Ірина Подоляк: Культурні інституції не були готові до початку вторгнення. Що далі?

Сфера культури полишена сама на себе

Держава мала швидко мобілізуватися та голосно говорити про те, що робити, як діяти. На жаль, цього не відбулося. Досвід показує, що ми повторили уже пережите 2014 року: музеї, наприклад, були кинуті самі на себе. Після початку вторгнення більш притомні керівники музеїв у Києві та регіонах поблизу кордонів зрозуміли: треба мобілізуватися і рятувати колекції. 

Сьогодні, вже post factum, чуємо, що нібито завчасно було створено якісь програми підтримки. Міністерство культури повторює, що відповідає лише за  кілька музеїв у країні, і що всі інші є в підпорядкуванні обласних влад чи міст. Справді, так і є. Водночас міністерство, як орган, що формує і реалізує культурну політику, зобов’язане було запропонувати щось на кшталт рекомендацій або інструкцій. 

Люди й інституції намагаються рятуватися самотужки: шукають проєкти, гранти, резиденції та інші можливості, які відкрив західний світ для наших фахівців. Після 24 лютого було створено безпрецедентну фінансову підтримку на дуже різні потреби: евакуацію чи пакування колекції, підтримку доброго стану будівель, нові проєкти, і навіть на інституційну підтримку, аби платити якусь додаткову суму працівникам, якщо установа у вимушеному простої.

Проте, виявилося, що не всі інституції можуть скористатися цією можливістю: не проявляють ініціативи чи не спроможні грамотно прийняти та витратити ці кошти. Інші обмеження – пошуки фінансової підтримки доступні тим, хто знає бодай одну іноземну мову, має проактивну позицію, готові інвестувати час і зусилля в пошуки відповідних програм.

Якщо підсумувати, то сфера культури полишена сама на себе. Ми ще даємо раду в 2022 році, але важливішим є те, що відбуватиметься в 2023–2024 роках. Здається, нас очікують серйозні зміни. Можливо, не всі інституції отримають бюджетні кошти в очікуваних обсягах на своє існування. Є проблема, яку треба усвідомити: таких грошей, які були раніше на утримання культурних інституцій і їхніх команд, більше не буде. 

Реакція світової культурної спільноти

Нас підтримало чимало різних країн. Але не такі знакові музеї світу, як Центр Помпіду, Лувр, д’Орсе. Я констатую це без оцінок, просто як даність, як інформацію, яка щось може нам сказати. Але що?

Можливо, ці французькі музеї планують на багато років вперед і не можуть коригувати свій графік виставок чи спільних проєктів з українськими музеями? Можливо, вони не розглядають цю війну як щось екстраординарне, на що вони повинні реагувати виразніше, ніж кілька резиденцій і багато розмов, які закінчуються словами “треба подумати”? Можливо, їх не цікавить у цих екстремальних обставинах розповісти своїм відвідувачам про невідому екзотичну Україну, що виявилась окремою країною, а не “где-то в России”?... Можливо, вони просто не знають нічого про нашу культуру, бо не мають у своїх бібліотеках кількох десятків монографій чи каталогів французькою мовою про українське мистецтво, історію та митців?

Тобто вони дотепер розглядають нас як пострадянську республіку, що не є достатньо цікавою навіть перед загрозою повного зникнення та знищення. 

Це речі, на які ми наразі не можемо вплинути. Але чи це означає, що нам не треба намагатися на них впливати?

Думаю, чимало могло би змінити в цьому сенсі нинішнє міністерство культури. Якщо взяти за приклад ту ж Францію, то новинна стрічка МКІП повідомляє нам про візити команди міністерства в Париж: у контексті роботи з ЮНЕСКО, зустрічей із французькою міністеркою культури, зустрічей із керівниками впливових культурних інституцій. У новинах на сайті міністерства можна прочитати, що сторони домовилися про спільні проєкти, мовляв, деталі згодом. І далі – тиша. Яких проєктів чекати в майбутньому? Чиїм коштом? В яких інституціях? Нічого про це не відомо.

Припускаю, що це деморалізує не тільки мене, але й тих, хто чекає від влади формування стратегії і тактики щодо подальших дій і власного виживання. На жаль, я більше чую про пошук міністерством коштів на фінансування медіа, які мають бути незалежними і не годуватись у влади. В країні, де є незалежне й компетентне, але недофінансоване Суспільне мовлення, аморально шукати гроші для контролю державних мовників.

Ставлення до "хороших русских"

Свого часу низка державних інституцій України виступили з заявами про потребу бойкотувати російську культуру, а чи бодай утриматися тимчасово від запрошення російських митців на світові культурні майданчики. Зокрема з боку Міністерства культури лунали неодноразові заклики до митців і мисткинь утриматися від взаємодії з будь-якими російськими артистами чи іншими акторами культури.

Я вважаю це дуже своєчасним і важливим. Але в цих заявах важливою є послідовність. 

Не так давно всі критикували Андруховича за спільний виступ із письменником Шишкіним, який родом із Росії. Але що Андруховичу з тієї критики, якщо на державному телеканалі “FreeДом” в ефірі кожного дня можна побачити російських гостей і експертів? І гейтерів Андруховича, який не сидить на бюджетній голці, на відміну від цих каналів, це не хвилює. 

І чи після офіційних заяв про не-співпрацю з російськими митцями офіс президента та Міністерство культури нарешті припинять співпрацювати з російським режисером Іллею Хржановським, який очолює Меморіальний центр Бабин Яр, фінансований коштом нарешті підсанкційного російського олігарха Фрідмана? Міністр культури в своїх інтерв’ю двічі сказав, що цей проєкт “поставили на паузу”. Чи достатньо нам того, що контроверсійний російський митець одягнув на себе вишиванку та нібито засудив дії Путіна? Чи робить це його прийнятним і рукопотискальним у пристойному товаристві? І чи є наше владне “українське товариство” пристойним, у такому разі?

Не може бути винятків. Люди розгублені, їм потрібна чітка та зрозуміла політика. Чіткий і зрозумілий великий наратив, який дасть можливість кожному ухвалити власне усвідомлене рішення і відповідати за нього.

Ця війна – як операція на відкритому серці. До лютого 2022 року ми ще могли мати ілюзії про “не таких” росіян або білорусів, на яких треба розраховувати як на партнерів. Ми мали право на ілюзії в минулому. Ми маємо право на гіпотези про діалог потім, у майбутньому, після перемоги. Та на теперішній час у нашому житті не має бути місця для невизначеності ні у держави, ні у зрілої особистості. 

Що можна зробити для покращення ситуації?

Я завжди була прихильницею чесних і відвертих розмов, а не заколисувань. Не люблю, коли усі з усіма про все домовляються кулуарно.

Якщо ми бачимо, що сфера культури є загроженою, і ця загроза пов’язана з війною та браком фінансування, то з інституціями треба поговорити чесно та дати їм можливості та повноваження через зміни до законодавства. Якщо це відбудеться, то нас чекає чимало приємних відкриттів. Самі інституції, коли реальність стає зрозумілою, починають продукувати ідеї та рішення.

Їх треба вивести з рабства та дати більше повноважень, зберігаючи фінансову підтримку від держави. Це означає, що систему державного фінансування треба змінити. Інституції мають отримати можливість легко оперувати державними коштами, а також грантовими й інвестиційними. Можна було би відпустити національні театри, музеї та інші установи на свободу – скажімо, дозволити отримувати не лише фінансування з держбюджету, але й із місцевих бюджетів.

Натомість зареєстровано законопроєкт 8023, який подав нардеп Микита Потураєв як керівник Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Згідно з текстом законопроєкту, на час воєнного стану всі повноваження з ухвалення рішень в Українському культурному фонді переходять до Міністерства культури. З одного боку, це спосіб нейтралізувати дискредитовану наглядову раду УКФ. З іншого, це не системний і незрозумілий крок, який веде до централізації і повертає до ієрархічно-адміністративної системи управління коштами та інституціями. Так, законопроєкт щодо зміни системи управління УКФ уже давно назрів, але його потрібно доопрацювати. 

Думаю, це пов’язано з інституційною слабкістю міністерства, як гравця. Коли я була заступницею міністра, наша команда пішла, бо не змогла переламати “ручник” з боку ОП. Ситуація не змінилася – історія з Довженко-Центром це знову засвідчила.

Ще одна річ, яку варто було би зробити – підтримка діалогів і створення кроссекторальних (освіта, наука, культура, громадський сектор) майданчиків для досліджень і  розвитку постколоніального дискурсу в Україні, як одного з глобальних наративів. Потрібні не лише мистецькі події – концерти, опери, виставки, вистави – а саме просування зміни дискурсу, фінансування відповідних досліджень і дискусій, як і чому Україна стала саме такою, як вона є зараз. 

Тімоті Снайдер своїми лекціями про історію становлення України зараз робить нашу роботу, як і Сергій Плохій, як і Сергій Єкельчик. Він відкриває Україну світові своїми книжками, лекціями. Українські студії в Гарварді чи Єйлі наша держава могла би замовити та підтримувати фінансово. Подібні лекції потрібно показувати та обговорювати від села до села, аби дати розуміння, ким ми є на мапі світу. 

Держава має замовляти і підтримувати контент: прозу, есеїстику, драматичні твори, документалістику, переклади української літератури. Особливо зараз. У цьому і полягає роль керівників центральних органів влади – глибше розуміння матеріалу, з яким працюєш, як і розуміння відтермінованих наслідків такої діяльності для поколінь.

Хто виживе після війни

Є реальна перспектива, що витримають не всі. Когось розбомблять. Хтось замерзне. Когось перевезуть та евакуюють. Хтось зникне, бо органи місцевого самоврядування не зможуть їх утримувати, бо грошей нема і не буде.

Після війни виживуть ті інституції, які вже зараз почнуть змінюватися. Я би не виключала теж варіанту, що, можливо, виживуть усі. Але чи будуть вони ефективними і потрібними людям у післявоєнній кризі індивідуального виживання? А чи висітимуть гирями на державному фінансуванні, як данина популізму?

Секрет виживання – у зміні організаційно-правового регулювання та у збереженні людей, чимало з яких уже пішли зі сфери: хороші фахівці воліють не сидіти в простої, а йдуть, бо потребують  реалізації і гідної оплати. Якщо інституції почнуть чесну розмову про проблеми та можливості їх вирішення, буде шанс вижити. Саме це мають робити керівники інституцій. 

Треба бути готовими до того, що певна кількість культурних інституцій у регіонах буде ліквідована, особливо тих, хто фінансується з обласних чи районних бюджетів. Давно слід було переводити ці заклади під міське фінансування, бо там – гроші. Зараз, думаю, пізно, особливо на сході і півдні.

Також виживуть великі національні і столичні заклади: ті, кого не кинуть без фінансування, аби не стати політичними самогубцями. 

Лідери в культурі

Керівників інституцій ми маємо тисячі, а от саме лідерів, які мали би стратегічне бачення, набір потрібних управлінських навичок для прориву – мізер. Переважно вони працюють у Києві, що теж є проблемою.

Суспільний запит на те, що будь-які діалоги з владою, які стосуються публічного інтересу мали би бути прозорими, є необхідністю. Навіть непопулярні рішення повинні бути зрозумілими і прокомунікованими лідерами процесів, щоби сторони мали відкриті позиції та несли за них відповідальність. 

Сьогодні сфера культури ділиться на такі інституції. Такі, що не мають стосунку до органів державної влади, які виживали, як могли за допомогою грантів й проєктного менеджменту. Та інституції, які весь час були на бюджетній підтримці і мають чудову м’яку навичку: бути в добрих стосунках з керівництвом. Цим різним типам інституцій треба влаштувати якийсь обмін кращими практиками.

Тому, лідери, готові на повну відкритість процесів і на ризики бути несприйнятими і середовищем, і владою – на вагу золота.

Держава ніколи не вважала культурні інституції впливовими

На мою думку, сьогодні держава не чує культурні інституції, як і все громадянське суспільство. Нещодавні призначення в різні органи влади про це свідчать.

Після перемоги відбудеться велике переформатування стосунків між владою та громадянським суспільством. Бачу тут загрозу, що громадянське суспільство зведуть на маргінеси, тоді вага суспільної думки дієвців культури буде зовсім незначною. У інституцій перемагало бажання домовитися за будь-яку ціну, щоб зберегти статус, роботу, зарплату, отримати від влади якийсь додатковий бонус. Ніколи не було одностайності навіть щодо найменших проблем. Лакмусовий папірець – ставлення до звань "заслужених" і "народних". Навіть молоді люди, котрі цю систему критикували, приймали ці звання, якщо їх давали, вітали один одного з ними.

У культурі, як і у будь-якій іншій сфері, крім реформаторів, візіонерів, лідерів, працюють і звичайні обивателі, пристосуванці, яких більшість. Розумних мало скрізь. 

Солідарність у середовищі

Солідарності в культурі немає, як немає її ніде. Середовище слабке, бідне. На те є різні причини. Можливо, через те, що в культурі працює чимало егоцентриків. Можливо, культура багато століть залежала від володаря і у ній непогано виживають лише ті, хто годується з його руки. Можливо, через звичку відмовчуватися в кризових ситуаціях, щоби просто вижити чи не знизити планку споживчих потреб. Інституціями часто керують "гладенькі" тефлонові люди, що не бачать потреб у змінах.

Про проблеми треба говорити чесно та відверто. Без змін ми приречені. Думаю, дуже корисною є взаємодія з іншими активними середовищами – правозахисників, освітян, прихильників медичної реформи тощо. Це експертне середовище разом має створити нову інфраструктуру взаємодії з інститутами влади, бо колишні матриці уже не підходять. Та солістами в цьому процесі, нажаль, будуть знову органи центральної влади – сліпі і глухі до потреб спільнот і суспільства в цілому.

Солідарність в українців є в одному – у бажанні перемогти у війні і у підтримці ЗСУ, бо це головне питання про виживання людини, нації і держави.