Митець пекельної суміші часу

Я народився на Миколаївщині, в селищі Врадіївка.Завжди жартую, що там була пекельна суміш часу. У селі діда Федора та баби Параски Тістолів — Сирове — щойно провели електрику, а в нашій врадіївській хаті вже стояли телевізор і телефон. Архаїка ще ХІХ століття та новаторства ХХ, які лише приходили в села, дуже вплинули на всю мою генерацію. Мені пощастило почерпнути все — від самого дна аж по вінця. Ще жевріла пам’ять про голодовку і війну, а водночас можна було послухати The Beatles чи подивитися кіно "Фантомас".

Врадіївка була мультикультурним селищем. Жили там і вірмени, і азербайджанці, і євреї, й українці. Були і росіяни — "кацапами" їх називали. Попри мультикультурність, етнічні групи у Врадіївці конкурували між собою — кухнею, культурою, побутом. У всіх є щось своє, а що є в кацапів? Картопля в мундирах та щі. З тих часів росіян я називаю лише кацапами. І був би не проти, якби їх офіційно так називали. "Кацап" — з тюркської означає "м’ясник" — влучне визначення для цілого народу, а вони ще й підтверджують це.

Я ріс в оточенні абсолютної любові та поваги. Мене виховували за єврейською методикою, не кацапською. Євреї народжують начальника, кацапи — раба. До мене ставилися як до головного в сім’ї. І це виплекало в мені посилене відчуття гідності, іноді самовпевненої нахабності, що в молодості часто допомагало. Однак те, що було вдома, і те, що було в соціумі, викликало в мене гострий дисонанс. Хоч я не був готовий до жорстокості світу, саме цей дисонанс дав мені можливість зрозуміти, що добре, а що погано.

Батьки мене дуже балували. Маю смішну фотографію — я стою з маленькою собачкою під облупленою хатою, тримаюся руками за свою коляску у вигляді "Мерседеса", яку спеціально для мене привезли з НДР.

Дітей я недолюблював, і дитиною бути не любив. Я радше обирав компанію дорослих, а не однолітків — з ними було важко. Тому не маю сентиментів до свого дитинства. Коли чую про жаль за дитинством, розумію, що це жаль за любов’ю, яку тоді до себе відчували. Та що більше я дорослішав, то більше мене любили — усвідомлено й розумно. Бо, зазвичай, дитину люблять як тваринку — просто за те, що вона є. А от підлітка або дорослу людину любити, як особистіть — важче.

Коли мамі виповнилося 31, її запросили на посаду начальниці управління культури Миколаївської області. Це був шок для родини, бо довелося переїжджати з Врадіївки до Миколаєва. Батько вже тоді був талановитим аграрієм і хотів працювати біля землі. Мама ж, розуміючи, що для мене буде значно більше можливостей у місті, теж не хотіла поступатися.

На той час Миколаїв був важливим центром для Радянського Союзу. Попри те, що там процвітала злочинність, це було місто, у якому зосереджувалося багато грошей — через порти та суднобудування. Хоч доволі закрите, культура там розвивалася чудово. Туди відправляли митців, які не надто підходили для партійної роботи. А ще через порти західна культура потрапляла навіть швидше, ніж до Львова. Платівки, журнали, книжки, касети з фільмами завозили контрабандою спершу у Миколаїв, а тоді вони "просочувалися" в інші республіки. Новий альбом The Rolling Stones можна було придбати на ринку "Сходняк" уже за кілька місяців після його релізу. Ні джинси, ні субкультури не були там чимось неймовірним чи диким. Але тут постало питання мови. У Врадіївці всі говорили українською. У Миколаєві я  швидко вивчив російську й почав нею спілкуватися.

Школа для обдарованих дітей, або дітей обдарованих батьків

Незабаром після нашого переїзду в Миколаєві з’явилася перша художня школа. Мама відкрила її для мене. Звісно, це було благо для всіх дітей, але я був приводом. Так чи так, вона все одно з’явилася б — просто, мабуть, трохи пізніше.

Мама завжди розумно й фаталістично ставилася до мого вибору. Інші члени сім’ї не надто розуміли, що це таке, адже тоді це була занадто маргінальна та специфічна професія. Та абсолютна правда в тому, що я ніколи художником не ставав. Усі діти малюють, і я малював. А виходило дуже непогано. Усвідомлення себе як митця прийшло в Республіканській художній середній школі імені Тараса Шевченка в Києві. Я туди вступив у сьомому класі — на рік раніше, ніж мав би, не без клопотань мами. Та якби я не мав таланту, її зв’язки не допомогли б. Річ у тім, що то була школа для обдарованих дітей, або школа для дітей обдарованих батьків. Там навчалися або генії, або діти дуже важливих батьків, котрі працювали в ЦК чи інших органах. Та попри все, повних бездарів туди не брали.

Викладацьке середовище було непогане, колектив складався зі знаних художників. У нас викладали Зоя Лерман, Олег Животков. Навчання складалося з класичних шкільних предметів і "професійних". Звісно, на мистецтво робили найбільшу ставку. Навчання в школі велося українською, окрім уроків російської мови. До слова, академічність, яка там панувала, мабуть, не надто зіграла на руку митцям і українському мистецтву загалом. "Там сотні тисяч людей навчили професійно малювати, але забули сказати, для чого", — казав згодом мій товариш, митець Микола Маценко.

До Києва я приїхав уже рокером-авангардистом, зі своєю колекцією платівок і магнітофончиком — і це давало мені можливість вижити в академічній спільноті та втримати свою незалежність. А ще до школи приїздили підлітки з різних регіонів, ми творили таку собі вибухову суміш, яка дуже відрізнялася від соціуму столиці. Потерті джинси, довге волосся, перша панк-група. Такі рухи переслідували, особливо у нашому гуртожитку.

Завдяки мамі я познайомився з Іваном Кавалерідзе та зі Сергієм Параджановим. З режисером зустрічав Новий рік. На ту гулянку мене запросив товариш Владик Грицюк, син скульптора Михайла Грицюка. Параджанов щойно вийшов із в’язниці. Ми випивали, аж тут у мене почалася запекла дискусія з Юрієм Сенкевичем. Я, гарячий сімнадцятирічний хлопець, казав, що мистецтво — безкомпромісне, і творити треба своє, не зважаючи ні на що. А Юрій потішався наді мною, вказував на мою недосвідченість: "От виростеш — зрозумієш, скільки треба компромісити". Параджанов тоді заступився за мене й розділив мою позицію. Уже зараз я розумію, як життя розставило все на свої місця. Вижити їхньому поколінню з такими установками, як у мене, в системі, що панувала без компромісів — було нереально. А мені та моєму поколінню — зламатися було неможливо.

Згодом мене з гуртожитку поперли. Перше кохання, алкоголь, погана поведінка. А мама тоді грюкнула дверима й пішла з вищої партійної школи, хоч їй уже готували крісло міністра культури УРСР. Гадаю, мене б і зі школи вигнали, та не могли. Попри все, вона була важливою діячкою, а я — сильним митцем. Я не розгубився, і з товаришем влаштувався двірником. Так отримав квартиру. Хоч згодом і з неї вигнали, бо ми влаштовували підпільні виставки.

Свобода похмурого Львова й тюрма радянської армії

У 1978-му, закінчивши школу, я свідомо обрав Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва. У Києві мені страшенно набридло, а у Львові панували новаторство й творча свобода. Тут відчувався дух Заходу, порівняно з Києвом 1970–1980-х років. У Львові я познайомився з Влодком Кауфманом, Миколою Яковиною, Олександром Дяченком. Компанія була доволі герметичною, львівсько-київською, бувало, нас навіть називали "київськими жидами". Ми тусили з Флінтами, пили в колі Аксініних і Дем’янишиних.

Попри відчуття свободи, Львів був доволі депресивним: неймовірно красивим, але дуже занедбаним. Від цього — ще й романтичним. Жив я у гуртожитку, задрипаному й розбитому. Без води, часом без світла, зате дуже весело, й у колі однодумців. Товаришував із Юрієм Соколовим, Світланою Вербицькою, Володимиром Богуславським, Романом Жуком — вони були і залишаються для мене духом епохи, духом львівського мистецтва.

Інститут був розсадником модернізму та формалістичного мистецтва. Я вступив на фах інтер’єру та обладнання, бо там можна було займатися абстракцією. Хоч тоді абстракціонізм був прямим шляхом до тюрми. Викладачі були в нас кайфові. Наприклад, Микола Філатов — дуже красивий, завжди в костюмі, але вічно босий.

Після навчання спокуси залишатися у Львові не було. Тут панувала дивна мряка й тіснота, відчувався страшенний гебістський тиск. Одного разу мене викликали на допит, який тривав чотири години. Питали за старі гріхи, за старих і нових друзів. Але не вербували. Я з номенклатурної родини, тому мав досвід спілкування з такими органами. Питали щодо національних рухів. "А яку національність ви маєте на увазі?" — перепитав я. Вони аж офігіли. "Ну, а що? Прізвище в мене молдавське, у мами — болгарське, я — з Миколаївщини. Ви про яку національність питаєте?". Я відбився героїчно.

Після інституту мене не оминула радянська армія. Служив у лісах Житомирщини, у частині №31600 — ядерні стратегічні війська, або ж Макарів-1. То була справжня тюрма. Українців туди зазвичай не направляли, лише кацапів із російської глибинки. Я ж опинився там випадково. Мене намагалися влаштувати в частину у Києві, де нині базується Нацгвардія, а виявилося, що мене "перекупили". У частині до мене ставилися як до людини старшої, з вищою освітою, але однаково довелося все вигризати зубами й вибивати кулаками. Бо мене таки намагалися зробити совітським солдатом. Саме в армії я зрозумів, наскільки крутим і сильним мене зробила специфіка львівського культурного середовища і роки життя в Миколаєві. У тій частині я згодився як дизайнер-оформлювач. Там очікували приїзду маршала Бойчука, тож я зі своїм товаришем Костею Реуновим мав привести до ладу та оформити казенні приміщення. До слова, кілька моїх робіт у проєкті "Тіні Імперіалу" є відголосками того часу.

У нашій частині був "іконостас" із фото верхівки політбюро та командування збройними силами. Я оформляв і оновлював його. Коли довелося міняти ті фото ледь не щотижня, я відчув близьку кончину СРСР. А в якийсь момент ми просто плюнули на це діло — банально не встигали міняти. Тож, щойно я демобілізувався у 1986-му, — втратив страх абсолютно. Почав нахабно поводитися з партійними органами й КДБ.

Через Москву в Європу

Після армії я взявся досліджувати українське бароко. Це доволі парадоксальний термін, адже насамперед слід звертати увагу на першу частину — українське. Гуляючи Національним музеєм у Києві, мене захоплювали українські барокові митці, і я раптом зрозумів, що цей стиль — найбільш характерний для нас як культурної спільноти. І досі переконаний: у якому б стилі не творив митець — це завжди українське бароко. Бо все українське мистецтво витікає з народного та фольклорного.

Із 1988 до 1991 року в мене був період життя між Києвом і Москвою. Ми їздили туди з Костею Реуновим та нашими дружинами по "длинный рубль", тобто за великими грошима. На побутовому рівні життя у Москві було жахливим. Я майже не малював, зате багато пив. Не пити в Росії було нереально. А пили всі — бо з п’яного нічого спитати. Москва була рухом кар’єрним і, як не дивно, у бік Заходу. Адже отримати зв’язки з цивілізованим світом ми тоді могли лише через Москву. І таки вирвалися через Росію в Європу — потрапили у конкурентне середовище сучасного мистецтва. Там панував соц-арт, а ми приїхали з величезними бароковими картинам. І дуже вигідно вирізнялися на його тлі. Тому світова експертиза одразу звернула на нас увагу. Ми отримали запрошення до класних галерей у Нідерландах, Швейцарії, Данії й, найголовніше, — у музеї. Цікаво, що я ніколи не просився на виставки — мене всюди запрошували. Навіть на Венеційське бієнале.

Москва стала моїм квитком до Швейцарії. Їхав я туди зі своєю дружиною Мариною, там вона завагітніла, але донька народилася у Києві.

Там я продовжив творити. Активно працював над "Проєктом українських грошей", який розтягнувся аж донині. Цьогоріч намалював банкноту "Одна гривня". Це доволі велике полотно, на якому зображено будиночок, пальму, сонечко — але воно знизу, а не зверху, й похмуре. А на те сонечко летить рій "Птахів Мадяра"414 окрема бригада ударних безпілотних авіаційних систем ЗСУ Так я зобразив українські реалії сьогодення. Ще один проєкт — серія "Арарат". На неї, як і на "Проєкт українських грошей", можна подивитися в Mercury Art Center. Арарат — місце сакральне, біблійне. Мовляв, саме тут "пришвартувався" Ноїв ковчег. Турки вважають цю гору своєю, хоча насправді вона є символом Вірменії. Історія трагікомічна: силует я взяв не з подорожей до Єревана, а з пляшки коньяку. Звісно, звертався й до інших джерел — тож вірмени впізнають гору. Арарат — вірменська національна мрія, яка ніколи не здійсниться. Зараз це територія Туреччини, потрапити туди нереально — поруч ще й військова база.

А українську мрію я зобразив у проєкті "Ай-Петрі". З 2022 до 2024 року створив 350 картин. Велику частину з них роздарував військовим або продав на благодійних аукціонах. Різниця між нашою мрією та вірменською в тому, що наша — досяжна. Це символ оптимізму, адже я точно знаю: ця гора буде українською. Це лише питання часу.

Із Кримом у мене пов’язана ще одна серія робіт — "ЮБК", тобто Южный берег Крыма. Я навмисне не назвав її українською. Ця зона завжди була конфліктною. То не лише територія релаксу, а й зіткнення культури й антикультури, українців і кацапів. Поки що перемогла антикультура.

Війна культури та карго-культу

На відміну від російського мистецтва, у нас є традиція. Так, вона народна, але є частиною східноєвропейської. А от російської культурної традиції немає. Російська культура — це карго-культ. Бо культура — це щось для досягнення краси й щастя, щось, що можна передати наступним поколінням.

До прикладу, Шекспір відкрив життя простої людини. До нього важливими були життя лише богів і королів. А яке відношення до культури має будь-який російський твір, зокрема у формуванні наступного покоління в гуманітарному сенсі? Вони лише наслідували стилі та жанри — і дуже невдало. Наприклад, "Анна Кареніна" Толстого — вигадана історія про невдале кохання й, нібито, важке життя дворянки, написана в європейському стилі. Хоч якщо подивимося на автора — він ґвалтував кріпачок, мав купу байстрюків. То де зв'язок між моральним образом Толстого та тим, що було в реальному житті? Натомість маємо Тараса Григоровича, котрий написав "Катерину" — про життя покритки, яка випадає із соціуму. Це історія, що стосується його життя майже буквально, і виявляє соціальні проблеми. Це настанова, думка для майбутніх поколінь. Ба більше, його тексти тепер під час війни, розбирають на цитати та гасла. Вони стають пророчими для нас. Його мистецтво — це безліч формул, які мають прямий зв’язок із нами й напряму впливають на нас сьогодні. А на що вплинув Толстой? Лише на те, що під прикриттям його прізвища бомблять Одесу. Усе російське мистецтво таке саме.

Якщо ж подивитися на мистецтво з іншого боку — воно або бореться з владою, або обслуговує її. Останнє — про Росію. Українське мистецтво може боротися із владою, але здебільшого навіть не стосується її. Бо в нас є інші інструменти, політичні: вибори, мітинги, революції. Ми достатньо впливові як соціально-політичні одиниці, тож не протестуємо мистецтвом і не обслуговуємо чужі інтереси.

Та все ж культура важлива, особливо тепер. Вона — процес самоусвідомлення. Щоби відчути щастя, треба зрозуміти, хто ти. Сучасна війна прискорила процес самоусвідомлення для всіх. Це війна культури з карго-культом. І я не відчуваю загрози для нашої культури, бо такого вибуху, як зараз, ще не було. Були сплески, й вони визначали нас як націю. Зокрема, мене як художника визначили роботи Василя Єрмилова, митця, якого переслідувала система. І враження від його творів було потужніше, ніж від усіх робіт Спілки художників УРСР. 

Єдине, що мене дратує у сучасному мистецтві, — це пряме відображення нещасть війни. Для цього є документалісти. Війна не для того, щоб буквально про неї говорити. Війна — це спосіб відстояти нашу культуру. І ця культура має бути про нашу душу й щастя, а не про нещастя, бо його й так надто багато довкола. Ми козацького роду, ми страшенно гордий, красивий та героїчний народ. Я не пригадую на українських вишивках, крашанках чи розписах хаток дохлих кацапів чи шляхту. Ми завжди воювали, щоб малювати троянди й мальви біля віконниць, косуль та зайців на яйцях, вишивати жар-птиць та маки на одязі.

А що буде далі — ми не знаємо. Бо майбутнє завжди краще, ніж ми можемо собі його уявити. Погане майбутнє — нас повністю окупували кацапи. А от уявіть собі величезний новий центр сучасного мистецтва в Україні після війни. Уявляєте? Я — не можу. А він буде.