35 тез В’ячеслава Липинського
14:57, 14 квітня 2022
В’ячеслав Липинський (1882–1931) – класик української публіцистики ХХ століття. Етнічний поляк, який став одним з ідеологів української національної ідеї.
Юрій Пуківський
кандидат історичних наук, заступник головного редактора журналу "Локальна історія"
В’ячеслав Липинський
Фото: wikipedia.orgНародився у шляхетській родині, яка володіла маєтком у селі Затурці на Волині. Під час навчання у Київській гімназії приєднався до українського гуртка та середовища "хлопоманів". Закінчивши Яґеллонський університет у Кракові, обґрунтував концепцію навернення польської шляхти Правобережжя до українства. Напередодні Першої світової війни брав участь в політичній організації Союз визволення України. Під час Української національної революції Липинський став одним з організаторів і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії. У період Гетьманату Павла Скоропадського був послом Української Держави в Австрії. Після поразки українських визвольних змагань проживав в Австрії та Німеччині.
В’ячеслав Липинський найбільше відомий як теоретик українського консерватизму та фундатор державотворчої концепції.
Тези, які учений висловив ще століття тому у своїх головних працях "Україна на переломі", "Листи до братів-хліборобів", а також його багата епістолярна спадщина й нині актуальні, хоча й маловідомі для більшості українців.
***
Кожне, найбільше навіть, діло починається з маленької, але послідовної і упертої праці.
Ніщо мене так не дратує, як недокладні відповіді на листи. Краще не пиши зовсім, або відповідай докладно, коли розуміється, бажаєш мені добра.
Програма наша така, ясна і проста. Кому з нами по дорозі – просимо; а примощуючись на чужому возі, з певністю – далеко-б ми не заїхали.
Чим менше шансів впливати на будуче, тим більше треба боронити од всяких неоправданих закидів минуле.
Ми через безодню вже перейшли, аби тільки перед самим берегом не утопитись.
Для гіґієни душевної і фізичної треба рішуче перестати читати українську пресу.
Зі своєю жінкою я розійшовся ще перед війною з приводу різниці у характерах і політичних поглядах.
Противника найкраще поборювати його-ж власною зброєю.
Коли популярність приходить дуже легко, то, як і всякі легкі речі, вона деморалізує.
Коли хочемо знищити анархію на нашій землі, то знищімо її насамперед у собі.
Громадська правда і громадське добро не міряються арифметичною більшістю голосів виборчих.
Всяка ідеольоґія без реалізації – це умова забавка, але політично річ безвартістна.
Люди звичайно хочуть того, що їм подобається, подобається ж звичайно те, що вимагає найменшої праці.
Без відродження духовного й морального трудно помислити відродження творчої сили політичної.
Перешкодою для зближення Українців між собою єсть оце наше почуття ніяковості в зав’язуванню знайомств.
Ми нацією ще не єсть і без держави нею не будемо. Хто не за самостійність, той нищить ідею нації.
Націоналізмом українським не можна збудувати ніякої української держави […]. Бо націоналізм український, при повнім браку у нас спільної державної традиції, є чимсь, чого не можна ані означити, ані окреслити.
Хто хоче Держави Української – мусить перш за все знищити демократичний метод орґанізації нації. При пануванню демократії – державність це утопія.
Після того, ким себе виявили і показали українці, не можна рахувати на те, щоб хтось сповна розуму в Европі давав тепер гроші на українську політику.
Нація, що живе виключно не опанованими імпульсами і хвилевими подражненями – мусить в кінці, як істерична баба, попасти в повну неміч і прострацію.
Між українцями завжди єсть досить охочих палити свої власні святощі, свої Печерські Лаври.
Але щодо нашої української "нації", то все ж таки я думаю, що вона найгірша на світі, гірша і від Мексики, і від Китаю, бо ці все-ж таки мають свої держави, а ми не маємо.
Життя жене воду на наш млин. Аби тільки оцей млин був сильний, щоб воду цю, в слушний час, прийняти і добро пустити.
Без добре зорганізованого українського війська я не мислю можливості істнування Української Держави.
Перед тим, ніж ми станем реальною Нацією і реальною Україною, ми мусимо ще перейти процес сотворення держави.
Тепер багато жовчи і злости на світі, але не знаю, чи єсть де її стільки, як серед українців.
Половинчастість і хитання, пристосування себе до обставин, а не боротьба з обставинами гублять держави і людей.
Ми мусим бути патріоти, а не націоналісти; мусим йти до нації через державу, а не до держави через націю. Иншими словами, мусим перш за все розвивати нашу спільність територіяльну, політичну, а не підкреслювати нашу ріжність племінну, расову, культурну, релігійну, розговірну – одно слово: націоналістичну.
Тільки з любови до Батьків родиться Нація.
Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.
Нації творяться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу.
Тільки коли існує об’єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації.
Наша нація — велика нація, і тишком-нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок, чи то до "всесвітньої революції", чи то до "Інтернаціоналу", чи то до "Антанти", здобути для неї волі не удасться.
Замість способу думання пасивного "фаталістичного", мовляв, Україна сама зробиться, я хотів дати спосіб думання активний динамічний: що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна.
Плоди нашої праці пожнуть ті покоління, що матимуть державу. Нам залишається тяжкий шлях предтеч, підготовників.
Схожі матеріали
