"Мій злочин — це Сталін і порося на одному малюнку", – політв'язень Олексій Степовий

"Пилипович — наша зірка"

— Це вино я готую за своїм спеціальним рецептом, — сміється у пишні білі вуса 95-річний чоловік. — У дубову бочку на сім відер наливаю майже порівну виноградного соку та меду — і воно вже там грає. Бачте, як сяє золотом на світлі? Краса! Пробуйте!

Золотистий напій у келишках схожий на коньяк або гречаний мед. Смакує м’яко й солодко. Олексій Степовий має хист до виноробства й любить частувати своїх гостей. Пригадує, колись у рідній Джулинці так само пригощав вином радянського дисидента Олександра Солженіцина. Йому домашній напій засмакував. Утім розмова між колишніми політв’язнями не склалася.

— Після тої зустрічі мені на душі так зле було, — зізнається пан Олексій.

Ми розмовляємо з Олексієм Пилиповичем у майстерні. Вона розташована в будинку культури в центрі села. На стінах — пейзажі й натюрморти, кілька автопортретів. Сусідське приміщення бібліотеки теж густо завішане картинами пана Степового. 

— Пилипович — наша зірка. Відкриватимемо йому музей, — сміючись, але з ніжністю в голосі, кажуть співробітниці клубу.

Посередині майстерні — мольберт із незавершеним портретом молодої дівчини. Поряд — картонний макет церкви. Пан Олексій мріє відбудувати місцевий храм таким, яким він йому запам’ятався з дитинства, поки 1935 року його не розібрали комуністи. Жалкує: "Красива церква була — до сліз. А зараз поробили їй гострі куполи, як на Кремлі…".

Показує на старий мольберт у кутку.

— А цей у мене ще з табору. Збили його з дощок. 

В одній із коробочок усередині мольберта — потемнілі від часу тюбики з фарбою.

— Теж звідти? — запитую. Олексій Пилипович мовчки киває.

"Я був міцним, здоровим хлопцем"

— Я ніде не вчився малювати. Почав у таборі, мені було 23 роки. Намалював більше 300 портретів в’язнів. Але вивезти зміг лише 80, — пригадує пан Степовий. Змахує рукою: міг би малювати ще краще, якби здобув художню освіту. Але не закінчив навіть звичайної школи.

Чоловік показує малюнки різних років. Переважають портрети й пейзажі. Збирання буряків у колгоспі, веселка над селом, головна вулиця Джулинки 60 років тому, односельці.

— О, а це ж малюнки з табору, — дивується пан Олексій. Кілька років тому він передав майже всі табірні роботи до Вінницького обласного художнього музею, собі лишив фотокопії. Аж тут кілька оригіналів знайшлося у майстерні.

Знайдені аркуші пожовкли від часу. На одному олівцем намальований металевий чайничок. На іншому — вагонетка й людські силуети.

— Оце колії, по яких ми тягнули вагонетки з камінням. Кожна вагонетка — 1700 кілограмів, і ми її під гору тягнемо… Це в штрафному таборі було, на каменоломні. Ох, і важка була робота. Але я був міцним, здоровим хлопцем. Я і зараз такий, — і знову заходиться сміхом.

"Тато мій був петлюрівцем"

Будинок пана Степового вирізняється від інших — під дахом зображено козака, чимось подібного на Богдана Хмельницького. Має город, кілька вуликів і Кицьку.

На цьому обійсті в Джулинці він народився 19 березня 1927 року. Втім батьківська хата не збереглася:

— На її місці я побудував ось цю. Все своїми руками.

Олексій Пилипович щоранку робить зарядку, стоїть на голові й проходить шість кілометрів. Каже: поки рухається — життя триває. До майстерні чи по справах їздить на велосипеді. Багато читає, пише щоденники, слухає радіо. Дуже любить пісні Квітки Цісик. 

— Любов до краси я успадкував від мами. Вона хоч і була неграмотна, але любила красоту, була естеткою. Побачить, що людина йде так славно, і каже: "От красива людина, а як гарно йде — ох гарно". І тішиться.

Його мати Катерина прожила понад 100 років. Виростила трьох дітей, ще двох поховала. Батько Пилип Степовий помер 38-річним.

— Тато мій був петлюрівцем. Ще багато років по тому в нас вдома зберігалася його петлюрівська шапка. А зброю він, як повернувся, розібрав, — дерев’яну рукоятку спалив, а сам ствол сховав у стріху. Він був працьовитим селянином-середняком, всього добився сам. Мав господарство, худобу, город. Був законослухняним. Коли у Джулинці організували колгоспи, він все чесно здав туди. Не сперечався. Але майже одразу побачив, що колгосп — діло погане.

Року 1932, коли почався голод, Пилип Степовий пропагував серед односельців ідею кооперативів на противагу колгоспам: "Давайте зберемося кількома родинами і зробимо товариство, будемо обробляти землю, самі виберемо керівника". Знайшлися стукачі. Степового-старшого арештували просто на колгоспному полі. Сусіди встигли попередити дружину — вона спалила в печі зошит зі списком потенційних членів кооперативу. На аркушах було 20 прізвищ.

— Батько всі звинувачення заперечував. Обшуки нічого не дали — не було доказів. Але били безпощадно, щоб зізнався. Клали у валянок гирю і лупили попід ребра. Його привезли додому покаліченого, з носа і рота юшила кров. Через кілька тижнів — це вже був 1933-й — він вмер, голодний і побитий.

"Я був у такому стані, що вже капут"

Олексій Степовий згадує роки Голодомору: у колгоспі від голоду здихали коні — і це був порятунок для людей. Працівники "салотопки" здирали з туші шкіру й жир, обливали карболкою і прикопували в ямі. Звістка про мертву тварину швидко поширювалась селом — люди сходилися.

— Хтось біг, хтось ішов, а хтось і повз, як зовсім не мав сил. Розгрібали землю руками й тягнули хто що міг. У моєї мами був гострий ніж, який тато з коси зробив. Якось вона дохлому коневі голову відсікла. Вдома порубала на шматки, а потім 12 разів кип’ятила — виварювала цю смердючу чорну карболку. На другий день ця юшка в казані загусла. А я тоді був у такому стані, що вже капут. І мама дала мені трохи цього смердючого холодцю. Він для мене був кращий за всяку ковбасу, — згадує дідусь.

До школи Олексій пішов у вісім років. Вчитися йому подобалося. Але після третього класу вигнали. За що — не знає. Припускає, що потребувалася робоча сила в колгоспах.

— Я тоді так ревів. А мама мені сказала: "Альоша, не плач, ти вже грамотний — все в тебе буде добре". Мене взяли в колгосп погоничем коней. Нас таких було 11 хлопчаків. Але без освіти, без книжок я відчував, що перестаю бути нормальною людиною.

Сталін. Свиня

Тривала війна. Олексія Степового вважали сином "ворога народу", тому його армійські перспективи були нерадісними. Щонайліпший варіант — "стройбат": копати окопи, прокладати дороги. У вересні 1944 року його друг отримав повістку, 17-річний Олексій пішов із приятелем до комісаріату за компанію.

— Я чекав товариша у дворі. Мене раптом покликали на медогляд, а потім сказали, що маю годину на збори, — розповідає пан Степовий. — Потрапив я на службу до військ НКВС. Це взагалі неможливо для сина "ворога народу" і петлюрівця… Був інший хлопець, із заможнішої родини. Його, певне, відкупили родичі. А мене взяли.

У перший рік служив на бронепоїзді.

— Наш бронепоїзд супроводжував Сталіна влітку 1945 року на Потсдамську конференцію. Сталін один — а везли його три бронепоїзди, — сміється чоловік. — Наш ішов першим: раптом міни на шляху... Сталін ніде не виходив, ніде не показувався. 

Року 1946 Олексія Степового з батальйоном перекинули в Литву — протистояти силам спротиву, які боролися проти Радянського Союзу і прагнули здобути незалежність. 

— Мені тоді 19 було. Мали виконувати накази. Майже одразу я отримав осколкове поранення ноги — зачепився за "розтяжку". Кров била фонтаном. Відправили мене у вільнюський госпіталь, який був під контролем радянської влади. Медсестри сказали, що треба помитися — кинули мене в бак із крижаною водою. Кричу: "Що ви робите?". А вони: "А чого приїхав до нас, краснопогоннік?".

Після поранення Степовий уже не брав участи в бойових діях. Його відправили на службу в російське місто Горький. Там він записався до місцевої бібліотеки, потайки проносив книжки. Якось виснаженим заснув на службі — цей випадок занесли до особової справи. 

Іншого разу приїхала комісія з Москви. Зафіксували: солдати мали жахливу фізичну підготовку, зовсім не орієнтувалися в ідеологічних питаннях. Єдине, що добре знали, — біографію Лаврентія Берії, бо її змушували повторювати щодня.

Степовий виступив на комсомольських зборах:

— Я так і сказав: "Товаріщі, ми весь час вивчаємо тільки біографію Берії. Вона нас вже вкрай оболваніла, ми тупішаємо від безкінечного її повторення".

Коли Степовому було 23 роки, його військовій службі остаточно настав кінець. На одному з політзанять Олексій із нудьги перемалював у зошит портрет Сталіна, що висів на стіні кімнати. Хтось поряд запитав: "А свиню можеш намалювати?". Степовий несамохіть почав виводити контури тварини — аж раптом товариші по службі вирвали зошит з рук і передали викладачеві.

— Я з дитинства знав, що Сталін — дуже погана людина. Тато завжди говорив: "Сталін — не наш чоловік, він робить зле для нас". Увесь мій злочин — це обурення постійним заучуванням біографії Берії та Сталін і порося на одному малюнку.

У 1950 році військовий трибунал оголосив Олексієві Степовому вирок — десять років таборів. Його засудили за 58-ю статтею — "антирадянську агітацію". Відбув у неволі чотири роки — достроково звільнили після смерти Сталіна. Згодом реабілітували.

"Весь час під землею"

Покарання відбував спочатку в таборі "Буреполом", по 16 годин на добу рубав ліс. Потім — у "Червоній Глінці", режимному таборі з виснажливими тунельними роботами.

— Літом було дуже жарко, ми роздягалися наголо і працювали. Були чорні, як чорти, бо валили спалений ліс. Милися гнилушками — обтирали тіло вологою серцевиною гнилих дерев, — згадує чоловік.

У бараку утримували по 200—250 людей. Майже весь простір займали нари. Повітря було важким, дихати було нічим.

— Я намагався спати на другому поверсі нар, біля лампочки. Щоб малювати й писати щоденники. Малював і вночі, і вдень — коли випадала нагода. Пригнали нас на роботу в тайгу, загнали в телятник. Ми мали чекати, поки вартові займуть свої пости на вишках. За цей час я встигав накидати у блокноті один-два портрети.

Пан Олексій розповідає, що адміністрація табору намагалася його завербувати, шантажувала тим, що служив у військах НКВС. Він не погодився на співпрацю. Тоді його й перевели у штрафний табір — на каменоломню.

— У Жигулівських горах на березі Волги були продовбані штольні завглибшки вісімсот метрів. Били молотом камінь і вагонетками вивозили його на поверхню. Весь час під землею, весь час дихали цим кам’яним пилом... Слава Богу, що вижив.

Яблука для Солженіцина

Після таборів Олексій Пилипович повернувся у Джулинку. Працював у колгоспі. Продовжував малювати. Якось знайомий порадив йому прочитати повість "Один день Івана Денисовича" Олександра Солженіцина. Твір справив сильне враження на Степового, він одразу сів писати авторові листа.

Написав йому, що зараз ці мільйони комуністів, як мурахи, забігають, заметушаться, проклинатимуть його. Розповів свою історію, запросив у гості, — згадує колишній політв’язень.
Солженіцин йому відповів. А 1966 року, коли приїжджав до Києва, на кілька годин заскочив і до Джулинки. 

— "Боже, який ви молодий", — сказав мені по приїзді. Я тоді мав 39 років, а йому було 48. Ми дуже на нього чекали. Забили півня, приготували обід. Я показав йому свої щоденники, малюнки. Він мовчки роздивився всі ці портрети, акуратно склав їх назад у папку й раптом каже: "Все, мені час їхати". Щось його зачепило, щось зіпсувало настрій — він просто встав і пішов до машини. Я кажу: "Олександре, будь ласка, почекайте хвилинку". Приніс відро крупних червоних яблук і висипав йому в багажник. Він мовчки сів і поїхав. А мені так зле стало... Я потім ще шукав із ним контакту, хотів дізнатися, чому так закінчилась наша зустріч — але не вдалося. Він мене згадав у цій книжці, тільки чомусь назвав не Олексієм, а Олександром, — розповідає пан Степовий.

"Я завжди жив чесно"

Крутими сходами підіймаємося на горище. Олексій Степовий називає його "мансарда". Під стелею густо розвішені сушені трави — пахнуть несамовито. У кутку стоїть шафа, забита книжками й періодикою. Чоловік кілька хвилин щось шукає і нарешті дістає всі томи праці "Архіпелаг ГУЛАГ", долонею витирає пил із чорних обкладинок. 

— Не пам’ятаю, в якому з томів… Зараз знайдемо, — зосереджено перебирає.

Знаходжу історію Степового у третьому томі. Читаю вголос:

"Или вот Александр Филиппович Степовой. До посадки он был солдат войск МВД, посажен — по 58-й. Он совсем не ортодокс, он вообще простой парень, он в лагере начал стыдиться своей прошлой службы и тщательно скрывал её, понимая, что это опасно, если узнается (…) Мобилизован был хлопчик в армию, а послали служить в войска МВД. Сперва — на борьбу с бандеровцами. Получив (от стукачей же) сведения, когда те придут из леса в церковь на обедню, окружали церковь и брали на выходе (по фотографиям)".

Підводжу погляд на Олексія Пилиповича:

— Вас посилали на боротьбу з бандерівцями?

— Я же служив на бронепоїзді, ми дійшли на цьому поїзді до границі, а там треба було міняти колеса на вагонах, бо колія в Європі вужча. Поки чекали, наш батальйон мав різні завдання, — спокійно розповідає.

Він не приховує і не оминає некомфортних історій. Питаєш — відповідає. "Бо таким, — каже, — було життя".

— Я не знаю, чому Солженіцин з усієї історії написав саме це. Війська НКВС справді брали участь в облавах, було б нечесно це заперечувати. Але я в облавах участи не брав, я був кулеметником. Мене лише кілька разів ставили на варту з моїм дисковим кулеметом. Наказ був такий: буде хто тікати — стріляй, — продовжує Степовий.

— Стріляли?

– Слава Богу, такого не було. Я нікого в житті не вбив.

Олексій Пилипович додає: бандерівці — герої. 

— Те, що вони робили, — це подвиг. Вони билися за Україну.

За вікном вже непроглядна темрява. Тихо — аж дзвенить у вухах. Ми спускаємося на кухню. Пан Олексій пригощає домашнім буряковим квасом.

— Я не любив радянської влади, мені не подобався Сталін, але я жив у Радянському Союзі і був законослухняним громадянином. Завжди жив чесно. Не шкодив іншим. Добре виконував свою роботу. Хоча і це не помогло уникнути таборів, — усміхається. — Стільки всього пережив — і хорошого, і поганого...

На коліна дідусеві застрибує Кицька. Тулиться до господаря і задоволено мурчить. 

— Знаєш, що мене тримає на землі досі й що допомагало триматися весь цей час? Любов. До життя, до краси, до всього, що мене оточує.