Наталя Яковенко: “Cвоїх князів у Польщі не було, усі вони — руські, тобто українські”

08:00, 25 червня 2021

1920.jpg

Про непідручниковий образ української шляхти в розмові з Наталією Яковенко, докторкою історичних наук і професоркою Києво-Могилянської академії

Anton-Semyzhenko.jpg

Антон Семиженко

журналіст, редактор

— В українській історіографії шляхтичі нерідко постають пристосуванцями чи ренегатами. Мовляв, чия влада — тому й служитиму, яка мова вигідніша — такою й говоритиму. Однак Ви їх подаєте по-іншому — без суб’єктивного трактування. Як Вам вдалось уникнути цих стереотипів?

— Я виросла на іншій літературі. У студентські роки читала Пантелеймона Куліша, а не книжку Олександра Касименка, за якою мене вчили. Був такий розкішний підручник, який називався “Історія Української РСР”. Загалом про радянське та трішки “про всё остальное”. Автор був директором Інституту історії, "проверенный человек"Олександр Касименко відомий також книжкою «Возз’єднання України з Росією і його історичне значення». — Ред.. Я ж не мала цієї установки, що щось є однозначним злом чи добром. Та й роботу свою писала в межах академічної історіографії, яка нікого не таврує, а досліджує певну соціальну групу. Запитуючи: хто, скільки, де, як?

Якщо говорити конкретно про пристосуванство, то часто забувають, що шляхтич — це передусім воїн. Селянину чи міщанину не треба було ні озброюватись, ні купувати коня, ні вчитись володіти шаблею. Війна — це фах лише лицаря, людини солідного стану, який може називатись шляхтою, дворянством, шевальє, ідальго — як завгодно. Але все це люди війни. Навіть коли вони не воюють, а осідають на землі, основою їхнього життя є лицарський канон.

3-1024x745.jpg
Натала Яковенко Фото: Ольга Камєнєва

— Що ж передбачав лицарський канон?

— Хоробрість, мудрість, честь. Останнє — суто лицарське поняття. Селянин теж міг бути чесним чоловіком, але це не було ознакою його стану.

А лицар, шляхтич — мусив. І ще один принцип — вірність слову та своєму патронові. Патронат — необхідна умова, адже в Середньовіччі не було абсолютно вільних людей, на кожному щаблі ієрархічної драбини хтось комусь підпорядковувався. Знамените гасло тих часів — “Нема землі без сеньйора”. Виняток — козацтво, і в цьому його феномен. А “нормальні” люди — і селянин, і жовнір, і шляхтич — усі комусь служили.

— Наскільки легко було шляхтичеві стати впливовим. Соціальний ліфт працював?

— Так. Але, звісно, лише для ініціативних осіб. Ліфт сам не їздив, як не їздить і тепер.

Князь Костянтин Василь Острозький. Джерело wikimedia.org. jpg.jpg
Князь Костянтин Василь Острозький Фото: wikimedia.org

— Але загалом конкуренція була здоровою?

— Звичайно. От уявіть собі: ви — князь Костянтин Василь Острозький, біля вас крутиться приблизно тисяча слуг. Серед них ви мимоволі зауважуєте, хто меткіший чи хто швидший. Типова шляхетська кар’єра виглядала так: якщо ти — у прислузі, то мав догодити, бути оперативним. Під час війни можна було будувати військову кар’єру. Стати таким собі д’Артаньяном. Їх тут було повно. Якщо зумів проявити мужність — тоді про тебе такого, який показав себе у військовій виправі, полковник доповість коронному гетьманові. Той принагідно скаже королю — і тут уже дадуть якийсь шмат землі, почесний уряд чи шляхетське самоврядування. Після цього можна було вдаліше одружитися, бо уже ти не просто так, хвіст собачий, а видний чоловік. Про тебе клопочуться, тобі уряд надали, а це вже неабияка почесть.

— Чи передбачав шляхетський статус певний рівень освіти?

— Ні, це тільки кров. Звичайно, у XVII столітті смішно й дико бути шляхтичем і не вміти читати чи підписатись. Але це не буква закону.

— А хто міг засміяти?

— Інша шляхта. От і дбали. Віддавали дітей до колегіумів, які в 1560-х відкривали єзуїти. За менш ніж століття на території України створили 14 таких. Це дуже багато. Переважно вони були для шляхти. Шкільна система була відкрита для всіх — хоч ти селянин, хоч пан. Але орден був зацікавлений впливати на владу. Шляхта була містком до неї, тому в єзуїтів навчалось чимало шляхетських дітей.

Адам Кисіль, київський воєвода середини ХVII ст. Джерело photo-lviv.in.ua.png
Адам Кисіль, київський воєвода середини ХVII століття Фото: photo-lviv.in.ua

— Чи спадають Вам нам думку випадки знакових, успішних кар’єр шляхтичів українського походження?

— Ну, князів я не братиму: вони на пальці Річ Посполиту крутили. Наприкінці XVI і аж до XVIII століття посадження на престоли всяких Понятовських — це так чи інакше справа рук князівських кланів. Cвоїх князів у Польщі не було, усі вони — руські, тобто українські.

Якщо говорити про звичайних шляхтичів, то добру кар’єру зробив Адам Кисіль, київський воєвода середини ХVII століття. Спершу він був воєводою брацлавським, потім, під час війни з Богданом Хмельницьким, став київським. Був наближеною, довіреною особою короля. А жив він на Волині, православним був усе життя. Монастирок збудував, храм звів у родовому гнізді, селі Низкиничі під теперішнім Нововолинськом. Там надгробок Киселя досі стоїть.

— А з Галичини які були шляхтичі?

— Коли почала формуватись польська національна культура, усі ті роди з галицьким корінням у XIX столітті стали ніби польськими. Це зрозуміло: національна культура все ковтає та підгрібає під себе.

От, наприклад, ФредроГраф Александер Фредро, військовий, поет, чиї комедії внесено до шкільної програми польської літератури, масон, дід Андрея Шептицького. — Ред.. Це паросток руського роду, там усі практично були русинами. Хоча ми знаємо їх як поляків. Втім, якщо людина називає себе поляком у XVII й у XIX століттях — це два різних поляки. У першому випадку вона користується політонімом: належна до польської держави. Тоді русин теж називає себе поляком, мешканцем Королівства Польського. А білорус називає себе литвином, тому що він мешканець Великого князівства Литовського. Якщо ж у XIX столітті людина називає себе поляком, то тут уже є етнонаціональний сентимент.

— Із якою ширшою групою перед тим ототожнювали себе шляхтичі?

— Існувала клієнтарна солідарність. Скажімо, князям Острозьким належала третина Волині — і йдеться не лише про сучасну Волинську область, а й про Рівненську та Тернопільську. На цій території було дві з половиною тисячі сіл і понад двадцять містечок. Зрозуміло, що князь не сидів у кожному селі й не збирав податків. Та це означає, що в кожному цьому селі, містечку й десь іще сидів його клієнт, слуга, васал. Він сів туди ще бозна-коли, за царя Гороха — ніхто його не чіпав. І, звичайно, ці люди між собою становили кланову єдність. Коли Острозький намагався комусь насолити чи коли Острозькі когось не любили — і ці не любили. Якщо Острозькому потрібна політична підтримка — він свистів у два пальці й мав її. Це клієнтарна солідарність.

Z._Vogel._Castle_of_Ostroh.jpg
Фогель, Острозький замок, який був резиденцією князів Острозьких Фото: wikipedia.org

Могла бути ще локальна солідарність: ми, шляхта, повітники. У тих ситуаціях, коли треба було протиставити себе іншим повітникам — вони виступали разом.

Найнижча, хоч теж інколи чисельна — кланова солідарність, родинно-свояцька. Адже до великого роду належали всі свояки. Це тепер братами називають найближчих, причому із розподілом: рідний, двоюрідний. Тоді ж у брати потрапляли всі тро-, чотири-, п’ятиюрідні й так далі. А дітей мали багато… Так що виходив цілий клан таких людей, найпоширеніший вид ідентифікації себе з чимось більшим.

— Князі — ті ж Острозькі — не мали мотивації до солідарності, союзу чи навіть об’єднання з іншими князями?

— Там кожен сам собі був сильно князь. Вишневецькі не переносили Острозьких — і навпаки. Це була боротьба престижів, яка доходила до дрібниць: може, той тому не так вклонився, мало чи що. Інколи ж ці два поважних куми чи хрещених батьки, як їх в італійській клієнтарній системі називають, могли між собою навіть не зустрічатись. Але ж вони були патронами своїх людей. І якщо людина Острозьких забрала півсела в людини Вишневецьких — це вже війна! Адже “Кривда моєму слузі — це кривда мені”.

Захистити своїх слуг, вдало їх одружити чи видати заміж, вивести в люди дітей — було обов’язком патрона.

— Коли активізувались націєтворчі процеси в Україні, наскільки значущою була роль шляхти?

— Із правобережної шляхти й почалось оце бродіння. Завдяки шляхті Правобережна Україна стала вогнищем опору Російській імперії — це так звані польські повстання 1830-го та 1863-го. Не такий гострий опір не вщухав ніколи — тим паче, що частина колишньої Речі Посполитої опинилась у складі Австро-Угорщини. Можна було друкувати там літературу, переїжджати туди-сюди. Як гарно сказав історик Роман Шпорлюк, у XIX столітті мовою свободи була польська.

В українців і поляків між собою були свої порахунки: українська національна ідеологія та міфологізована польська історія, які в той час якраз укладали, між собою категорично не поєднувались. Націєтворчим процесам завжди властивий ексклюзивізм, шукаємо того, “хто нам заважав”.

В українському національному наративі нам заважали поляки — козацький фольклор тому доказ. Але насправді польський позитивний вплив на націєтворчі процеси в Україні був величезним. Зокрема тому, що українці мали перед собою готовий приклад для дій, адже в польському суспільстві подібні процеси відбулися швидше. Не через якусь надзвичайність поляків: просто вони жили, наелектризовані відчуттям своєї скривдженості в Російській імперії. Бо вона розділила, поглинула Польщу.

— У Російській імперії теж була своя шляхта — дворянство. Наскільки відрізнявся триб їхнього соціального життя від річпосполитського?

— Там було зовсім інакше. Сюзеренітет-васалітет — модель західної культури, на ній будується усе суспільство, яке ми знаємо як західне. У Росії ж усе було “Богово либо государево”. Одна людина всім володіє і всім керує. Західна модель — дуже складна система, “Васал мого васала — не мій васал”. Я можу служити князеві Острозькому, але це не означає, що я служу королю. Це якщо схематично пояснювати. А в Московії цього зовсім не могло бути. Там — тиранія, домінування однієї людини над усіма. Звісно, що дворяни мали певні привілеї, але в очах государя вони всі були холопами. Їх можна було батогом огріти, зробити із ними все, що завгодно, без суду та слідства. Навіть якщо це князі, люди високого походження. Байдуже: “Государю угодно, государю неугодно” — і все.

— Що сталось із соціальною драбиною правобережної частини України, коли вона перейшла під владу Росії?

— Коли Правобережжя перейшло під Російську імперію, наприкінці XVIII століття уже з’явилось “российское благородное дворянство”. Цариця Катерина II 1785-го видала грамоту, якою російську шляхту у правах наблизила до західно-європейської. Тож усі українські чи польські шляхтичі вже були “благородні дворяни”. Їм треба було тільки підтвердити своє шляхетське походження, що вони успішно й робили.

Якщо ідеться про Лівобережну Гетьманщину, то козацька старшина мала свої закони й ранги шляхетності, іноді кардинально відмінні від решти Російської імперії. Тому на Лівобережжі все було чудово доти, доки не ліквідували Гетьманщини. А робили це півстоліття, по шматочках хвоста різали. І от коли вже наприкінці XVIII століття хвіст зрізали остаточно — грянула Жалувана грамота Катерини ІІ. Тоді місцеві старшини почухали потилиці, почали шукати старі документи, доводити своє благородне походження. Є великі справи про це, насправді років зо двадцять забрало в них таке пристосування. Хто не знаходив документів — вигадував їх. І статускво залишився. Не знаю осіб, яких було гірко скривджено: щоб брат був сотником, полковником чи якимсь осавулом і за ним не визнали дворянства. У підсумку кількість цього “благородного дворянства” на колишній Гетьманщині порівняно з Російською імперією зашкалювала. У Київській, Полтавській, Чернігівській губерніях був найвищий відсоток шляхти від загальної кількості населення.

— XIX i XX століття переплавили багато станів, але, можливо, шляхетська ідентичність ще якось живе? Може, десь у західних суспільствах це залишилось?

— Майже нічого не залишилось. У суспільствах, схильних до консерватизму, на кшталт італійського, князя шанують. Іменуючи його, ніколи не пропустять титулу. Також титул високого походження з родини лордів ніколи не забудуть в Англії. Те, що Черчилль був видатним сам собою — це одне. А додаткова причина для поваги — те, що він походив із герцогської родини. Це щось більше за етикет. Це повага до старовинності та значущості роду.

Схожі матеріали

600русь.jpg

Рівні та солідарні

17_1.png

Село, де живе шляхта. Кульчиці

600.jpg

"Не присягнеш, не будеш королювати". Як уперше шляхта обирала короля Речі Посполитої

800x500 obkladunka Bilous.jpg

Про заповіти міщан та шляхти | Наталія Білоус