Сповідь

Сільська деревляна церковця тонула ціла в сірім сумерку весняного вечора. Перед головним престолом блимала лямпадка, а її мерехітливе світло скакало то тут то там, розяснюючи старе золото ікон на іконостасі. Тиша лежала в храмі, тільки десь по темних кутках шелестіли молитви богомільців. Великодна сповідь добігла до кінця, а старенький священник сидів у сповідальниці вже тільки тому, що було сказане: до осьмої.

Але ось почув священник несміливу ходу, виглянув і побачив людину ніби зі свого села, ніби ні, ніби знайому, ніби зовсім незнану. Незнайомець станув перед сповідальницею і нерішуче переступив з ноги на ногу, помняв трохи шапку, кашельнув і почіхався в потилицю.

– Ви може до сповіди? – спитав лагідно священник.
– Так… хотів би… Власне… – відповів незнайомець.
– То прошу.
І незнайомець приступив до віконця.
– Коли ти, сину, останній раз сповідався?
– В 1920 році.
– Ох, то давно! А колиж ти роджений?
– Не знаю.
– Не знаєш?! А коли хрещений?
– За Володимира Великого.
– А як тобі на імя?
– Українець.
– Якіж гріхи маєш на совісти?
– Великі, отче духовний. Самі великі. Що перший гріх, то наївність.
– Що що?
– Наївність. Вірив у все, що хто не наблеяв, а не вірив у факти. На чутках готовий був будувати політичну концепцію і через чутки зміняти політичний плян.
– Тяжкий гріх, сину, дуже тяжкий. А коли ти почав так грішити?
– Ох, дуже давно.
– А часто?
– Що раз!
– Не добре, брате. Ти не тільки грішник, але ще й грішник-рецидивіст. Не вчить тебе нічого досвід, історія.
– Я назад не оглядаюся, а історії на студіюю.
– Чому?
– Бо мені здається, що вже все знаю і на всім розуміюся.
– Ах, така енцикльопедія на двох ногах. Так, так! Це часто в нас буває. Через те в нас багато люди знають, а дуже мало вміють. І всі всіх хочуть усього вчити… А ще що?
– Не шанував традиції…
– Так, уважав її за непотрібну. Бо не знав її, сину, добре і не цінив її сили. Хапався за нове як за спасення…
– Правда, отче… і уважав, що щойно від мене починається правдива Україна.
– А до того часу – все що було, то ніщо?
– Так єсть!
– А ще який гріх?
– Був чемний тільки до чужих. Зі своїми зовсім інакше.
– Розумію. Уважав, що своїх можна ображувати. Правда, сину, воно багато безпечніше, але чи почесніше?!
– Був прокуратором нашого життя, тоді як сусіди були адвокатами свого.
– Очевидно! Вишукував кожну плямку, а ясних місць не бачив?
– Уважав, що ясні місця річ зовсім нормальна.
– Ні, сину, нормальні і темні пляни, бо люди людьми. Але не треба їх перебільшувати, так як у нас діється. Хоч… не можна їх зовсім закривати, так як це деінде діється… А ще що?
– Був зарозумілий.
– На що?
– На все. На свій розум…
– Знаючи про свої хиби, які ти перед хвилиною тут вичислив?
– На своє значіння. На свою платню, коли мені її підвищили…
– Сину! Значіння, платня. Чи це все таке певне?! Без огляду на те, чи є збірні контракти чи їх нема? Подумай, навіть перед Святішим Отцем, коли його виберуть, палять перед мичку прядива і кажуть: “Сік трансіт ґльорія мунді”. А що-ж казати про звичайну людину.
– Вибачте, отче, але я не є така собі звичайна людина. Я маю свої заслуги, я собою щось представляю…
– Представляєш передовсім непоправного грішника. Тепер я тобі розгрішення не дам. Прийдеш на другий рік, але мусиш хоч трохи за той час поправитись.
Від сповідальниці відірвалася сіра постать і поплила в найтемніший куток церкви. За хвилину чути було як незнайомець щиро гатився в груди: “Бо-о-же милостив буди мені грішному”.
Видно щиро постановляв, але чи твердо дотримає постанови?!
Чи найбільший його гріх, про який забув сказати, про перевагу серця над холодним розумом – дозволить йому на те?
На другий рік побачимо!

Часопис “Діло”, Число 18 від 9 квітня 1939 року.