Руська мова в ранньомодерній Речі Посполитій

22:58, 3 серпня 2022

Вавилонська вежа

"Федералізм і забобони говорять бретонською, еміграція і ненависть до Республіки мовлять німецькою, контрреволюція — італійською, фанатизм — баскською. Маємо знищити ті небезпечні засоби підступу... Мова вільного народу має бути одна для всіх", — звертався 1794 року до Конвенту Бертран Барер де В’єзак, відомий політик Першої французької революції.

За п’ять років до цього в Речі Посполитій інший полум’яний політик — Тадеуш Костюшко — писав, що пацифікація фанатичних русинів може відбутися досить лагідно, аби тільки попи провадили службу по-польському. Так польський дух увійде в душу русина й він вважатиме ворогом кожного, хто не вмітиме говорити "народною мовою".

Starchenko_foto.jpg

Наталія Старченко

докторка історичних наук

Доба Просвітництва

Однак чи завжди польська мова була владним інструментом у Речі Посполитій? Скажімо, у часи від Люблінської унії і до середини XVII століття. Чи була руська/староукраїнська мова маркером для тих, хто вважав себе "народом руським" і заявляв про це на найвищих політичних майданчиках — сеймах? Чим тоді була мова?

Наприкінці XVIII століття мова й культура слугували ознакою лояльности до держави, відтак мова стала справою високої політики. "Бунтують лише там, де не знають польської і межують з московською державою", — зауважить поляк Гуґо Коллонтай, один із творців конституції 3 травня 1791 року. Російська імперія, порушуючи кордони Речі Посполитої та нав’язуючи їй свій протекторат, щоразу заявляла про свою особливу місію в обороні православних русинів.

Тож польська мова мала "склеювати" поліетнічну та полікультурну державу через школу й офіційні установи. Гуґо Коллонтай вбачав зло не лише у православних попах, які відвертали за допомогою мови русинів від участи в політичному житті, але й водночас шпетив католицьке духовенство, яке вдавалося у справах віри до жмудської мови.

Ешер Вавилонська вежа 1928 рік

Мауріц Корнеліс Ешер "Вавилонська вежа", 1928 рік

Фото: wikimedia.org

Окрім православних русинів, була ще одна група, яка потрапила під пильну увагу реформаторів у переддень зникнення Речі Посполитої, — євреї. У XVI–XVII століттях їх усіляко намагалися вирізнити з-поміж загалу: приписували носити певний стрій, особливі знаки, або формували низку заборон. А вже нова епоха Світла і критичного Розуму вимагатиме геть іншого: зголити бороди, вбиратися звично для решти, залишити "гебрейську" лише для релігійних потреб.

Себто зникнути з видноколу. Згідно з проєктом Матеуша Бутримовича,  не дозволяли ввозити із-за кордону друкованої продукції "по-гебрейську", а при кожній синагозі мала працювати польська школа. Врешті знання "польщизни" слугувало для євреїв і перепусткою до шлюбу.

Мова – у привілеях

Року 1569 Люблінська унія утвердила появу Речі Посполитої двох народів. У її актах синонімами до Польського королівства та Великого князівства Литовського як двох частин федерації були "польський" і "литовський" народи. Народ руський постав як один із багатьох народів, що становили політичний литовський народ. Жителів Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, які увійшли на Люблінському сеймі до складу Польського королівства, сприймали радше як частину польського народу.

Уперше "руський" народ з’явився як паритетний до "польського" й "литовського" в Генріхових артикулах 1573 року — договорі обраного короля Генріха Валуа зі шляхтою. А Руське князівство у складі Підляської землі та шести воєводств (Руського, Белзького, Подільського, Київського, Волинського і Брацлавського) — у збірнику прав Польського королівства Яна Янушовського (1600 рік). Повіримо Янушовському, правники ж бо завжди чутливі до формальностей.

А от студенти з теренів Речі Посполитої ідентифікували себе в європейських університетах по-різному: і русинами, і литвинами, і поляками. Навряд чи православні князі Дмитро й Олександр Огінські, записавшись до Кенігсберзького університету як nobiles Poloni, вважали себе етнічними поляками.

Unia_Lubelska.jpg

Люблінська унія, Ян Матейко, 1869 рік

Фото: wikipedia.org

Показово, що автор першої граматики старослов’янської мови Мелетій Смотрицький (який, зокрема, винайшов літеру "ґ" і запровадив літеру "й"), шукаючи підстав щоб вирізнити свій "руський народ", взагалі не згадував про його мову. Втім, проголосивши спочатку, що русин — православний, а литвин із поляком — католики, Смотрицький миттєво відмовиться від такого ототожнення на користь абстрактної "крови", тобто походження і традиції. Закінчив врешті він свої пошуки тим, що оголосив руським народом жителів "країни Руської", які мають своє окреме від решти право.

Мелетій Смотрицький, говорячи про право Руси, мав на увазі привілеї, які здобула руська шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини на Люблінському сеймі в липні 1569 року. Ці привілеї, забезпечуючи для українських воєводств певну автономію у складі Корони, якраз містили й пункт про мову. Саме руська мова незмінно мала звучати в судочинстві та в офіційних стосунках короля і його адміністрації зі шляхетними жителями трьох руських воєводств. От у цій публічній сфері мова постала тим бастіоном, який будь-що-будь потрібно боронити. Хоча б тому, що, як вважали ті люди, поступившись дещицею, можна втратити все. 

А тому вже восени 1569 року волинська шляхта написала до короля листа, який, щоправда, не зберігся. Однак із відповіді Сигізмунда Августа від 11 січня 1570 року зрозуміло, що саме дошкулило волинянам: Коронна канцелярія почала надсилати на Волинь листи польською. Король запевнив скаржників, що їхнім "артикулам, свободам і вольностям" не шкодитимуть жодні акти, адже володар своєю присягою гарантував недоторканність привілею. Невдовзі про мовне питання у своїй петиції до короля згадала й київська шляхта. Посилаючись 1571 року на Люблінський привілей, вона вимагала, аби вся офіційна документація надходила до них "не иншими літерами и слови, одно руськими".

руська мова

Малюнок зі збірки Przywiley okolo uniei za odjazdem Litt. [oraz inne uchwały sejmu 1569 r. i sejmów z lat 1562/1563 i 1565]

Фото: polona.pl

Волинська шляхта повернулася до проблеми мови на Торунському сеймі восени 1576 року, а потому ще раз, 1577-го укладаючи інструкцію на сейм для своїх послів. Король Стефан Баторій до претензій волинян поставився серйозно. Він запевнив, що всі документи, що стосуються волинської шляхти, надалі видаватимуть "не инакшим, одно руським письмом". Всі ж загальнодержавні акти будуть надсилати до Волинського воєводства в перекладах тим же "руським письмом".

Згодом до "спільної справи" підтяглась і брацлавська шляхта. 7 липня 1577 року вона надіслала королеві листа, у якому виступала проти позивання брацлав’ян на королівський суд польськомовними заявами. Автори листа, під яким стояли 22 печатки, "покірно" просили, аби король "при привілею і свободах наших нас залишив, а до нас листи з канцелярії Вашої королівської милости руським письмом видавати наказав". Насправді ж брацлав’яни постфактум виправдовували тих осіб, які, викликані на суд до короля польськомовними позовами, у призначений час не з’явилися.

У 1578 році Сейм ухвалив утворення Луцького трибуналу — шляхетського апеляційного суду для трьох українських воєводств. У текст ухвали шляхта не забула вписати пункту про обов’язковий переклад документа руським письмом. Коли ж 1589-го Волинське воєводство перейшло під юрисдикцію Коронного трибуналу, шляхта потурбувалася про руського писаря при обраних суддях. Він мав провадити справи волинської шляхти на Трибуналі в Любліні руською мовою.

Збереглася й низка заяв шляхти Київщини та Волині першої половини XVII століття з вимогою, щоб при королівській канцелярії постійно перебували руські писарі. Ці урядники мали забезпечувати офіційну комунікацію з українськими воєводствами та провадити окремі книги, куди вносили привілеї, судові ухвали, майнову документацію — так звана Волинська метрика. Ухвала учасників Сандомирського рокошу — виступу шляхти проти королівської політики — містила показовий пункт, що постав з ініціативи волинських і київських рокошан. Звучав він так: "При нашому королівському дворі мають бути два руські писарі осілі та присяглі, які повинні оформляти справи цих воєводств, Київського, Волинського і Брацлавського". А під час безкоролів’я по смерті Сигізмунда ІІІ Вази 1632 року шляхта вимагала руського писаря при королівській канцелярії. Вона наголошувала, що всі документи, написані польською для трьох українських воєводств, визнаватимуть незаконними.

Справи судові

Судова практика Волинського воєводства зберегла чимало історій, пов’язаних із вимогою шляхти дотримуватися руської мови в судочинстві. Наприклад, справа від 5 жовтня 1570 року, що розглядав луцький земський суд. 

судова книга 1640

Сторінка з луцької ґродської книги за 1640 рік

Фото надала авторка

Викликаний до суду Миколай Дзялинський повідомляв листом, який надала королівська канцелярія, що він перебуває "на послузі короля і Речі Посполитої", відтак з’явитися на суд не може. Присутня на засіданнях шляхта "рішуче про те мовила і так бажала", аби такі польськомовні листи, "проти вольностей і свобод усіх обивателів землі Волинської", до уваги не брали. Судді зважили на думку шляхти й нагадали: "Привілеєм земським від господаря короля його милости єст то гарантовано, що з канцелярії його королівської милости в кожній справі більшій і меншій листи письмом польським на уряд і до кожних осіб видавані бути не мають".

Прикметно, що й через 20 років, 1590-го, в аналогічній справі судді відреагували так само. Позивач Іван Одинець заявив, що лист із повідомленням про хворобу відповідачів Юрія Риминського та його дружини не мусять брати до уваги, бо написаний по-польському. Судді ухвалили декрет на користь позивача. У ньому йшлося: "Не такі [листи], яко годилося, але письмом таким, то єсть польським, котре згідно з прав наших і привілею, на унії на сеймі в Любліні даного, і конституції, на сеймі в року минулому вісімдесят дев’ятому у Варшаві вчиненої, тут у воєводстві Волинському в кожному суді і праві прийнято бути не має".

Іншого разу володимирським ґродським суддям не сподобався підпис князя Андрія Курбського, яким він скріпив уповноважувальний лист для свого адвоката. Адже князь підписався "не по-руськи, а по-латині". А мудрий адвокат архимандрита Києво-Печерського монастиря та всієї монастирської братії оскаржив позов, який містив одне слово латиною — "капітула". У тій справі адвокат знову нагадав, що "привілеєм при унії, воєводству Волинському року шістдесят дев’ятого даному, єсть гарантовано, що всілякі листи мовою руською мають бути писані".

Лунали ці заяви в суді при великій кількості свідків. А після засідань адвокати, сторони та велика кількість охочих "на людей подивитися і себе показати" зустрічалися на застіллях. Там ці судові "пригоди" ретранслювали, закріплюючи та поглиблюючи серед місцевої шляхти знання про "свій" простір, його кордони та тривкий фундамент у вигляді права.

Спонтанна полонізація

Чи можна говорити про тотальну полонізацію українських теренів, як традиційно пишуть автори підручників і навіть наукових монографій? Від 1620-х років у судових книгах трьох воєводств збільшилась кількість польськомовних приватних записів. Це заповіти, угоди й майнові акти — купівлі-продажу, застав, дарчих тощо. Сеймикові ухвали й інструкції для послів теж писали польською.

руська мова

Запис польськомовної "цидули одповідної" — оголошення про помсту посеред руського тексту, 1586 рік

Фото надала авторка

Але йшлося тут не про втілення в життя владного полонізаційного проєкту, а про голу прагматику. Адже сеймикові акти доводилося показувати на сеймах, де спілкування відбувалося польською і частково латиною. Потреба в польськомовних документах зростала тоді, коли руська шляхта потребувала союзників з інших воєводств. Майнові акти теж могли знадобитися на сеймових судах, Трибуналі, а чи в майнових оборудках зі шляхтою з інших теренів. Однак незмінною залишається руськомовність судочинства, що означало — мова не втрачала своїх офіційних функцій.

Функціонування руської мови у Волинському, Київському, Брацлавському й Чернігівському воєводствах було закріплене правом. В інших трьох руських воєводствах — Руському, Подільському та Белзькому – мовою суду була "польщизна" й латина. У побуті, найімовірніше, панувала мовна мішанка, а вибір на користь певної мови робили залежно від обставин.

А що ж із Великим князівством Литовським? Як і в Польському королівстві, мовою еліти, принаймні в листуванні, задовго до Люблінської унії стала польська. А от мовою права й судочинства надовго залишалася руська. ІІІ Литовський статут 1588 року був підготовлений і видрукуваний руською. Як зазначав у передмові підканцлер Лев Сапіга: віднині "не обчым яким языком, але своим власным права списаные маем". Себто переважно польськомовний Сапіга етикетно "своєю" вважав руську.

Литовський статут

ІІІ Литовський статут, 1588 рік

Фото надала авторка

Водночас з його ініціативи переклали польською Статут, що побачив світ 1614 року. Однак переклад геть не взорувався на мову польських кодексів, а значною мірою був транслітерацією латинкою руських правничих термінів та судових реалій. Цікаво, що перший знаний рукописний варіант (1595 року) III Статуту був писаний руською мовою, але латинською абеткою. Очевидно, що для частини користувачів саме такий варіант був найзручнішим.

Statut Wielkiego Księstwa Litewskiego

Титульна сторінка польськомовного видання ІІІ Литовського статуту, 1614 рік

Фото надала авторка

Мовна полонізація шляхти у Великому князівстві Литовському, як і на українських землях чи в королівській Пруссії, відбувалася досить спонтанно. Водночас дослідники помітили, що процеси культурного зближення з рештою теренів Речі Посполитої йшли тут поряд із зростанням усвідомлення своєї окремішности. Як писав польською Януш Радзивілл своєму братові Кшиштофові 1615 року, "хоч сам уродився Литвином і вмерти Литвином доведеться, однак маємо уживати мови польської у нашій вітчизні".

Довірений Богуслава Радзивілла, судовий урядник і посол на сейми Петро Кохлевський 1647-го був певен, що його сини мають знати руську мову, принаймні для кар’єри канцеляристів. Утім, вже 1697-го на елекційному сеймі шляхта Новогрудського повіту виступила із пропозицією змінити мову судочинства з руської на польську, що й було прийнято. Однак цей факт геть не сприяв тіснішій інтеграції Польського королівства і Великого князівства Литовського. Політичні литвини добре усвідомлювали свою різницю з політичними поляками у спільній Речі Посполитій навіть у переддень її розборів, що вчинили агресивні сусіди.

Польська мова була lingua franca для народів Речі Посполитої, навіть для тих, хто нібито розпрощався з нею. Погляньмо на листування православних ієрархів чи політичних і військових керманичів Гетьманщини на зламі XVII–XVIII століть. Хай вас не дивує те, що вони вживали слово "польщизна", адже її цінність належала до сфери не лише прагматики, а й традиції.

Однак, будучи засобом комунікації в публічному житті, польська мова не ставала "мовою влади" — інструментом уніфікації чи просування інтересів держави. Передусім через особливості самої держави, яку можна представити як розкресленого на воєводства поля з локальними владними осередками. Та держава не мала ані монополії на насильство, ані ієрархізованої армії чиновників, залежних від центральної влади та готових виконувати її вказівки. У той час цілісність держави уявлялася радше конфесійною єдністю, аніж єдністю мови й культури. А от зникнення шкідливих "діалектів" як проєкт модерної держави — це до звитяг доби Просвітництва.  

Схожі матеріали

600.jpg

“Багато людей не знають про те, яким жахливо зневажливим було ставлення до українців в Канаді”, – професорка Альбертського університету Оленка Білаш

600.jpg

Гаківниця. Перша ручна вогнепальна зброя

600.jpg

Єремія Вишневецький. Правда та домисли

600.jpg

Берестечко–1651: катастрофа чи дошкульна поразка

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

600.jpg

Кому "покидьок", а кому "коштовність": усі значення слова "бастард"

600.jpg

"Не присягнеш, не будеш королювати". Як уперше шляхта обирала короля Речі Посполитої

CEO_мова.jpg

Азбучна війна, або як кирилиця мало до коша не пішла