Леся Гасиджак: "Штучний голод був організований, щоб упокорити Україну"

"Геноцид тривав не два роки"

— Коли хліб став сакральним для українців?

— Щонайменше тоді, коли люди навчилися обробляти зерно і побачили, що з нього можна щось пекти. Тоді вони зрозуміли, що вже не залежать від того, що вполюють чи знайдуть. Хліб дає можливість планувати. Водночас настало розуміння, що через негоду, посуху, неврожай хліб можна втратити. Тоді ти опиняєшся на порозі голоду.

— Що нового до розуміння хліба додав геноцидальний досвід 1920–1940-х?

— Наприклад, відтоді хліб ніколи не викидають. У багатьох родинах досі є звичка сушити сухарі з черствого хліба, аби доїсти його з чаєм чи кавою. Донедавна я так не робила, але сухий хліб віддавала подрузі в село. Це змінилося з початком повномасштабного вторгнення, тепер ми вдома завжди маємо запас. Про хліб не можна говорити, що він поганий. Ще донедавна старші люди повчали: якщо впав шматок хліба — його треба підняти й поцілувати.

Треба розуміти, що чистий хліб із пшеничного борошна з’явився у нас аж у другій половині XX століття. До того їли сурогатний хліб з домішками — і корисними, які ми їли б і сьогодні, і з іншими, якими рятувалися в роки Голодомору.

— Геноцид супроти українців обмежується лише Голодомором?

— Коли 2006 року був прийнятий закон про Голодомор як геноцид українського народу, там чітко визначили його хронологічні межі — 1932–1933 роки. Цей закон мав величезне значення, бо дав змогу зрушити справу з мертвої точки. Але він звузив історію Голодомору лише до штучного голоду. Ми в музеї намагаємося говорити не тільки про це.

За юристом Рафалом Лемкіним, автором терміна "геноцид", удари більшовиків були спрямовані проти інтелігенції як мозку нації, проти Церкви як душі нації та проти селянства як основи нації. Щоб упокорити селян, їх виморювали голодом. Коли ми це враховуємо, то стає зрозуміло, що все почалося набагато раніше — наприклад, "справою СВУ" 1930 року, переслідуваннями Української автокефальної церкви.

Потрібно внести зміни до закону, аби всі усвідомили, що геноцид тривав не два роки. Просто його пік припав на 1932–1933-ті. Звичайно, втрати від голоду більші за втрати від репресій проти інтелігенції та Церкви. Але тут питання не в цифрах. 

"Нечіткі спогади й помилки в оцінках — наслідок травм та емоцій"

— Які є приклади та паралелі у світовій історії, важливі для українського контексту?

— Найчастіше згадують два голоди — в Ірландії та Казахстані. Перша історія пов’язана з тамтешнім кліматом, особливими умовами. Основний продукт Ірландії — картопля. Через неврожай і фітофтороз загинуло кілька врожаїв. Тодішня Британська імперія нічим не допомогла, навпаки, впровадила деструктивну економічну політику. Це призвело до великих втрат і міграції населення.

Голод у Казахстані, Ашаршилик, тривав у той самий час, що й Голодомор в Україні. Він був наслідком встановлення радянської влади в окупованій країні. Але в Казахстані населення вело не зовсім осілий спосіб життя, нова влада там не перекрила кордони. Люди втікали до Монголії, до сусідніх країн. Смертність була не такою високою, як в Україні.

Насправді голод як результат непрофесійних чи умисних дій влади, помножених на політичні чи природні катаклізми — достатньо часте явище у світовій історії. Їх були сотні. Але нас виокремлює те, що штучний голод був цілеспрямовано організований, щоб упокорити Україну.

— Які практики чи рішення щодо пам’яті та увічнення цього злочину можемо запозичити в інших?

— Ці практики й церемонії всюди більш-менш схожі. Я б виокремила кілька пунктів. Перший — це спільний загальнонаціональний і міжнародний день пам’яті, четверта субота листопада. Форми можуть бути різні — мітинги, виставки, промови. Основа цієї практики – запалена свічка, яку ставлять на підвіконні о 16:00. Ця ідея належить Джеймсові Мейсу, і вона об’єднує українців, де б вони не були.

Пункт другий — сприяння розвиткові та діяльності музею Голодомору як головного центру для здійснення комеморативних практик, музейної та наукової роботи.

І пункт третій — це рівень персональних історій. Це і історії, які розповідають в родинах, і комунікація та долучення родин до музейної історії.

Важливо також розширити Народну книгу пам’яті. Ми працюємо над цим. Маємо записи від 30 тисяч відвідувачів, котрі принесли інформацію про своїх рідних, яких немає у Національній книзі пам’яті. Наразі в національному мартиролозі є 805 тисяч імен. Вірю, що за якийсь період ми його перевидамо.

Ще одна точка дотику родини, громади та музею — це геоінформаційна система місць масових поховань. Індивідуальних могил жертв голоду майже не було — хіба що в садку когось закопували. Переважно це ями, що організовувала місцева влада. Сьогодні вже картографовано 970 таких місць по всій Україні. Жодне дотепер не ексгумоване. Для порівняння, в Іспанії ексгумації надають величезного значення — разом працюють спеціальні команди, у яких є археологи, антропологи, судмедексперти.

— Для чого це потрібно, окрім повернути останки рідним?

— Комусь здається: що більшу кількість загиблих під час Голодомору ми назвемо пересічному українцю, то це справедливіше, то легше стане. Але це не так. Сьогодні кількість втрат оцінюють від офіційних даних — 3,9 мільйона — до 10 мільйонів, що називають фальсифікатори. Ексгумації допоможуть точніше оцінити кількість жертв — для цього існують відповідні формули. Також так ми зможемо прояснити деталі, взяті з усних історій. Наприклад, свідки говорять, що в селі померло 500 людей, а на місці масових поховань ми знаходимо 100 скелетів. Нечіткі спогади й помилки в оцінках — наслідок травм і емоцій.

"Наше суспільство не завжди готове адекватно оцінювати ситуацію"

— Не завжди можна вірити лише свідченням, щоденникам або записаним інтерв’ю. Як перейти від цього рівня фіксацій особистого досвіду до більш концептуального?

— Не знаю, чи потрібен цей перехід. Звичайно, ми як історики розуміємо, що усна історія — це напів документи. Але такі свідчення мають інші завдання. Нещодавно в галузевому архіві МВС ми оцифрували колекцію кримінальних справ, відкритих за фактами канібалізму в роки Голодомору. Як доведено, канібалізм — це виключно наслідок психічних розладів, які виникали внаслідок тривалого голодування. Здорова людина ніколи не буде їсти собі подібного. Навіть у той складний час, у пік Голодомору, коли в селі хтось когось з’їдав, це ставало непересічною подією. Приїжджали органи, заарештовували, відкривали справи. В архіві є 1015 таких справ. Погодьтеся, на всю тогочасну Україну з населенням 30 мільйонів — це дуже небагато. Й усна історія це підтверджує.

— Як?

— Наприклад, якщо проїхати два райони й запитувати там, чи були випадки канібалізму, то всі респонденти переповідатимуть один випадок, про ту саму людину. Цей факт так вражав, що про нього досі пам’ятають. Таких людей піддавали громадському осуду. Саме тому навіть сьогодні достатньо небезпечно публічно оприлюднити ті справи. Адже знайдуться "ділки", які будуть шукати родичів, нащадків, цькувати й переслідувати. Наше суспільство ще недостатньо здорове й не завжди готове адекватно оцінювати ситуацію. А факти канібалізму, які відбулися 1933 року, треба оцінювати й розглядати через оптику того часу й тих обставин. Ці люди так само були жертвами, до такого стану їх довела окупаційна влада.

Але до чого я веду? Перша скрипка — це офіційні джерела, документи, історики. А завдання усної історії — доповнити, забарвити, підсилити й персоналізувати.

— Одна з концептуальних речей — розуміння Голодомору саме як злочину. Щоб говорити не тільки про жертв, а й про катів — виконавців, агресорів, організаторів.

— Ми про них завжди говорили й говоримо. У музеї наголошуємо на тому, що існувала ціла система. Неправильно казати, що прийшли росіяни та влаштували нам Голодомор. Так, вони були ідеологами, організаторами, виконавцями. Та в групах, які конфісковували врожай, не всі були приїжджі. Усна історія це також фіксує — є спогади про "чужих" і "місцевих". Звичайно, місцеві не були організаторами, тільки виконавцями. Найнижчою ланкою ставали односельці, які до приходу більшовиків перебували на маргінесі суспільства. Це ми бачимо і сьогодні, коли в окупованих росіянами населених пунктах є ті, хто йде на співпрацю і виконує злочинні накази.

"Просто стендів із копіями документів не буде"

— Розкажіть свою сімейну історію, пов’язану з Голодомором.

— Мій батько з Галичини, Старосамбірський район, 15 кілометрів від кордону з Польщею. Як ви розумієте, там Голодомору не було, але були політичні репресії. Прадіда совєти забрали 1940 року — я не знайшла жодного запису про нього в архівах. Прабаба лишилася сама з купою дітей. Мій дід, уже покійний, ледве вижив у 1950-х, коли поїхав на заробітки на Луганщину. Йому встромили ножа у спину, назвавши "бандерою". Вся та родина вже сім поколінь живе на одному місці. Хата досі стоїть. Прабаба наказала дітям: якщо станеться диво й Україна відновить Незалежність, щоб поставили пам’ятний знак. Це зробив мій дід.

Предки по маминій лінії — приазовські греки. Вони голодували, як і всі, але там був трохи інший режим, було звично мати багато прикрас. Ті сережки й намиста вимінювали на їжу, тому ніхто в моїй родині не помер у Голодомор. Прадід з тієї гілки був репресований під час Грецької операції 1937 року, він є у всіх мартирологах. Його справу я встигла вивчити в архіві Донецька ще до окупації.

— Ці історії розповідали вдома?

— По маминій лінії про це не говорили. Мовляв, навіщо тобі це треба? Я дізналася про прадіда-грека вже в старших класах. У батьковій родині нічого не приховували, багато розповідали і про УПА, і про злочини совєтів. Також до мого світогляду дуже доклався вчитель історії в сільській школі на Полтавщині, історик від Бога.

— Як виглядатиме оновлена експозиція Музею Голодомору?

— Більшість нових музеїв у світі є наративними. Вони часто діють або без експонатів, або лише з десятком експонатів, натомість там є багато мультимедійних матеріалів. Та я переконана, що ніщо не замінить артефакту. Наша експозиція буде на межі наративного та класичного музею. Наразі ми маємо 1300 унікальних предметів. Працюємо з усіма державними музеями, щоб залучати окремі речі з їхніх колекцій. Я бачу наш музей як простір яскравої та правильної міжмузейної співпраці, серед іншого — з архівами та приватними колекціонерами.

Експозицію будемо починати з економіки. Розповімо про історію кооперативного руху. Не всі знають, що навіть яйця і масло з України експортували — їх везли в сіні, у дерев’яних ящиках, це були колосальні прибутки. Родючий чорнозем — це також про економіку. Окремо подамо зріз цього дорідного пласту, пояснимо, як він утворюється, покажемо інші ґрунти для порівняння.

Просто стендів із копіями документів не буде — ми хочемо, щоб людям було цікаво. Основна ідея експозиції — це голоси свідків. Кожен аспект Голодомору розповідатиме реальна людина. Голос підсилюватимуть артефакти. Мультимедійні стенди допоможуть осягнути описане. Наприклад, буде комп’ютерна модель того, що відбувається з організмом людини, яка голодує. Покажемо, як працював "Торгсин" — скільки їжі можна було отримати за каблучку, обручку, сережку. Буде кімната, стилізована під кабінет слідчого, який на стіні розвісив портрети всіх причетних до голоду — і виконавців, і призвідників. Така подача — це не атракція, а інструмент, аби краще донести реалії. У музеї також буде дві кав’ярні. Одна з них не тільки для відвідувачів, сюди зможуть зайти люди, які просто гуляють у парку. Діятиме пекарня, де відтворюватимуть забуті види традиційної випічки. Тут завжди можна буде купити свіжий хліб.

Вихід з музею — це вихід на світло. Дніпро, Київ, небо. Як доказ того, що Україна відбулася, її збудували нащадки тих, хто вижив у Голодомор. Бо наша основна національна риса — це незламність.