"Короткий курс СВО". Російська офіційна версія війни стала обов’язковою

Ідею "єдиного підручника" з історії Владімір Путін висунув ще 2013 року, і з тих пір Росія невідворотно просувається у цьому напрямку. Спочатку був затверджений "єдиний історико-культурний стандарт", за яким мали укладатися всі підручники. Потім кількість самих підручників була зменшена буквально до трьохточніше — трьох лінійок. І от, нарешті, навіть такий плюралізм був визнаний зайвим — з 1 вересня цього року в Росії вводиться в обіг справді єдиний підручник з історії країни (і ще один — із всесвітньої) з двох книг — для 10 та 11 класів. Наступного року планують довести справу до кінця для 5-9 класу.

Головним автором нового шедевру став Владімір Мєдінскій, який представлення не потребує (я б назвав його новітнім Гьоббельсом, але не хочу повторювати формулювань підручника) та ректор МГИМО Анатолій Торкунов.

Як анонсують видавці, розділи, присвячені 1970—2000-м рокам, повністю переписаніпорівняно із попередніми підручниками а також додані параграфи про "Спеціальну воєнну операцію". І оскільки молоді росіяни майже не дивляться підконтрольний Кремлю телевізор, обов’язкове вивчення цієї теми в школах залишається єдиним способом нав’язати їм офіційну версію.

То як же влада представляє "СВО" в підручнику? Вибрав для вас найяскравіші цитати.

"Найважливішою подією Новітньої історії стало входження, а вірніше, повернення наших історичних земель до складу Федерації. Немає жодних сумнівів, що кинутий Заходом виклик зробить нашу країну міцнішою, а багатонаціональний російський народ — ще більш згуртованим"с.4. На цій ноті підручник можна було взагалі закінчити.

Головною передумовою глобального протистояння оголошується тиск США на Росію, в першу чергу — в нафтогазовій сфері. "В ім'я прибутку своїх корпорацій США постійно вдавалися до воєнно-терористичних методів — так було в Іраку Сирії і Лівії та й у багатьох інших точках планети. Задля того, щоб не допустити російський газ до Європи, у вересні 2022 р. були підірвані нитки газопроводу «Північній потік» у Балтійському морі точка результати очевидний європейці змушені купувати значно дорожчий скраплений газ американських компаній"с. 391.

Традиційне звинувачення — розширення НАТО. "Західні лідери неодноразово запевняли наше керівництво, що НАТО «ніколи не піде далі на схід». Але всі ці «джентльменські» обіцянки так і залишилися порожніми словами"с. 392. Окремого докору удостоїлася Фінляндія, яка "отримала незалежність із рук більшовиків у 1918 р. і зберегла її у 1945 році під зобов'язання постійного нейтралітету"там само. Те, що РФ — не СРСР, якому щось могли обіцяти фіни, Мєдінского не хвилює.

Нарешті, саме Захід був прямо оголошений агресором, а Росія — його жертвою. "Сценарій «стримування», а на ділі — розчленування Росії вже був відпрацьований натовцями на прикладі Югославії… Багатовікова мрія південних слов'ян про спільний дім розтоптана"с. 392. "Ідеєю фікс Заходу стала дестабілізація становища всередині Росії. Спочатку — по периметру її кордонів. Заради цього в колишніх республіках СРСР спонсорувалася відверта русофобія. Далі за планом — втягування Росії в низку конфліктів і «кольорових революцій», розбалансування її економіки та зміна влади на підконтрольну. Кінцева мета при цьому і не особливо приховувалася: це розчленування Росії та контроль над її ресурсами"с. 393. Майже як "план Даллеса", тільки в шкільному підручнику. Навіть в СРСР не падали так низько.

Окремий пункт присвячений "фальсифікації історії". "США та Євросоюз витратили величезні суми на підготовку спеціальних освітніх програм з історії, так званих «підручників». Ані сил, ані коштів не шкодували щоб «перезавантажити нам мізки» (це їхній професійний термін), переконати нас у «одвічній агресивності та колонізаторській сутності Росії»"с. 394. За приклад такої "фальсифікації" слугує резолюція Європарламенту 2019 року про відповідальність СРСР за Другу світову війну (підсудна справа в нинішній Росії). "З 2010-х років у країнах Східної Європи розпочалася компанія зі знесення меморіалів радянським воїном визволителем. Так Захід воює з тими, хто вже не може за себе постояти — з мертвими. З мертвими союзниками"там само. Не завжди вуличний пафос доречний в друкованих текстах, але авторів це не бентежить. Ба більше, не соромляться вони й Черчилля записати в свої посіпаки: "сьогодні навіть сер Черчілль… ознайомившись із «новою західною версією історії», подумав би що світ остаточно збожеволів" там само.

Не могли в підручнику оминути увагою і "відродження нацизму". "У країнах Прибалтики та на Україні викладання російською мовою заборонялося, російські школи закривалися"с. 395. Окремий пункт взагалі називається "Український неонацизм". "В Україні починаючи з 1990-х років виховувалась неприязнь до Росії та неонацистські ідеї", — пишуть автори. Український націоналізм вони називають "озлобленим національним, мовним, культурним насильством агресивної меншості над більшістю"с. 396. Очевидно, що ці тексти постали в розвиток тези Путіна про "денацифікацію" України. Після 2014 року бандерівцям часто діставалося від російської пропаганди, але такого градусу неадекватності вона не сягалаособливо після 2019 року. Лише у 2022 році всі запобіжники були зірвані.

Натомість наступні пункти: "Переворот в Україні 2014 р.", "Повернення Криму", "Доля Донбасу", "Мінські угоди. Що це було?", "Загострення ситуації", — виглядають цілком традиційнос. 397-401. У росіян було достатньо часу, щоб відшліфувати формулювання.

Революція Гідності знову названа "військовим переворотом" та "кривавим заколотом", анексія Криму — "поверненням". Від повторення "жахів" Майдану, пишуть автори, півострів врятував російський Чорноморський флот та Сили спеціальних операцій. "Ввічливі люди", як прозвали місцеві жителі російських військових, забезпечили "порядок та безпеку". Зазначено, що підрозділи ЗСУ та СБУ в Криму були численними, але деморалізованими, тому відмовлялися виконувати накази Києва.

Про долю Донбасу сказано, що "на Донбасі, на відміну від Криму, не було російських військових, там відбулося народне повстання": "Для захисту рідної землі формувалося ополчення, в яке записувалися ветерани-афганці, міліціонери, вчителі, шахтарі". І лише дії українських «карателів» призвели до російського втручання: "Жителів Донбасу назвали «терористами» за те, що вони хотіли залишитися росіянами".

Про Мінські угоди говориться: "Тоді не можна навіть було уявити, що прагнення глав найбільших європейських держав до миру в Україні — лише маска. Що ж до київської влади, доля мешканців Донбасу їх не цікавила. У таємній змові з НАТО вони просто морочили голову учасникам мінського процесу. У результаті частково було виконано лише один пункт угод — щодо припинення вогню. Але й він Україною постійно порушується". А лідери Німеччини, Франції та України начебто "цинічно зізнавалися, що з самого початку сприймали Мінські угоди як дипломатичний виверт", а реальною метою було "дати Україні можливість наростити та зміцнити свою армію".

Навіщо Заходу було підтримувати Україну? Розлога відповідь міститься у пункті про "загострення". "На роль головного тарана проти Росії США та НАТО почали готувати Україну, — написано у підручнику. — З України посилено ліпили "анти-Росію". Протистояння Росії та Заходу загострилося на початку 2020-х рокуів, коли до влади в США прийшов Джо Байден і змінилося керівництво України, почастішали обстріли Донбасу, а зрушень щодо виконання мінських угод не було. На звернення Росії до керівництва США та НАТО з пропозицією підписати нову угоду, яка б враховувала інтереси Росії, "Захід відповів відмовою у знущальній формі". Так в Кремлі собі уявляють ультиматум НАТО про повернення до стану 1997 року.

Не забули автори полякати школярів ядерною зброєю. Буцімто Київ "відкрито заявив про бажання набути ядерну зброю", а "вступ до НАТО як державне завдання було закріплено в Конституції України". "Повернення Криму (згідно з військовою доктриною України) було оголошено Києвом завданням № 1", — йдеться у підручнику. Відповідно, "Якби Україна, вступивши до НАТО, спровокувала воєнний конфлікт у Криму та на Донбасі, то на підставі Статуту НАТО Росія виявилася б одночасно у стані війни з усіма учасниками Північноатлантичного блоку". І висновок: "Це був би, мабуть, кінець цивілізації. Цього не можна було допустити".

Отже, російське керівництво начебто зрозуміло, що "зволікання у наданні допомоги Донбасу може призвести до повторення трагедії червня 1941 р.", коли "зібрані в кулак німецькі війська без оголошення війни [що неправда] й порушення договору про ненапад обрушилися на СРСР. Росія просто не мала права допустити повторення тих трагічних подій"с. 402. Так Мєдінскій представляє напад превентивним ударом.

Пункт про "СВО" лаконічний — один абзац із цитатою Путіна про те, що вони "не починали", а "намагаються закінчити" бойові дії в Україні. Але вкрай примітно, що формулювання "демілітаризація та денацифікація" в тексті немає. Причинами "СВО" названі "захист Донбасу і випереджувальне забезпечення безпеки Росії" с. 403.

Але якщо ви думаєте, що наступний пункт буде присвячений перебігу бойових дій в Україні — ви помиляєтеся. Щоб уникнути неприємних розповідей про "Київ за три дні", "жест доброї волі" та інші "зайняття вигідніших позицій", автори переносять увагу на зовнішню політику. У пункті "Протистояння із Заходом" розповідається, що "Захід завалив український режим грошима та зброєю", а "проти Росії були запроваджені безпрецедентні за масштабом санкції", оскільки Захід "усіма способами намагається обрушити економіку Росії". Жирним шрифтом виділено, що всі ці "так звані" санкції — "абсолютно незаконні". Далі знову камлання про порушення міжнародного права і про тиск на бізнес. "По суті, Заходу йдеться про економічну блокаду нашої країни у поєднанні з прямою крадіжкою російських активів". Рівень пафосу і тут максимальний — зрозуміло, мова ж йде про гроші. Знову жирним шрифтом: "Сталося небачене і знову немислиме. Заходом були викрадені всі активи Російської держави" — із довгим переліком, які самес. 403.

Далі зазначається, що "загальну шкоду неможливо оцінити, але очевидно, що може йтися про трильйон доларів". "Така злодійська «хвацькість» не снилася навіть Наполеону при встановленні континентальної блокади Англії. Той воював із державою, але не чіпав приватні кошти англійців. За своєю суттю дії Заходу нічим не відрізняються від пограбування наших музеїв нацистськими окупантами у роки Великої Вітчизняної"с. 404. Про українські втрати, ясна річ, не сказано ані слова.

Потім перераховуються усі "позитивні" наслідки санкцій, наприклад, "імпортозаміщення" і відродження російської промисловості, налагодження тісніших зв’язків з Китаєм і глобальним Півднем тощо. Зловтішаються автори і зі зростання інфляції на Заході. Насамкінець мова підручника перестає бути навіть пафосною і перетворюється на відверто рекламну: "Такі унікальні часи трапляються в історії нечасто. Після відходу іноземних компаній багато ринків перед вами відкриті. Відкриті фантастичні можливості для кар'єри в бізнесі та власних стартапів. Не проґавте цей шанс. Сьогодні Росія справді країна можливостей". Гадаю, школярі належним чином оцінять ці заклики. Нарешті, у фінальному абзаці стверджується, що "США сповнені рішучості воювати «до останнього українці»"с. 406.

Наступний пункт знову стосується України як "ультранаціоналістичної держави", неначе двох попередніх пунктів про "неонацизм" виявилося недостатньо. "Сьогодні будь-яке інакодумство в Україні жорстко переслідується, опозиція заборонена, все російське оголошено ворожим. Йде знищення всього, що так чи інакше свідчить про спільну для братніх народів історію і культуру. Спочатку пройшла «декомунізація» — тотальне знесення пам'ятників, пов'язаних з СРСР. Потім з розмахом продовжили знищувати меморіали, присвячені подвигам радянських солдатів у роки Великої Вітчизняної. Потім стало знищуватися взагалі все, так чи інакше пов'язане з Росією"с. 406. Вони так пишуть, наче це — щось погане!

Далі розповідається про те, що в армії України "поширена заборонена в усьому світі символіка частин СС" і "широко поширені гасла: "Москаляку на гіляку", "Бий русню", "Смерть москалям", "Хороший росіянин — мертвий росіянин"с. 407.

Пункт про "нові регіони" — це виправдання їхньої анексії. "Захід зробив ставку на те, що війна може бути виграна тільки на полі бою", "Заходу потрібна поразка Росії", тому в Кремля не залишалося інших альтернатив: в Росії пройшла часткова мобілізація, а ДНР, ЛНР, Херсонська та Запорізька області — референдуми "про майбутнє своєї землі". "Буквально з перших днів утворення нових російських регіонів Росія почала їх відновлення", — йдеться в підручникус. 407-408. Але хто ж довів ці землі до руйнування? Відповідь винесена в наступний пункт.

Хоча він називається "СВО та російське суспільство", про Росію там буквально два абзаци ("СВО згуртувала наше суспільство, людей різного віку і професій"). Більша частина тексту знову присвячена Україні, конкретно — тактиці її армії. "Нашим військовим протистоїть ідеологічно прокачана, оснащена зброєю НАТО, підготовлена за їхніми стандартами армія ЗСУ, що поповнюється закордонними найманцями та інструкторами. Наші військові, маючи категоричний наказ за жодних умов не обстрілювати житлові квартали, зіткнулися на початку СВО з небаченою раніше тактикою НАТО. Армія ЗСУ не захищала своїх громадян, не обороняла міста, займаючи позиції на підступах до них, а навпаки, обладнувала бойові позиції всередині жилих кварталів і не дозволяла місцевим жителям їх покинути, тобто використовувала своїх громадян як заручників, як «живий щит». Подібна бузувірська тактика ніколи не застосовувалася раніше на своїй території жодною армією світу в історії"с. 408-409. На тлі цієї хуцпи решта маніпуляцій та брехні Мєдінского (наприклад, що статус "іноагента" введений лише 2022 року, хоча насправді десятиліттям раніше) видаються легким непорозумінням.

Тут же містяться поради бути пильними і не довіряти інформації про події в Україні з Інтернету, а також підмічати, на кого працюють популярні блогери.

Останній пункт присвячений індивідуальним "подвигам" росіян (ні, не насильствам і пограбуванням, а суто радянському героїзму: "…завжди був найкращим… у відчайдушному бою з переважаючими силами ворога його взвод витримав 10 годин безперервного штурму і не відступив"). Однак і тут не обійшлося без узагальнень: "В історії Росії в усі часи російські люди (а значить і великороси, і татари, і українці, і дагестанці, і башкири — Усі народи нашої великої країни) вставали на захист Батьківщини"с. 410).

Далі в підручнику розташовані мапа анексованих територій, питання та завдання. Є і врізки ("Цікаві деталі") — наприклад, про те, що "в XVII в. населення майбутніх «українських земель» (Полтавщина, Запоріжжя, Чернігівщина) добровільно увійшло до складу Російської держави як частина єдиного народу", а Богдан Хмельницький підписував договір із Москвою як "гетьман руського війська". Після кожного пункту є питання для підготовки. Наприклад, після тексту про "переворот в Україні у 2014 р." у школярів запитують, яку роль країни Заходу відіграли в ньому і чи можна було вирішити цю кризу мирним шляхом.

Над цим шедевром агітпропу можна було б посміятися, якби не справді сумна обставина — з 1 вересня за ним вчитимуться не лише в Росії, але й на окупованих територіях України. І багато кому з маленьких українців доведеться робити жахливий вибір між власною безпекою та спротивом російській брехні.