частину збереження самої Церкви.

Нову хвилю почав Філарет

У 1968 році главою Українського екзархату РПЦ спершу став архієпископ, потім митрополит Філарет Денисенко. Після хрущовської антирелігійної кампанії він отримав повністю розгромлену Церкву і почав шукати шляхи відродження релігійного життя на українських теренах. Реально він не мав жодних повноважень – усе вирішували в Москві. Тому завдання, яке постало перед екзархом, було подвійним – відродити релігійне життя й отримати якусь автономію.

Філарет бачив, що найкраще Церква збереглася на Галичині та на Закарпатті. Тамтешні громади постраждали найменше. Під час антирелігійної кампанії влада тих регіонів боялася: якщо почати закривати церкви, то люди підуть у підпілля. Тому митрополит почав це використовувати. Він переконував Москву, що їй потрібне освічене духовенство, щоб возз’єднаних єпархій. Але тільки українське, бо росіян там не приймуть. І тільки українською мовою, бо російської там не розуміють. Митрополит Філарет використовував аргумент: ми мусимо видати молитовники для возз’єднаних єпархій, бо вони там мають альтернативу – витягнуть із горищ свою уніатську.

Філаретова політика вплинула на те, що в Україні почали видавати чимало літератури українською. З’явився українськомовний журнал екзархату «Православний вісник». Філарет свої різдвяні та великодні послання писав українською мовою. Священників також навчали українською.

Зовнішнє "полаковання"

Якщо греко-католицька Церква допомогла зберегти українську ідентичність, то й навпаки – національна ідентичність сприяла греко-католицькій Церкві. Було два чинники: перший – величезна кількість вірян, а другий – їхній консерватизм.

Церква за визначенням дуже консервативна інституція. Вона ґрунтується на постійному відтворенні традицій, і будь-які зміни у своєму житті сприймає негативно. Треба багато часу, щоб нововведення стали традицією.

До цього додався глибокий побутовий консерватизм самих вірян. У свідченнях люди говорили: нам все одно, як називається наша Церква – головне, щоб сама церква і священник у ній виглядали так, як виглядали й раніше. У документах зафіксовані випадки, що коли на Захід присилали православного священника зі Східної України, то спочатку його не приймали. Але потім, коли він йшов на певні поступки, наприклад, переставав виглядати, як піп, підкорочував бороду, дозволяв гаївки та маївки – то люди його приймали.

На величезному консерватизмі «західняків» наголошував і Гавриїл Костельник. У жовтні 1945 року він написав листа до патріарха Алексія, у якому пояснював, як відбуватиметься возз’єднання і що буде після нього. Там є такі рядки, що боротьба буде дуже довгою і важкою, бо люди не сприймуть змін. Він радить: якщо в Москві хочуть, щоб на Галичині була православна Церква, то хай краще нічого не чіпають. Костельник прогнозував, що протягом довгого часу західноукраїнська Церква зберігатиме автономію у складі РПЦ, а православ’я буде тільки зовнішнім «полакованням». Пізніше, вже у 1950–1970-х роках, на цьому консерватизмі наголошували й наступні глави єпархій.

Так від консерватизму на Галичині виник і своєрідний націоналізм.