"Боголюб пропускаю, а Богоматір – ні!". Як вдалося зберегти давні ікони Чернігівщини

"Я розплакалась не від болю, а від відчаю"

За словами мера Чернігова Владислава Атрошенка, російські війська знищили приблизно 70 відсотків міста. Загинули сотні людей. На тлі цього як диво сприймається те, що вижили чернігівські святині: давньоруські та барокові будівлі заповідника й багаті колекції сакрального і світського живопису.  

Однією з яскравих частин чернігівського зібрання стала дивовижна колекція з Новгород-Сіверського. Щоби зібрати її, нам знадобилося кілька років і багато сил. Почалось з того, що у 1980-ті роки під час відрядження до Новгород-Сіверського я побачила в Успенській церкві ікони кінця XVII – початку XVIII століття. Вони були відомі мені з хрестоматій: "Покров з Богданом Хмельницьким", "Трійця", "Коронування Марії" та інші образи з іконостасу. Ікони лежали на підлозі на хорах. Стан робіт був жалюгідний: їх не можна було навіть поставити вертикально, бо вони б осипалися. Я не могла забути побаченого й постійно думала, що можна зробити.

Так почалися ходіння бюрократичними колами. Директор Чернігівського заповідника Іван Капран побоявся влазити в церковну історію, тому довелося піти в облвиконком. Там повідомили, що забрати ікони неможливо: "Церква здійме галас". Тоді я, озброївшись монографією з історії українського мистецтва, пішла до архієпископа Чернігівської єпархії Антонія. І він виявився єдиним, хто відгукнувся: "Давайте рятувати!". У заповіднику дуже здивувалися такому розвитку подій, але машину для перевезення ікон дали. Щоправда, до Новгород-Сіверського у "своїх справах" також поїхали співробітники, які курували місцевий заповідник, філію Чернігівського на той момент.

Попри дзвінок архієпископа Антонія, парафіяни Успенської церкви не збиралися віддавати ікон. Під проводом бабусі, яку всі називали Наполеонівна, вони оточили церкву й нікого не пускали всередину. Ми спілкувалися майже дві години. Наполеонівна повірила мені і зняла своє оточення, розпустивши бабусь по домівках. Після перемир'я кілька з тих, які залишилися, навіть стали допомагати зносити ікони.

Просто на підлозі довелося робити профілактичні заклеювання, щоб довезти ікони до Чернігова. Коли до церкви під’їхала машина, виявилося, що вона набита віниками. "Мені завгосп сказав завантажити, – усміхнувся водій. – Він мій начальник". Інші співробітники заповідника мовчки чекали розв’язки. Ніхто не втрутився.

Я зателефонувала директору, який не знав, що відбувається. Завгосп замовив віники в Новгород-Сіверському з власною ініціативою. Тоді я самостійно викинула всі віники з машини й разом з бабусями занесла туди ікони. Віники були зв'язані дротами, одна з в'язанок зачепила мою щоку, дріт дуже роздряпав шкіру, але я цього навіть не помітила. Тільки пізніше відчула біль.

Сіла наприкінці салону, взяла до рук одну з ікон, відвернулася від усіх і розплакалась. Звісно, не від болю, а від відчаю, що через віники та байдужість колег могли втратити ці шедеври української культури.

Із Киргизії до рідного Чернігова

Майже всі мої предки жили в Україні. А от тітка-медичка потрапила за скеруванням до Киргизії. Там вона одружилась, народила первістка. Коли її рідний брат, мій тато, повернувся з фронту без ноги, вона запросила його з родиною переїхати на Іссик-Куль: "Разом легше". І тато погодився. 

Я повернулась з Киргизії до України у 22 роки, тобто через 17 років після від’їзду, тому що хотіла жити на Батьківщині й реставрувати ікони. Таке рішення виникло під час навчання на другому курсі Фрунзенського художнього училища. Тоді ми вивчали давньоруський іконопис, і він вразив мене настільки, що після закінчення живописного відділення я купила квиток і прилетіла додому. В Україні мене чекала невідомість і незнайомі далекі родичі.

Утім ми ніколи не починаємо життя з чистого аркуша. Аркуш уже не білий – на ньому написані імена наших пращурів: Іван, Григорій, Марфа, Степан, Петро, Борис, Неоніла, Уляна, Софія, Ганна, Катерина, Солоха… Я знаю своїх з 1826 року. Всі вони жили в Україні.

Як тільки я приїхала до Чернігова, відразу знайшла реставраційні майстерні. Прийшла до директора й розповіла, що художниця, але хотіла би стати реставраторкою живопису. З'ясувалося, що та чернігівська майстерня спеціалізувалась лише на будівельній реставрації. Тому директор порадив поїхати до Троїцького собору, де на той момент якраз працювали київські художники-реставратори.

Біля собору  на сонечку грілись симпатичні молоді люди. Якраз була обідня перерва. Я підійшла до жінки, яка виявилась реставраторкою Валентиною Подкопаєвою, з якою ми пізніше дуже потоваришували. Почувши про мою найбільшу мрію, вона усміхнулась і сказала: "Зараз підійде наш керівник, з ним можна буде поговорити". Після короткої розмови керівник Володимир Йосипович погодив: "Ви нам підходите. Приходьте на роботу завтра. І не забудьте теплі речі. В соборі дуже холодно".

Так моїм першим вчителем у реставрації став відомий український реставратор-монументаліст Володимир Бабюк. Я почала працювати в Троїцькому соборі Чернігова. Там ми в бані та барабані собору реставрували живопис XVIII і XIX століть. Висоти я не боялась. Робота захопила. Мене вражало, як після реставраційних заходів – укріплення, розчищення, тонування – розписи, які вже відокремились від стіни та починали обсипатися, ставали на місце, оживали. Це було схоже на диво.

Попри те, що я хотіла бути реставраторкою станкового живопису, процес реставрації монументального мене дуже зацікавив. Настільки, що я і не помітила, як отримала опік від хімічної рідини, якою ми розчищали зображення. Невеличка крапелька, яка стікала по моїй руці кожного дня, залишила слід на шкірі. Бабюк мене насварив і наголосив, що як би ти не захоплювався процесом, треба бути уважним до себе. Надалі я це завжди робила.

Ми працювали разом три місяці. Коли настала осінь, температура знизилась. Собор не опалювали, і роботи припинили. Кияни повертались додому, і Бабюк запросив мене приєднатись до них у столиці. Але я відмовилась. Хотіла залишитись у своєму рідному Чернігові. Тому він рекомендував мене в архітектурно-історичний заповідник на посаду старшого художника-реставратора.

Майже пів року у фондосховищі я стежила за температурою, моніторила вологість, ознайомлювалась із невеликою колекцією ікон, вивчала літературу та іконографію.

Перепустка для Богоматері

Після стажування мені дозволили проводити операції з укріплення станкового живопису. Але треба було вчитись далі, тому стажуватись доводилось часто. А крім цього, багато працювати самостійно: читати мистецтвознавчу та спеціальну літературу. Бо кожна ікона – це своєрідне археологічне розслідування. Адже часто вони були написані в кілька шарів фарби. На перший погляд здається, що це XIX, а насправді під ним XVIII, а можливо, що і XVII сторіччя.

Колись я працювала над іконостасним образом, що датований XIX століттям. Але те, як була оброблена дошка, вказувало, що це XVIII століття. Я зробила зондажі – маленькі віконця, за допомогою яких можна побачити нижні шари розпису. І дійсно! Виявила живопис XVIII століття. Але щоби зрозуміти наскільки він зберігся, був потрібен рентген. В музеї його не було. І ми домовились, що відвеземо ікону на ТЕЦ, режимну установу. Там на КПП нас зупинив охоронець, який довго вивчав документи й суворо сказав: "Боголюб пропускаю, а Богоматір – ні!". Довелось повертатись і виписувати Богоматері окрему перепустку.

Я розповіла цю історію чоловікові, і ми сміялися разом. А через кілька днів, коли я забирала доньку з садочка, до мене підійшла нянечка. "Вибачте, а ким ви працюєте?", – спитала вона. "Реставраторкою ікон", – відповіла я. "Ааа, – задумливо вимовила вона, – просто Лесічка сказала, що ви працюєте Богоматір’ю".

Ікона як дошка для огірків

Моєю роботою була не лише реставрація, але й поїздки з колегами в експедиції у пошуках творів старовини. Грошей на це не виділяли, тому доводилось просити в людей віддати "просто так" – у музей. І люди віддавали.

Деякі ікони просто лежали серед бруду в замкнених церквах. А деякими… прикривали діжки з огірками. Це був Радянський Союз, до ікон ставилися лише як до предметів культу, абсолютно не усвідомлюючи їхньої культурної значущості. "У нас взагалі ікон немає, – сказали в одному будинку. – Є одна дошка міцна, ми, коли огірки солимо, нею бочку закриваємо. Хочете – беріть". Після консервування та зняття потемнілої оліфи ця дошка для огірків виявилася багатофігурною композицією, створеною у XIX столітті. Вона також потрапила до постійної експозиції заповідника.

В експедиціях мені подобалось. Я отримувала задоволення від цих відкриттів та спілкування з новими людьми.

Якось на сільгоспроботах, на які обов'язково їздили всі працівники культури, у селі Радянська Слобода я побачила церкву й попросила місцевих, щоб вони її відкрили. "Там порожньо, – запевняли вони. – Ми дивилися". Але відкрили. І у смітті, в пилюці, серед старого листя і пташиних екскрементів я знайшла приблизно 40 ікон XVIII–XIX століть. Там само я натрапила на царські врата XVIII століття, які також стали відомим експонатом нашого музею.

Однак створювати унікальну експозицію Чернігівського архітектурно-історичного заповідника було непросто. Художньої цінності знайдених скарбів часто не розуміли не лише звичайні люди, а й самі працівники музею. 

Згадую, як ми повернулись з однієї експедиції, витягли ікони з машини, виклали на траву та збирались заносити в будівлю. Вийшов директор заповідника, колишній секретар ЦК Іван Собко, грубо постукав по кількох дошках своєю паличкою і запитав: "Хіба це цінне?!". Я обурено вигукнула: "Не стукайте, їм потрібна реставрація!". У відповідь почула емоційне: "Така молода, а займається іконами!". З одного боку, нам дозволяли збирати музейну колекцію, з іншого – засуджували.

За допомогою наших знахідок, а ми після кожної експедиції привозили десятки ікон, поступово формувалась постійна експозиція Чернігівського архітектурно-історичного заповідника. Коли ікон стало більше, до реставрації приєднались київські реставратори.

Формувати українську ідентичність

Щоби потрапити до виставкової зали, ікона мала пройти довгий шлях. Музейний реставратор подавав програму реставрації до реставраційної ради. Поки наш заповідник був філією Софії Київської, відбувались дуже професійні реставраційні наради. Коли ж він відокремився, то деякий час я була однією реставраторкою на всю Чернігівську область. Люди, які належали до реставраційної ради,  після реставрації хотіли бачити не збережену авторську ікону, а щоб вона виглядала як нова. Це неприпустимо в науковій реставрації – реставратор не має права вносити щось своє. Він має відчувати епоху й художника. Не всі це розуміли й наші світоглядні відмінності призводили до постійних конфліктів. Легше стало, коли з’явився другий реставратор – Ігор Шаполов.

Спочатку в Чернігівському архітектурно-історичному заповіднику не було спеціального експозиційного відділу. Нам з архітектором Андрієм Карнабедом, мистецтвознавцем Анатолієм Адругом та іншими співробітниками фондів доводилось не тільки збирати експонати й публікувати наукові та популярні статті, а й самостійно розробляти концепцію кожної виставки, формувати експозицію.

Коли наприкінці 1970-х ми відкривали в колегіумі першу виставку ікон, наш "куратор" з обкому рекомендував не використовувати слова "ікона» у назві. Довелось замінити його на нейтральне – "стародавній живопис".

На жаль, через те, що Міністерство культури вимагає від музеїв самоокупности, останнім часом замість унікальних творів у виставкових залах заповідника доводилось презентувати «популярні» вернісажі. Ці віяння торкнулись навіть постійної експозиції, яку на довгий час довелось сховати у фонди. Виставки корон, шоколаду, ляльок виявились важливішими за національні скарби.

Останні кілька років я вже не працюю в заповіднику, живу в Києві, і хоча часто буваю в Чернігові, довго не могла побачитись зі своїми іконами. Але торік влітку врешті пощастило з ними зустрітися. Тоді важко було уявити, що з усіма нами трапиться через кілька місяців.

Тепер я перебуваю далеко від дому. І не лише ікони, а й всі мої статті, каталоги, щоденники, власне весь архів залишився в Україні. Живу з надією, що все це збережеться.

Сподіваюсь також, що наша збірка знову з’явиться у виставкових залах заповідника. І ще довгі роки впливатиме на формування майбутніх поколінь і розуміння української естетики та ідентичності. Я пишаюсь, що в цьому є моя частка.