Замах "Гонти" на польського міністра

17:28, 22 червня 2021

1920.jpg

За пів року до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі поліція отримала інформацію про підготовку замаху. За місяць до трагічної події з Берліна прийшла депеша про велику вірогідність атентату. Ще за два тижні поліціянти спостерігатимуть, як організатор майбутнього нападу покине з бомбою Краків. І коли польські силовики будуть готові затримати Крайовий Провід ОУН, міністр дасть наказ відтермінувати арешти. Їх проведуть 14 червня 1934 року. А наступного дня український бойовик розстріляє міністра в центрі Варшави та втече з місця пригоди

8_i-v1592984134.jpg

Святослав Липовецький

публіцист

7.1.jpg
Броніслав Пєрацький — міністр внутрішніх справ Польщі Фото: wikipedia.org

Наприкінці робочого тижня, у п’ятницю 15 червня 1934 року, в канцелярії міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького пролунав телефонний дзвінок. Від лідера ультраправого Національно-Радикального Союзу (ONR) Яна Мосдорфа, який вимагав зустрічі з міністром. Останній перебував на нараді, тож секретар сказав, що це можливо лише з понеділка. 

— Це вже буде запізно! — промовив Мосдорф і поклав слухавку. За кілька годин міністра застрелили на порозі ресторану, а вбивця втік з місця злочину.

Приготування

На час замаху на міністра Перацького вже 5 років як діяла Організація українських націоналістів (ОУН), метою якої було здобути українську державність. Створена на Конгресі у Відні 1929-го, вона об’єднала п’ять структур, серед яких головна роль належала Українській військовій організації (УВО), що переважно складалася з українських військових Перших визвольних змагань. УВО, а згодом й ОУН очолив колишній командир київських Січових стрільців – Євген Коновалець.   

Про вагу й силу українських революціонерів свідчили два замахи у Львові – на Начальника Держави Юзефа Пілсудського 1921-го та президента Станіслава Войцеховського 1924 року. Обидва замахи виявилися невдалими, але відповідний розголос мали. Коли 1926-го президентом Польщі став колишній ректор Львівської політехніки Ігнацій Мосціцький, то він жодного разу не відвідав "рідного" міста. 

Серед Проводу ОУН не було впевнености щодо продовження революційної тактики, притаманної УВО. Та шальки терезів на її користь переважили завдяки молодому членству "у краї" — так тоді називали Західноукраїнські землі, що перебували у складі ІІ Речі Посполитої. Влітку 1930-го вони організували масову саботажну акцію, на яку влада відповіла "пацифікацією" українських сіл та населення. А далі було кілька резонансних замахів, зокрема на керівника відділу "У" (українських справ) львівської поліції Чеховського, політика Голувка та представника радянського консульства у Львові Майлова. Останній атентат вразив багатьох – 19-літній бойовик не лише застрелив радянського дипломата, але й холоднокровно здався в руки поліції. Він добре усвідомлював, що його чекає або шибениця, або довічне ув’язнення. 

"Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом взяті, — писатиме після цього газета Bunt młodych за 20 грудня 1933 року. — Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції…"

3. Лебедь.jpg
Микола Лебедь (справа) з невідомим, можливо, Прага Фото: chtyvo.org.ua

Згодом в історії націоналістичного руху напишуть, що майбутній замах на Перацького був помстою за пацифікацію. Втім, здається, що ОУН просто шукала гучну жертву. На організаційній нараді, що відбулася у квітні 1933 року в Берліні за участи Євгена Коновальця і крайового провідника Степана Бандери, ухвалили рішення здійснити атентат у "Кавці" — так мовою підпілля позначали Варшаву. Серед потенційних жертв розглядали міністра освіти або ж внутрішніх справ. Того ж року до столиці Польщі виїхав Микола Лебедь, щоб розвідати умови майбутнього замаху. ОУН облаштувала дві конспіративні квартири в Любліні та Познані.

– А що б ти сказав, коли б наші хлопці застрілили Пілсудського? – пригадував адвокат Степан Шухевич запитання, яке навесні 1934 року йому зненацька поставив бойовий референт крайового проводу ОУН Богдан Підгайний. Шухевич застеріг від такого кроку – реакцію польського суспільства на вбивство живого символа годі було недооцінити.

– А що ти скажеш, коли б ми рішили застрілити котрогось з польських міністрів? – не вгавав Підгайний. Та це були не просто запитання – 15 травня до Варшави виїхав Микола Лебедь, а наступного дня до нього приєдналася Дарія Гнатківська, яка мала супроводжувати його під час спостереження за майбутньою жертвою. 

Під наглядом поліції 

Інший герой цієї історії – друкар Гриць Мацейко потрапив до неї майже випадково. У червні 1931 року він став свідком переслідування якогось "злочинця", що при втечі відстрілювався. Саме Мацейкові вдалося зупинити його та передати в руки поліції. Однак як згодом виявилося – це був бойовик ОУН, що втікав з місця пригоди.

Замах на Пєрацького4.jpg
Григорій Мацейко "Гонта" Фото: telegrafua.com

Тож коли Організація підпільно поширила серед членства інформацію, що шукають бойовика, який готовий здійснити "мокру справу" і при цьому втратити життя – Мацейко вирішив спокутувати провину. Він ще не знав, де й на кого треба буде здійснити замах, але зброя, від якої мав загинути міністр та бойовик, була вже готова. 

Про неї подбав студент Краківського університету Ярослав Карпинець. Зі своїм товаришем Миколою Климишиним вони відповідали за транспортування нелегальної літератури, що йшла з Чехословаччини. Та незабаром їм вдалося налагодити функціонування повноцінної лабораторії ОУН. Після низки експериментів хлопці організували масове виробництво гранат, а найбільшу партію – 500 корпусів під вибухівку – замовили на відомій машинобудівній фабриці Людвіка Зеленевського у Кракові. Хлопці прикрилися легендою, мовляв, вигадали новий вид акумулятора й вірять у свій успіх.

"Урядовець, до якого нас завели, мав з Карпинцем довшу фахову розмову на тему поширення спроможності акумулятора й погодився прийняти замовлення на 500 штук рурок. На прощання все-таки наголосив, що вважав би рурки за гранати, коли б не розмова, з якої він переконався, що Карпинець стане славним винахідником, бо має впертість і досконале знання предмета", – нотував у спогадах Климишин

У травні 1934 року Микола Лебедь замовив у нього дві ідентичні бомби, одну з яких випробували на Галичині. І хоча все було готовим до замаху, все ж існував величезний ризик провалу – поліції були відомі головні фігури крайового проводу ОУН. Питання їхнього арешту залежало лише від волі міністра Перацького. 

Справа виглядала так: ще восени 1933 року чеська розвідка, співпрацюючи з польськими колегами, здійснила обшуки у провідних членів ОУН, які мешкали у Празі. Зокрема в секретаря Проводу Омеляна Сеника виявили величезну кількість організаційних документів. Не маючи змоги швидко опрацювати такий масив інформації, до того ж українськомовної, чехи попросили допомоги в поляків. Останні зробили фотокопії всіх документів. Серед них було й рішення берлінської конференції про замах на території "Кавки". Чи кількість матеріалів була завеликою, чи через недбальство – на документ не звернули уваги. 

"Матеріали, від вивчення яких залежало життя чи смерть міністра, лежали в його власному міністерстві не досліджені й навіть не перекладені на польську мову", – констатував згодом слідчий суддя Єжи Люксенбург

4. Лебедь поліційне фото.jpg
Поліційне фото Миколи Лебедя – організатора замаху на міністра Фото: bbc.com

Під пильним оком поліції опинилися і краківські помешкання Климишина та Карпинця. Навпроти житла останнього поліція влаштувала постійний пункт спостереження, із якого 30 травня уважно стежила за появою гостя – невисокого білявця, з яким Климишин час до часу виходив на прогулянку. Того ж дня, як свідчило спостереження, Климишин придбав в аптеці 5 декаграмів хлориду калію. Опівночі Микола Лебедь, а саме він був відвідувачем підпільної лабораторії, покинув її, несучи в сумці бомбу, призначену для міністра. Агенти не наважилися стежити за ним на порожніх вулицях, вирішивши влаштувати засідку на залізничному двірці, біля львівського потяга. Нікому навіть на думку не спало пильнувати за тими, які рушали в напрямку Варшави.

Хоча й існувала вагома причина, чому варто було посилити заходи безпеки у столиці. Військовий аташе в Берліні Антоній Шиманський, посилаючись на німецьких колег, у депеші до Варшави попереджав про підготовку терористичного замаху. Однак через бюрократію берлінське донесення впродовж місяця кружляло по різних інстанціях і потрапило до відповідних органів якраз після атентату. 

Зрештою, поліція готувалася провести масові арешти націоналістів на початку червня. Втім цього разу наказ про відтермінування надійшов від Перацького – він вирушав у подорож до Львова і хотів її спокійно відбути, не розбурхуючи Галичини.

Замах

Час на арешти настав 14 червня 1934 року – на Галичині затримали майже цілий крайовий провід разом із провідником Степаном Бандерою, а у Кракові заарештували Климишина та Карпинця. Акцію провели блискуче і в історію українського націоналізму вона ввійшла як "громовиця" – націоналістам ніколи раніше не завдавали настільки потужного удару.  

Замах на Пєрацького.jpeg
Вулиця Фоксаль, 3 – місце вбивства міністра зазначено стрілкою Фото: whu.org.pl

Щоправда, про неї напевно не встиг почути "Владжімєж Ольшанскі", а саме під цим іменем у Варшаві від 12 червня перебував Гриць Мацейко. Зранку 15 червня він ще вагався, чи вдягати літній плащ, і хоча спочатку відмовився від цієї ідеї, та все ж повернувся за ним. Ця деталь якоюсь мірою врятувала йому життя. 

Бойовик підстерігав міністра неподалік "Товариського клубу" – ресторану, який часто відвідувала політична еліта Польщі. Зокрема в день замаху там обідали прем’єр-міністр і міністр суспільної опіки. І Перацький без охорони, відпустивши водія, рушив туди. В руках Мацейка бомба не спрацювала і він трьома пострілами розстріляв міністра. Уже втікаючи, він втратив гранату й вона потрапила до рук поліції. Це вдруге за півтора десятиліття існування ІІ Речі Посполитої на одного з вищих державних чинів здійснили зухвалий і вдалий замах. Далекого 1922-го жертвою політичних опонентів став перший президент Польщі Ґабріель Нарутович. Тепер посеред білого дня у столиці держави від куль українського бойовика, що в середовищі ОУН був знаний під псевдо "Гонта", загинув міністр. 

"Як це сталося, як це взагалі могло трапитися, щоб у міністра внутрішніх справ Польщі можна було стріляти майже як в нерухому мішень на стрільбищі?" – так Єжи Люксенбург озвучив риторичне запитання, на яке шукала відповідь уся Польща

газета.jpg
Перша шпальта "Gazeta Lwowska" за 19 червня 1934 року Фото: надав автор

Попри те, що за Мацейком кинулася обслуга ресторану, водій та інші переслідувачі, відстрілюючись, йому вдалося вирватися вперед і на якийсь час його втратили з поля зору. Натовп, який щомиті збільшувався, шукав за атентатником. 

"З брами дому ч. 5 при вулиці Окульнік вийшов спокійним кроком незнайомий мужчина, без плаща і накриття голови, і спрямував наліво, до Музею Красінських, – читаємо в матеріалах слідства. – Обдурені збереженим спокоєм, а передусім вбранням – на яке вони мали орієнтуватися – ніхто його не затримав, а що більше – не повідомив нікого з поліцейських".

І навіть коли пізніше у згаданому будинку на сходовому майданчику виявили плащ, а в ньому – синьо-жовту стрічку, то все ж головна підозра впала на праворадикала Мосдорфа, який так необережно зателефонував у міністерство незадовго перед замахом.

Григорій Мацейко своїм ходом покинув Варшаву, обачно сівши на потяг за кілька десятків кілометрів від столиці. Не знаючи, куди подітися, він вирушив до Любліна на організаційну квартиру, що її винаймали в польського поліціянта українські студенти. І хоч їх на місці не виявилося – господарі дозволили Грицю зупинитися. Це був сховок, про який можна було лише мріяти. Пізніше він таки добрався до Галичини, звідкіля через Карпати його переправили до Чехословаччини, а далі – до Аргентини. Попри арешт провідного членства, організаційна мережа все ж працювала.

Не такою щасливою була доля Миколи Лебедя та Дарії Гнатківської, які теж поспішали покинути Варшаву. На слід першого натрапили у вільному місці Данцигу, де посилено стежили за українським середовищем. Поліція активно вхопилася за українську версію – у краківському помешканні Карпинця виявили шматок бляхи, форма якої ідеально збігалася з частинами бомби, яку загубив Мацейко. Лебедь кораблем вирушив до Німеччини і здавалося, що все найгірше залишилося позаду. Адже тут можна було відносно спокійно перебути під опікою Ріка Ярого – одного з членів Проводу ОУН, що мав зв’язки в різних колах Райху. Та цього разу справа була надто серйозною, і на вимогу Польщі Німеччина видала Миколу Лебедя. Його спеціальним літаком транспортували до Варшави. 

1.jpg
Перейменування вулиці Фоксаль у Варшаві на вулицю Пєрацького
2.jpg
Фото: надав автор

Між комарами та шершнями

"Доводжу до Вашого відома, що Карпат і Сак тяжко захворіли. Звертаю Вашу увагу, що справа надзвичайно поважна, яка щойно розгортається, і не виключене, що її наслідки дадуться відчути Вірі", – писатиме 26 червня в листі до професора Онацького в Римі Євген Коновалець-"Віра". Псевдо "Карпат" належало Ріку Ярому, а "Сак" – представникові ОУН в Данцигу Андрієві Федині. 

За два дні він коментував видачу Лебедя полякам: "Факт видачі цього втікача – річ в історії нечувана! Здаю собі точно справу, що з цього ми муситимемо уже тепер витягнути відповідні висновки. Думаю, що ця подія створить колосальну прірву між українцями і німцями». А ще за кілька днів Провід заспокоївся: "Вістка про захворіння Сака виказалася неправою. Він здоровий, тільки жаліється, що в останніх часах обсідають там дуже комарі та зачинають кусати. Причин арешту втікача треба шукати в тій обставині, що, мабуть, Сак від довшого часу був під надзором шершенів…".

Уже через два дні після замаху в Березі-Картузькій відкрили концентраційний табір. До кінця року із 252 в’язнів українців було 167.

Головні ж організатори атентату – 12 осіб – у 1935–1936 роках опиняться на лаві підсудних у так званому "варшавському" процесі ОУН. Як наслідок, Степан Бандера, Микола Лебедь та Ярослав Карпинець отримають смертну кару, яку пізніше замінять на довічне ув’язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний – довічне ув’язнення. Дарія Гнатківська – 15 років тюрми

Частина з них за декілька місяців знову опиниться на лаві підсудних – у Львові відбуватиметься процес за належність до Крайового Проводу ОУН. Зокрема Бандера отримає ще одне довічне ув’язнення, а Богдан Підгайний – додаткових 15 років тюрми. Та все ж найбільший резонанс викличе факт одруження Миколи Лебедя та Дарії Гнатківської.

На цю незвичну подію газета Польської соціалістичної партії "Роботнік" відреагувала так: "Панну Гнатківську засуджено на 15 літ в’язниці, Лебедя – на довічно. Обоє дістали ці терміни за участь у вбивстві мін. Перацького. Отже, вінчання тих двох, кінець кінців дітей, у каплиці мокотівської в’язниці безнадійне. Після вінчання Лебедь вертається назад на безнадійний побут до в’язниці Святий Хрест. Чи було би кривдою, якби застосовано до тих двох людей право ласки, найвище право, яким користується голова держави? Думаю, що ні. Чи було б це неповагою до Речі Посполитої? Я впевнений, що ні, бо право ласки, використане сильнішою стороною, не є ознакою слабкости. Навпаки".

Схожі матеріали

600-.jpg

Постріли в обороні мільйонів

600.jpg

Іван Мирон. Перший з останніх, або Більше не "бандит"

600.jpg

Бандерівець, який обігравав нацистів в Аушвіці: історія Миколи Климишина

orest-vaskul-620x400.jpg

Помер доброволець Дивізії “Галичина”, політв’язень ГУЛАГу Орест Васкул

Володимира Бандера

В архівах СБУ знайшли невідомі раніше світлини сестри Степана Бандери

imgonline-com-ua-convertbSiMi0nYKy2H.jpg

У Києві попрощалися з учасником ОУН, політв’язнем Орестом Васкулом

Михайло Сорока

Михайло‌ ‌Сорока:‌ ‌підпільник,‌ ‌у‌ ‌якого‌ ‌забрали‌ ‌все‌ ‌

табір вікторії.jpg

На Прикарпатті знайшли таємне місце таборування загадкової сотні УПА

Radekhiv_Yuliia_Shul_009..max-1920x1080.jpg

Союзниці України: історія найбільшої жіночої організації ХХ століття