Дідушицькі. Історія шляхетського роду

Початки

<p>Епітафія Дідушицьких</p>

Достовірних даних про походження роду немає. Деякі історики розповідають легенду про слов’янські племена Дідушів чи Дядушів, що проживали у Нижній Сілезії на захід від річки Одра. Вони потрапили на Галичину через Трансильванію і Угорщину. Перші Дідушицькі були православними. Однак із плином часу перейшли в католицизм.

Представник роду вперше згаданий 1411-го у грамоті жидачівського князя Федора Любартовича з роду Гедиміновичів. Свідком у розмежувальній справі був pan Iwasko Dzyadoschiczki. Тим самим роком датовано ще один документ – скарга про межу Івашка Дідушицького. Він був написаний на пергаменті кирилицею, зберігся тільки пізніший перепис латинкою.

На початку XV століття боярин із роду Дідушицьких заснував село Дідушиці – тепер Великі Дідушиці Стрийського району. Його нащадки поступово долучалися до політичного життя держави – спершу Польського королівства, потім Речі Посполитої. Однак селилися і надалі переважно на Галичині.

Дідушицькі породичалися із представниками впливових шляхетських родин: Гербурти, Яблоновські, Потоцькі, Фредро, Корнякти, Реї, Вишневецькі, Тарло, Ходкевичі, Ланцкоронські.

Герб "Сас"

Шляхетський герб, до якого належала більшість руської шляхти на Галичині, серед них і Дідушицькі. У блакитному полі – золотий півмісяць, обернений рогами вгору. Над ним між двома золотими зірками – срібна стріла, скерована вістрям вгору. У нашоломнику над шляхетською короною – сім павиних пер, простромлених срібною стрілою ліворуч.

Найімовірніше, герб виник у лужичан, які проживали на території південно-східної Німеччини. У ХІІІ столітті угорські королі розселили їх на теренах Мармарошу для захисту від татар. Їхні нащадки, представники роду Драґо-Сасів, засновували поселення на землях Червоної Русі. Є кілька версій походження назви герба: від угорського szasz – "орел"; від молдавського воєводи Саса, від саксонських колоністів – "сасів", які в XIV столітті населяли Трансильванію.

Із приходом на Галичину влади Габсбурґів представники роду Тадеуш і Домінік отримали графські титули та власні герби. В їхній основі – той самий герб "Сас". Однак у Тадеуша в нашоломнику зображений чорний орел із червоним язиком і золотими пазурами.

Геральдичні композиції з гербом "Сас" збереглися в колишніх костелах єзуїтів і бернардинів, латинській катедрі та палаці Туркулів-Комелло. Ще один такий був на вітражі храму домініканців – знищений у радянський період.

Каплиця Бенедикта

Року 1697 Єжи Станіслав Дідушицький взяв участь у конвокаційному сеймі у Варшаві, під час якого обрали польського короля Августа ІІ. Монарх іменував шляхтича своїм надзвичайним послом і відправив повідомляти звістку про його коронування до Відня, Венеції та Рима. Під час цієї мандрівки папа Інокентій ХІІ – колишній нунцій Речі Посполитої – подарував йому мощі святого мученика Бенедикта.

Після смерті Єжи Станіслава його вдова Маріанна із Замойських побудувала у львівському костелі єзуїтів величну каплицю, щедро оздоблену ліпниною і позолотою. На підвищенні стояла кришталева труна з мощами. Також у каплиці виставляли шановану ікону Матері Божої Страждальної.

Святиню ліквідували після Другої світової війни. Ікону перевезли до костелу Пресвятого Серця Ісусового у Кракові. Є версія, що там зберігають і мощі святого, однак не виставляють їх на показ.

Колекція

Року 1815 Юзеф Каласантій Дідушицький заснував у Поториці біля Сокаля бібліотеку, яка з часом розрослася до 50 тисяч книг і рукописів. Найбільше його цікавили польська історія та література. Також збирав картини і гравюри. Його син Володимир колекціонував мінерали, археологічні знахідки, предмети народного побуту. У 1873 році він відкрив родинну збірку для відвідувачів у спеціально для цього облаштованому будинку на вулиці Театральній. А 1880-го усе зібране разом із кам’яницею подарував містові.

Після приходу радянської влади частину бібліотеки перевезли до Вроцлава, решта розпорошилася по різних відділах. На основі колекції Володимира Дідушицького створено природознавчий музей.

Палац Дідушицьких

Ділянку землі та віллу біля схилів Високого Замку Володимир Дідушицький викупив 1853 року. Тут почав зводити палац. Будівництво затягнулося. Теперішнього вигляду споруда набула аж 1902-го. Тоді ж на фасаді з’явилися барельєфні портрети представників родини. Навколо були парк й оранжерея. Року 1918 тут почала діяти галерея імені Дідушицьких. Сьогодні приміщення перебуває у розпорядженні СБУ.

Також представникам родини належали палац Туркулів-Комелло на вулиці Пекарській і будинок, ув якому тепер розташований природознавчий музей. Маєтки Дідушицьких збереглися в Єзуполі, Яблуневі, Неслухові, Заріччі.

Kronika domowa Dzieduszyckich

Видана 1865 року "в 200 екземплярах, накладом роду для власного вжитку". Автор – Маурицій Дідушицький – описав усіх відомих йому представників династії, а також подав розвідку про родинний герб "Сас". Праця доповнена 38 документами та двома генеалогічними таблицями.

<p>Маурицій Дідушицький</p>

40 тисяч гектарів землі та нерухомість на 8 мільйонів злотих ринських наприкінці ХІХ століття мав у своїй власності Володимир Дідушицький. Маєтності були розташовані на територіях трьох імперій – Австро-Угорської, Російської та Німецької.

Сьогодні

Більшість представників роду проживають у Польщі та Франції. Року 1983 Ізабелла Дідушицька заснувала Сімейний союз, згодом переформований на Асоціацію родини Дідушицьких. "Асоціація – це не ностальгійна гра для колишніх аристократів, а продовження головної мети сімейної традиції – тобто служіння суспільству", – йдеться у її декларації.