Людина, яка вірила в незалежність України. Іза Хруслінська про Єжи Ґедройця

"Потрібно будувати польсько-українські мости"

— Одним із найбільших друзів України серед поляків у другій половині ХХ століття називають Єжи Ґедройця. Чому?

— Говорячи про Ґедройця, важливо згадати про 1930-ті роки. Тоді Ґедройць вивчав історію у Варшавському університеті. Він записався на курс історії України, який вів український інтелектуал Мирон Кордуба. Нещодавно, до речі, українською мовою вийшли щоденники Кордуби. 

Ґедройць був єдиним поляком на тому курсі. Чому він вибрав вивчати українську історію — важко сказати. Думаю, найперше, йому було просто цікаво. Але водночас, це давало змогу познайомитися з представниками української еміграції у Польщі. 

Після Ризького миру 1921 року частина воїнів Симона Петлюри залишилася у Польщіідеться про договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року представниками РСФРР і УСРР з одного боку, та Польщі з іншого. Ризький мир формалізував закінчення польсько-радянського збройного конфлікту 1919-1920 років і визначив поділ українських та білоруських земель між Польщею і радянцями. І коли Ґедройць почав творити перед самою війною "Політику"суспільно-політичний часопис "Політика" почав виходити у Польщі у 1931 році як "Бунт молодих"; 1937-го був перейменований Ґедройцем, то включив у її шпальти як одну з головних і постійних тем справу польсько-українських відносин і українців у Польщі. А пам’ятаємо, що близько п’яти мільйонів громадян Другої Речі Посполитої тоді були української національності. 

Ґедройць і його соратники виступали проти політики примусової полонізації українців, проти пацифікації українських сіл і знищення православних церков. Він публікував на сторінках "Політики" Дмитра Донцова, Івана Кедрин-Рудницького, також дуже важливого українського політика у Польській Республіці Василя Мудрого.

— Який підхід до України він пропонував?

— У нього була так звана "Українська концепція". Вона формувалася на двох принципах. Перший — що незалежна Україна таки обов’язково постане. Другий — потрібно будувати польсько-українські мости, аби нормалізувати відносини між країнами. Попри спільне складне і трагічне минуле.

У 1947 році Ґедройць із однодумцями заснували часопис "Культура". А через п’ять років опублікували таку концепцію: "Місце, де відбуваються нечасті польсько-українські зустрічі, оточене колючим дротом, з виритими ямами, засмічене взаємними упередженнями та підозрами, просякнуте затхлою водою анахронічних думок, що треба його хоча б частково очистити й осушити, інакше ми заблукаємо в ньому без порятунку". Таке завдання перед собою і поставила "Культура".

Очевидно, ця концепція Ґедройця сильно вплинула на переконання вже наступного покоління. А саме — Адама Міхніка і Яцека Куроня, покоління першої демократичної опозиції. Бо ми в Польщі кажемо "демократична" опозиція, а не "антикомуністична". Хоч, звісно, вона була й антикомуністичною. Міхнік перейняв саме той підхід, який пропонував Ґедройць щодо держав сусідів.

"Коли московським дисидентам КДБ різало пальця, то українським — цілу руку"

— Справді, цікаво, що у Польщі говорили "демократична" опозиція, а в Україні — "антикомуністична". Виглядає, що поляки були націлені на те, щоб будувати, а українці мусили радше руйнувати. Чи зокрема і цим можна пояснювати різницю між обома країнами, яка почалася з 90-х років?

— Не можемо порівнювати умови, у яких діяла опозиція у Польщі і в радянській Україні. Коли московським дисидентам КДБ різало пальця, то українським — цілу руку. 

У Польщі не було таких проблеми з польською мовою, культурою, наукою, як в Україні з українською. Контакти польської інтелігенції, інтелектуалів і академічного середовища з Заходом тривали аж до самого розвалу СРСР. Звісно, були обмеження і покарання, однак цей зв’язок не був розірваний. Багато науковців із довоєнного періоду продовжували свою працю, могли передавати знання і досвід наступному поколінню. 

В Україні у той час було геть по-іншому. Для шістдесятників найголовніша проблема була в тому, щоб українська культура взагалі не зникла, щоб зберегти право на свою мову. У Польщі такого ніколи не було. Важливо пам’ятати про цю різницю.

— Коли Марек Гласко у книзі "Красиві двадцятилітні" описує інтелігенцію у Польщі в 60-х, то ця різниця видається дуже виразною. І хочеться спитати — чи знали тоді поляки, що за кількасот кілометрів на схід їхні українські колеги мали зовсім інші проблеми?

— Частково знали. Вже тоді, у 60-х роках, "Культура"щомісячний часопис, виходив у 1947-2000 роках мала українську хроніку. Її потім перейняв Богдан Осадчук і займався нею до кінця часопису. Ті тексти зосереджувалися саме на переслідуваннях українців у Радянському Союзі. Також з ініціативи Єжи Ґедройця українською мовою вийшла, вперше після Розстріляного відродження, частина великих творів письменників і поетів тогочасся.

Тобто знали. Але, як сказав якось Яцек Куронь: так, я найдовше відсидів у польських в’язницях за свою опозиційну діяльність. Але цього не можна порівняти з тим, скільки сиділи українські дисиденти.

"Єжи Ґедройць бачив Східну Європу як сильну частину континенту"

— Ви згадали, що Єжи Ґедройць на початку 30-х відвідував лекції з української історії, бо, схоже, мав у тому зацікавленість. Але як ви собі пояснюєте ту цікавість до українців?

— Думаю, що цікавість взялася з того, що він був людиною цього регіону. Можливо, Ґедройць був зачарований міфом Першої Речі Посполитої, коли всі народи на цьому просторі мали свою культуру, історію, традицію, мову, релігію і загалом досить мирно вживалися. Можливо, Ґедройць мав такий сентимент через своє коріння і виховання.

Ґедройць також перебував під сильним впливом Пілсудського. Називав себе "пілсудчиком" майже до кінця життя. А Пілсудський для багатьох поляків — і тоді, і сьогодні — є символом сприйняття України, Литви, Білорусі та Польщі як окремих держав.

Гадаю, що мають значення і ті люди, яких він тоді дуже рано зустрів – середовище Генрика Юзевського, Станіслава Стемповського тощо. Це люди з українських теренів. Звісно, вони були поляками — але народились в Україні. 

Ґедройць бачив Східну Європу як сильну частину європейського континенту.

— В "Культурі" на початку 50-х почали з’являтися тексти, в яких йшлося про те, що Львів варто залишити українцям, а Вільно — литовцям. Ви називаєте ті статті революційними. Поясніть чому?

— Наприкінці 1940-х і початку 1950-х років польські політичні еліти не визнавали рішень міжнародної спільноти щодо Польщі. Як в еміграційному уряді, так і в тодішній Польщі вірили у початок Третьої світової війни, і в те, що вона змінить польську ситуацію. 

Еміграція мала зберігати те, що в країні переслідували совєти: національну культуру, патріотизм, вільну політичну думку. Поляки вважали, що Польщу окупували і її треба визволяти. У польської еміграції відбувався процес ізоляції від Польщі. А відтак формувався спосіб мислення, ознакою якого було ідеалізація Другої Речі Посполитої. 

Такийй образ Польщі до вересня 1939 року почали перетворювати на мету і модель. Її ідеалізували і навколо неї плекали міфи. Звичайно, в цьому контексті актуальною була й проблема східних земель. Для польської еміграції "східні креси" набули національного і мученицького вимірів.

У березні 1952 року "Культура" опублікувала текст Юзефа Лободовського "Проти упирів минулого". Автор не шкодував полякам гірких слів і виступав проти популярної польської тези, що історія України — це суцільні вбивства поляків і польсько-українські бої. Лободовський нагадував, що злочини були з обох сторін. Писав про відповідальність Польщі за політику щодо української меншини у міжвоєнний період. Але полемізував не тільки з поляками, а й із українцями. Звертав увагу на велику кількість українських травм і комплексів, на часту й подібну до польської неприйнятність аргументів опонентів. Лободовський врешті намагався довести, що польсько-українська дружба все ж можлива і взаємовигідна.

Складові такого мислення дозволяють зрозуміти, наскільки сміливою та справді революційною була позиція Ґедройця та "Культури" у контексті польсько-українських відносин.

"Ґедройць усвідомлював, що українці вже не змиряться з тим, що будуть громадянами Польщі"

— У своїй українській концепції Ґедройць був більше романтиком чи прагматиком?

— Хоча сам Ґедройць не був прив’язаний ні до Волині, ні до Галичини, він розумів, що є п'ять мільйонів українців Другої Речі Посполитої, які мають за плечима недавню боротьбу за свою незалежність. І що це була боротьба, до якої долучилися люди з усіх українських теренів — і зі сходу, і з центру, а не тільки галичани. Ґедройць усвідомлював, що ці люди і на політичному, і на суспільному рівні вже не змиряться з тим, що будуть громадянами Польщі.

Натомість Пілсудський хотів незалежної України тільки на тих теренах, які називаємо "Великою Україною". Він, як і інші інтелектуали, мав візію, що велика Україна має бути незалежна, тому що існує загроза від Росії. І власне в цьому вони не мали жодних ілюзій: вони знали про Голодомор та інші репресії.  

Сам Ґедройць завжди був раціональний. Він дуже добре розумів небезпеку для цього регіону, а відповідно і для Польщі.

Звісно, лозунг, якому вже сто років — немає незалежної України без незалежної Польщі, а незалежної Польщі — без незалежної України — віддзеркалює тодішнє розуміння. Щоправда, наповнення [лозунгу] було іншим. Ці слова вперше сказав Ігнацій Дашинський 1920 року під час зустрічі зі українцями, а не Пілсудський, як вважають.

— Які ще тексти в "Культурі" ви б назвали важливими, ключовими щодо польсько-українських відносин?

— У 1958 році на французькому телебаченні вийшла програма, в якій говорили про Симона Петлюру як про антисеміта. Ґедройць тоді написав протест, захищаючи українського отамана, й пояснюючи, що той не мав антисемітських поглядів. І навіть більше — відтоді щороку в річницю смерті Симона Петлюри він ходив із редакцією "Культури" запалювати свічку на його могилі. 

Коли Ґедройць вважав, що щось є етичним, що це його цінності, в які він вірив, то не було сили, яка би змінила його думку.

У 1944 році з’явився закиди про те, що під час Варшавського повстання варшав’яків убивали українські солдати. Ґедройць замовив текст, у якому було пояснення, що в той час у польській столиці не було жодних регулярних відділень чи українських формувань. Могли бути хіба окремі особи — але за жахливі вбивства поляків відповідають російські формування.

У 1952 році "Культура" опублікувала текст "Українці та ліквідація Варшавського повстання". Автор — український публіцист Борис Левицький — спираючись на історичні факти, спростував міф про участь українців у тому повстанні.

Єжи Ґедройць також публікував статті, присвячені постатям, яких поляки вважали суперечливими. Але водночас важливими для українців та історії України. Наприклад, про Дмитра Донцова, Володимира Кубійовича, Миколу Лебедя. При тім використовував максимально неупереджений спосіб у подачі героїв та історичних подій і намагався представляти причини й мотивацію і поляків, і українців.