"Не може бути історії, написаної раз і назавжди", — Людмила Гриневич про реформу історичної освіти у школах

— Для кращого розуміння виокремлю два аспекти. Чи у нас щось не так зі змістом історичної освіти? І чи усе гаразд з тим, як саме наших дітей історії навчають? Відповіді на ці питання — в самому осередді реформи.

Щодо змісту шкільних програм, то тут завжди буде щось "не так". Не може бути історії, написаної раз і назавжди, бо процес розвитку наукового пізнання нескінченний. Потреба врахування нових академічних здобутків існуватиме завжди. Це означає, що шкільні програми з історії час від часу переглядатимуть.

Однак сьогодні йдеться про те, аби дати відсіч геноцидним намірам і практикам Росії, не дозволити нищити українську національну ідентичність, захистити її. А це потребує радикального очищення нашого освітнього простору від нашарувань російських і совєтських імперських наративів, часом навіть неусвідомлених.

Схвалені МОН "Концептуальні засади реформування шкільної історичної освіти" пропонують давно назрілі рішення: посилити й поглибити викладання історії України, однак без ізоляціонізму, із розумінням важливого у світовій історії. Суттєво збільшити час на викладання історії в школі та запровадити концентри — підхід, при якому діти осягатимуть матеріал не раз, а повертатимуться до нього протягом навчання, дістаючи спочатку елементарні знання, а далі вивчаючи все більш поглиблено. Ці зміни необхідні, але їх не будуть впроваджувати прямо тепер, в умовах війни. Реформа — це про стратегічне планування, наше опікування перспективами.

— Шкільна історична освіта досі повністю не позбулася совкових атавізмів. Програми з історії перевантажені, зорієнтовані не стільки на осмислення сенсів, скільки на запам’ятовування дат і фактів. У Совєтському Союзі існувала монополія компартії на владу й ідеологію. Єдиною метою історичної освіти було виховання лояльних громадян. Ми ж зацікавлені у вихованні свідомих, критично мислячих українців. Звісно, у нас є талановиті вчителі-історики, здатні за будь-яких обставин творити дива на уроках. Однак нескінченні заклики наших вчителів — "розвантажте нарешті програми з історії!" — без серйозних змін підходу до викладання предмета є нездійсненним завданням.

З СССР тягнеться й традиція розмежування, передовсім на психологічному рівні, вітчизняної та світової історії. Замкненим за залізною завісою поколінням совєтських дітей достатньо було знати, що комуністична партія рулить до "щасливого майбуття", усе совєтське є найкращим і навіть першу лампочку у світі винайшли не "десь там", а "тут". Світова історія залишалася за бортом. Як і українська, яку періодично то вилучали, то дозволяли в урізаному вигляді. А знання зводили до засвоєння міфологем, спрямованих на виховання лояльних комуністичній імперії громадян — і, відповідно, бездумне засудження нелояльних.

Сьогодні ми маємо українську державу, успішну академічну історичну науку, включену у світовий науковий простір. Як у більшості країн цивілізованого світу, ми не розглядаємо дитину як посудину, котру треба наповнювати патріотичними міфами. І ми достатньо сильні й зрілі для того, щоб забезпечити поглиблене викладання школярам української історії, вписавши її у світовий контекст.

— Робоча група де-факто почала працювати у червні 2022-го. До неї увійшли науковці та методисти, вчителі-практики. Серед них Костянтин Баханов, Наталія Старченко, Олексій Сокирко, Юлія Малієнко, Олександр Гладун, Вадим Арістов, Леся Хлипавка, Мар’ян Мудрий, Ігор Щупак, Раіса Євтушенко, Роман Пастушенко, Владислав Гриневич, Олександри Желіба і Мокрогуз та інші. Тоді завданням було оновити зміст програм з історії України та всесвітньої історії для учнів 7–11 класів.

Спершу завдання видавалось зрозумілим і простим: дати школярам наше бачення передумов, причин, характеру російсько-української війни. Росіяни ретельно готувались до війни й вже у березні почали закидати своїх учнів і наших дітей на окупованих територіях своїми "методичними розробками" уроків з поясненнями про "СВО". Нам для створення виваженої позиції потрібно було напружитися, бо часу до початку шкільного року залишалося мало.

Напевно, ніхто з нас тоді не розраховував, що доведеться не лише доповнювати навчальні програми, але й радикально їх переробляти — концептуально переформатовувати зміст цілих періодів: від Русі-України, Волинсько-Галицького князівства, ранньомодерної історії до ХХ століття включно. Так, уперше до навчальної програми ми внесли погляд на СССР як на державу, де імперський спосіб організації влади поєднувався з тоталітарним режимом, та на Україну в складі Совєтського Союзу — як залежну територію. Донедавна навіть поважні українські академічні науковці часом трактували совєтські часи як таку собі "постімперську добу", а Україна поставала одним з "творців" Союзу. Знання про те, що Україна була окупована російським червоним військом, а СРСР був тоталітарною імперією — і не лише у сталінські часи — багато чого додає для розуміння нестримних потуг сучасних росіян до реімперіалізації. Як і того, що епоха імперій відійшла у минуле, а спроби відновлення традиційно запізнілої у своєму розвитку "єдиної-неподільної" неминуче призведуть до її остаточного розпаду.

Ми працювали і по п’ять днів на тиждень. Не обходилося без бурхливих дискусій, які тривали годинами. Але всі сходилися на тому, що концептуальні зміни в програмах необхідні. Навіть попри те, що запропоновані нами новації в підручники автори ніяк не встигали внести. Та ми виходили з того, що "зачароване коло": не вносимо зміни в програми, бо цього немає в підручниках — не вносимо зміни у підручники, бо цього немає в програмах — треба розірвати. Покладались на досвід і таланти наших методистів, вчителів-практиків. Війна додає рішучості, якщо ти впевнений, що дієш правильно. І ми не помилились. Пізніше й автори підручників підтягнулись, процес пішов.

Ця ж робоча група, майже у повному складі, наприкінці 2023-го взялась і за розробку "Концептуальних засад".

— Документ не створювався "з нуля", за ним — ідеї й серйозна інтелектуальна робота цілих поколінь українських педагогів. Звісно, готуючи "Концептуальні засади", ми зважали на досвід викладання історії у школах зарубіжних країн. Єдиний курс і концентри — вже давно апробовані й успішно діють у багатьох країнах Європи й Америки. Міністерство освіти Великої Британії у 2013-му запропонувало радикальну зміну програм з історії у бік посилення "англоцентричності". Там одразу здійнялася кампанія проти "зациклення" на вітчизняній історії на шкоду світовій. У нас навпаки — зосередження на історії України. А лінійний принцип навчання з чітким розподілом курсів історії на вітчизняну та зарубіжну нині зберігається хіба у Росії. Вони там ще й від "європоцентризму" відмовляються.

Вдумайтесь, з моменту розробки фахівцями з Педагогічного університету імені Драгоманова у 1993 році першого варіанту Концепції шкільної історичної освіти минув 31 рік! Через два роки представили ще один проєкт "Концепції безперервної історичної освіти в Україні", а протягом 2000—2001-го було створено дев’ять концепцій. Чергову "Концепцію викладання історії України у школах" опублікували у 2009 році, ще одну — в 2017-му. Всі вони залишились на папері. Основна причина — відсутність політичної волі й недостатня згуртованість довкола ідеї суспільства. Але в цьому досвіді — переконлива відповідь на питання, чому ми сьогодні повинні підтримати втілення реформи в життя.

— Наразі це рамковий документ, триває робота над створенням дорожньої карти. Робоча група запропонувала Міністерству своє бачення умов, необхідних для реалізації "Концептуальних засад". Ми вважаємо, що підготовка до переходу на нову модель загальної історичної освіти могла б тривати до 2027/28 навчального року і стосуватися одночасно початкової та базової середньої освіти. Перші випускники, які навчалися б за нею, здобули б базову історичну освіту у 2032 році. Реформа потребуватиме серйозних змін у підходах до відбору і підготовки вчителів. Щодо програм, то їх реально зробити за пару років. Насправді я саме в цій позиції бачу найбільший виклик. Але дочекаємося плану дій від МОН, це багато що прояснить.

— На це піде час. Ми виходимо з того, що концепцію шкільного підручника взагалі треба переосмислити. Варто пропонувати учням не лише якісні паперові версії, а й цифровий матеріал з можливістю його використання при дистанційній і самостійній формах навчання. Бажано оновити критерії, за якими навчальна література отримує гриф "Рекомендовано МОН України". Як і процедуру допуску навчальних матеріалів до використання в закладах освіти. Скажімо, розмежувати експертизи на наукову і педагогічно-методичну.

В Україні не повинно бути якоїсь монополії на створення підручника з історії. Тут має бути здорова конкуренція і можливості для авторів. Мені подобається підхід у створенні підручників французами: мінімум авторського тексту, лише головні ідеї та узагальнення, зате максимальний обсяг першоджерел. Плюс потужний, спрямований на інтерактивне навчання методичний апарат.

— Успішне втілення реформи залежить від багатьох факторів. Має спрацювати трикутник партнерства "вчителі — діти — батьки". Вчитель для просування реформи надважливий. І методисти, і академічні науковці. Але не недооцінюймо і ролі влади, держслужбовців. Бо влада — це не про продукування "документів і наказів", це про готовність брати на себе відповідальність і мати волю для практичного втілення реформ.

Щодо відкритого листа — звісно, я уважно його прочитала. Насправді там більшість вимог скорше "за", ніж "проти" реформи. Єдиний курс, про який ідеться, ніхто не планує впроваджувати прямо тепер, в умовах війни, на це піде час. Наполягають на збільшенні кількості годин для історії в школі? Реформа саме це і передбачає. Закликають сфокусуватися на очищенні історії від російських та інших міфів? Звісно! Головне, аби автори листа розуміли, що інструменталізація історії як у науці, так і в освіті — неприпустима. Не берусь коментувати вимогу про "курс освіти не на глобалізацію та космополітизм, а на мілітарно-патріотичне виховання на національній основі". Що це за феномен "глобалісти-космополіти" — не розумію, з такими незнайома. Реформа пропонує єдиний україноцентричний курс з розподілом матеріалу 70% на історію України, 30% — на всесвітню.

Судячи з листа, що таке "концентри", автори не зрозуміли. Але може тут вони обома руками "за", чому ні? Якщо серйозно, то така активність і небайдужість — це однозначно добре. Незрозуміло, чому ця активність проявилась лише тепер. МОН подав проєкт "Концептуальних засад" на громадське обговорення ще влітку 2023-го.

Однозначно є потреба у посиленні взаємодії з педагогами-практиками. До речі, під час підготовки "Концептуальних засад" робоча група, крім низки відкритих семінарів для педагогів, провела ще й анкетування вчителів по ключових позиціях концепції "Яких змін потребує шкільна історична освіта в Україні?" Їх долучилося майже 4 тисячі, фактично — кожен четвертий в Україні. Понад 80 листів надійшло до МОН під час громадського обговорення. Конструктивні пропозиції ми врахували. Були й категоричні противники змін, й ті, хто реформу підтримав беззастережно. Текст проєкту "Концептуальних засад" перебував у відкритому доступі понад рік. Ані Робоча група, ані МОН не квапились з його затвердженням. Ми ще й до наших європейських колег за рецензією подалися. Отримали схвальний відгук.

— Це питання до МОН. Я висловлю свою позицію, але говоритиму про проблеми з експертним середовищем, до якого й сама належу. Саме через експертів суспільство з владою значною мірою й комунікує. Суспільство експертам довіряє, це накладає обов’язки. Щодо реформи шкільної історичної освіти — при всій повазі, але експертами тут не можуть виступати "небайдужі громадяни". Експерти, до яких владі в цьому питанні слід дослуховуватися — це науковці й методисти, вчителі-практики, громадські активісти. Напевно, й до опозиційних політиків. Головне тут — компетентність, неупередженість, здатність слухати і чути, чесність.

Якщо глянути на виписані у "Концептуальних засадах" актуальні змістовні акценти, то крім культури, повсякдення і мікроісторії побачимо виразні теми — ті, що були сприйняті нашими європейськими колегами як "надмірна політизація" і аж ніяк не пасують до тез про наміри "деполітизувати та демілітаризувати" викладання шкільної історії, розбавити чи замістити воєнно-політичну історію повсякденням, культурою. Це — "Історія українського націєтворення і державотворення", "Ідентичність на різних етапах історичного розвитку", "Соціальні катастрофи", "Опір тоталітарним та імперським режимам, протистояння насильству та агресії (зокрема, у контексті російсько-українських відносин)".

"Вкинута" у публічний простір, підхоплена ЗМІ теза про наміри "деполітизації та демілітаризації", яка природно збурила частину суспільства, — це не про експертну думку, неупереджену і чесну. Це слова класичного опозиційного політика, пріоритетне завдання якого — не втратити увагу і підтримку потенційного електорату. Можливо, за інших умов це було б припустимо. Але не тепер, коли іде війна й потреба в консолідації зусиль більш ніж очевидна. Чи здатні всі об’єднатися у вирішенні проблеми реформування шкільної історичної освіти, про гостру потребу вирішення якої говоримо вже понад 30 років? Для досягнення успіху у нас є все. Та рішення, що саме ти робиш — підставляєш плече чи даєш підніжку тим, хто впрігся в цю роботу, — кожен приймає самостійно.