Що носили жукотинські ґазди і ґаздині. Володимир Кобільник про традиційний одяг бойків

"Сорочки". Старі зужиті сорочки називають "рянда". Крій мужеських та жіночих сорочок основно однаковий, лише мужеські сорочки довгі, сягають до колін, жіночі сорочки короткі, сягають дещо нижче бедер. Роблять із власного полотна, тонкого. Вчасі шиття, сорочка ще без рукавів і обшивки, називається "стан". Задня часть стану — це "плечі", передня часть з розпором зпереду — це "пазуха", часть сорочки понижче пазухи — це "подолок". Ковніркомір сорочки зовуть "обшивка", закінчення рукавів "міхалки". 

На мужеських сорочках вишивок мало. Вишивають чорною ниткою, або чорною вовняною ниткою. Се тільки "перешивання" на обшивці та "вуставках" рукавів,також "перешивання" міхалків. Пазуха й діл сорочки мають рубець. 

Жіночі сорочки мають вишивки на обшивці, такі як і у мущин, т. є перешивання, також чорною ниткою. Кромі цього на шию вбирають "пацьорки" й ними закривають обшивку. Гарніші є вишивки на раменах, давніше вишивані головно чорними нитками, тепер і коліровими. Переважає краска червона й темно-синя. Мотиви досить примітивні; ломана лінія, мотив звізди й т. п. Загально це мотиви геометричні, — цвітових і звірячих не шиють. Вправді більше комбіновані геометричні мотиви називають "велика ружя" або "дрібна ружя", однак це навіть не нагадує цвітових мотивів. Міхалки вишивають у більше прості взори. Зібрання на міхалках називають "бришки". Це дрібненькі збирки, які зшивають так разом, що цілість дає взір. Обшивка, це ковнір досить малий, виложений. На переді обшивки є дві дірки на "шпінку" (спинку). Пазуха не має дірок на спинки, ані ґузиків. Взимі вбирають 2-3 сорочок одночасно.

"Портки"штани роблять з тонкого полотна, з товстини або з чиноватого полотна. Розпір є по правій стороні. У пасі стягають їх шнурком, закінченим ключкою на однім кінці, а на другім вузлами, які заходять у ключку. Гузів є кілька, а ними можна регулювати ширину штанів. Цей шнурок називають "гачник". 1) Зад штанів звуть "гозичник", отвір на переді, це "розпірка", ногавиці зовуть "портки". Портки в досить вузькі й сягають до кісток. Кишень нема. Долиною е портки рублені звичайним рубцем. Від нутрішньої сторони в зшивані й протяті. Так само й задом. Портки шиють ручно ниткою. Зимою вбирають 2-3 пар порток або "холошні".

Тепер холошнів майже не носять; це рідка тепер поява. Холошні роблять з білого або чорного сукна, власної роботи. Так само шили їх як портки, вони були ширші, запинались на гузик, мали випуст на заложення ремення в пасі, та кишені.

Давніше вживали широких "ременів", — на 10-20 ст., тепер вживають ременів вузьких, зі залізною або бронзовою пряжкою. Перед війною вживали пряжки закарпатського походження, — тепер купують ремені в Турці. На верх штанів вбирають сорочки, які в поясі привязують ременем. 

Перед війною, якщо ґазда вибирався в дорогу, хоч би до сусіднього села, все брав зі собою торбу. Були це шкіряні торби, які купували на Закарпаттю — часто з гарними витисканими прикрасами. По війні, тому що границя замкнена, торб не купують і вони виходять щораз більше з ужиття. Старі ґазди, що мають ще передвоєнні торби, беруть їх зі собою, молодіж вже цей звичай цілком закинула. Жінки носять "спідниці". Спідниця в долом широка, горою зібрана в зморщки, сягає до половини підудя. Має розпорок зпереду, на який накладають запаску. Передня, горішня часть, має грубе полотно, зване "фальш"; його закриває запаска. На долині має спідниця звичайний рубець, горою є обшивка, яка притримув "збиранки". Обшивка є з грубого полотна. Спідниці роблять з "мальованки", або з "обиванки". Спідниці з білого полотна — а такі є в Жукотині, тільки весільні — називають "фартух".

***

"Каптан" це рід нагорткилітнє пальто з тонкого або чиноватого полотна. Ззаду сягає нижче колін, зпереду 6 луковато витятий. Ззаду має від паса збирки. Рукави сягають до ліктя або долоні. Обива є звичайна стояча. Каптан шиють чорними нитками. Носять тоді, коли на дворі холодно.

"Кацабая" це рід блюзки, з тонкого полотна, що сягає по пас, з рукавами. Зпереду запинається на ґузики, або її опасують крайкою. Носять у холодній порі року.

***

"Лейбича"коротка жилетка  роблять з домашнього сукна. Сягає допояса, рукавів не має. Запинається зпереду. Лейбича є довкола обшите білим шнурком. Під шнурок підкладають пасок з червоного, купованого сукна. Зпереду приходить 4-5 зложених подвійно шнурків, які з одної сторони творять ключку, з другої вузол, на який запинається. Запинають також на гачки. Вдолині, по обох боках є по одній кишені, які обшивають білим шнурком.

"Короткий лейбик" з рукавами роблять зі сукна домашньої роботи. Сягає дещо понижче пояса. Є обшитий білим шнурком, без підкладу червоного сукна, зпереду з ключками та вузлами до запинання. По боках дві кишені. Ковнір є закладаний, обшитий шнурком. Вживають переважно при праці.

"Довгий лейбик" з сукна домашньої роботи. Сягає понижче колін, скроний до стану, з рукавами. Є обшитий білим шнурком з підкладом. Запинки зі шнурків, зложених удвоє, з підкладом. Ковнір є закладаний з обшивкою. Це святочний одяг.

"Жіночий лейбик розпинаний" роблять із сукна домової роботи, без рукавів. Сягає вище колін. Ззаду від пояса по обох боках вдолину є розтятий. Розтяття звуться "прайники". Лейбик має дві кишені. Ковніра не має. Всюди обшитий білим шнурком з підкладом червоного сукна. Зпереду запинаний, як всі лейбики на ключку, та вузли. Взимі носять кожухи. 

Киптар або надушник це кожуша в роді камізельки, без рукавів. Довкола обшитий з тої самої шкіри. Деякі з них є вишивані зпереду, переважно поміж кульками. Запинається на "кульки" зі інкіри. Часом є кульки прикрашені коліровими нитками. Бувають з одною, теж з двома кишенями, або цілком без них.

Кожухи роблять кушнірі. До села приходять кушнірі зі Старого — Самбора або з Хирова. Газда кличе кушніра до себе й дає йому невиправлені шкіри. Кушнірі приходять до села осінню, беруть від газдів замовлення й зараз мочать шкіри одну добу в цебрі. По вимоченню виймають з цебра, розтягають на столі, роблять розчин тіста з житньої та вівсяної муки на квасі з капусти. Цим тістом мажуть тонкою верствою зі сторони "лика" шкіри. Опісля складають шкіру кінцями до середини, вовною назовні. Так зложені шкіри вкладають до цебравелика дерев'яна (рідше металева) посудина, що має вигляд зрізаної діжки або ґелетки, одну коло другої, та заливають квасом капусти. По тижневі виймають шкіри та розвішують на жердакахвішалка, щоби висохли. Так сушать шкіри через кілька тижнів, а на той час майстер відходить до іншого села за роботою. По кількох тижнях вертав й з помічником викінчує роботу.

Висушені шкіри звогчує водою, головно тісто й лико,а шкіру "ключує", зн. до граґара привязує шнур, а до нього прикріплює кінець шкіри. До "ключування" мав прилад, що зветься "ключ". Це палиця, якої ручка загнута так, що творить колесо й служить до придержування рукою. На другім кінці має стремена, закінчення, до придержування ногою. Збоку від ручки йде оправлене в дерево "залізко", рід ножа. Кушнір закладає в стременс ногу, бере в праву руку ручку, а лівою притримує шкіру. Рухами руки й ноги вгору й долину зіскробує залізком лико. В цей спосіб "вигматує" лико так,що від шкіри воно відстає. По виключованню закладає шкіру на рами й "шкафує" т. здирає лико "шкафою". Це рід ножа з ручкою та вістрям. Потому шкіру смаруєзмащувати крейдою, знову шкафує так довго, поки зі шкіри не очистить лика. Тоді вона мягка й біла. Шкіру красять деколи на ясно-жовту краску. Той сам кушнір, що виправляє шкіри, шиє кожухи. За цілу роботу з ушиттям платили давніше 6, 8, а за крашені й вишивані навіть до 20 зол.

"Коротке кожуша з рукавами", або "кожуша з рукавами". Сягає цей кожух по коліна. Ззаду є рівний, зпереду запинається на кульки. Є облямований шкірою за маленьким стоячим ковнірцем. Рукави сягають до надгорстка. Кишень не мав. На кожуша з рукавами потреба 4 шкір.

"Мужеський кожух". На мужеський кожух треба сім великих шкір. Від пояса кожух є широкий, фалдованийзібраний у складки і сягав нижче колін. Зпереду запинається на кульки. Має дві кишені, але без підшиття, є тільки пришита шкіра для вкладання рук. Ковнір є великий, вовною на верх. На заді між фалдами й на переді між ключками є вишивані "рожі" червоною й синьою ниткою. Обитий є долиною шкірою без вовни, а зпереду лямівкою з вовною. На руках є маншети, звернені вовною назовні. 

"Жіночий кожух" такий самий як для мужчин, тільки має більше вишивок. Старі, подерті кожухи покривають товстиною. Як охорону перед зимном і дощем носять у Жукотині плахти. Плахти роблять зі всіх родів полотна, найліпші з повісьмапряжа. Пастухи носять плахти зложені вдвоє, запняті на грудях цвяхом, остро затятим патиком, або шпилькою.

Прикраса шиї. Зпереду має сорочка в ковнірці дві дірки, зв. "ключки на шпінку". Найбільше вживана в Жукотині запинка, це зеркальце різної величини, від 1-4 ст. у промірівиміри. Роблять її також з мідяних або ніклевих австрійських монет.

"Пацюрки"традиційна українська жіноча прикраса на шию у вигляді намиста з кольорового «дутого» (тонкого) скла носять жінки. Давніше вживали дармовисів зі скла. Сьогодні купують "світлячки", скляні пацьорки, які самі "нижуть"нанизують.

"Широкі пацюрки" або "драбинки" роблять дівчата з дрібних пацьорків, які купують у Турці.

Обува. Ноги обвивають "онучею", на неї взувають ходак. Онучі роблять зі старого шмаття, щоби онуча була мягка. "Ходаки" роблять зі шкіри, яку купують у склепах. Шиють ходаки в селі. Куплену шкіру мочать у воді, щоби була мягка. Потому обтинають краєм вузький пасок, яким ходак зшивають. Зпереду шкіри роблять всередині 3 дірки, а по обох боках по 6 дірок, які зшивають витятим паском. Роблять складки, стягають і так твориться "писок" ходака.

Також ззаду витинають вузький пасок. Творяться зморщки й так повстає „пята". Щоби ходакови надати форму, випихають його соломою на так довго, поки шкіра не висохне. В сухім вже ходаку вибивають "остроки", т. є дірки на ремінь, з нутрішньої сторони чотири з зовнішньої три. Жінки звязують "волоками", зробленими з вовни, мужчини шкіряними волоками. Обвивають ними онучу. Сам ходак привязують до ноги "сетріжницями", які передівають через остроки.

Накриття голови. Вліті носять мужчини соломяні капелюхи, звані "крисані". Роблять їх з житньої соломи. Якщо жито зачинає дозрівати, солома ще мягка й податна, тоді "щипають стебиля", т. є вибирають руками гарні стебла й відтинають вище першого сучка. Солова пожиче першого сучка не надається до виробу капелюхів. Вдома обтинають колосся, а самі стебла оставляють. З такої соломи або зараз плетуть, або зимою, коли в більше вільного часу. До зими солома висихає й стає круха; щоби солому змягчити, перепускають через кожне стебло слину. 

Плетуть крисанітрадиційні карпатські (гуцульські, бойківські та лемківські) чоловічі капелюхи з широкими крисами (краями), заломленими або загнутими вгору "на 7 стебел". Беруть сім стебел соломи й звязують на кінці. Опісля розділюють стебла, на праву сторону приходить чотири, на ліву три стебла. Крайне праве стебло перекладають попід слідуюче й переносять на ліву сторону. Тепер по лівій стороні "будують" чотири, а по правій три стебла. Так роблять по порядку плетінку. На одну крисаню треба такої плетінки 6-7 сягів (один сяг, = довжина розложених рамен). Готову плетінку зшивають голкою, "сирою" ниткою й надають крисані відповідну форму. На крисаню нашивають чорну стяжку, а хлопці додають горою й долом стяжки червону "кривульку", т. є зубчасту стрічку.

Вліті в дощеву пору носять фільцовіфетровий капелюхи, які купують у місті. Взимі носять "кучми" або "баранячі шапки", які роблять у селі кушнірі. По війні щораз більше носять кашкети, — цілком невідповідні до жукотинської ноші!

Жінки в Жукотині носять на голові "чепці" Старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки. На голову приходить "кічка", то є грубий, з полотна зроблений обруч, який кладуть на перід голови та подушочка, яка є на заді голови. Обруч вплітають у волосся, кичка сильно тримається й підпирає чепець. На кичку вкладають чепець. "Головку" чепця роблять із зеленої сітки, яку купують у місті, боки з червоного сукна.

Ззаду стягається шнурком, якого кінці звязують довкруги боків чепця. На чепець кладуть хустку. Дівчата не носять ченців, лиш хустки. Спеціяльної краски, матеріялу, ані величини хусток у Жукотині нема; — купують їх у місті.

Весільна одежа. Жіночий весільний одяг, на час весільного обряду, дещо змінюють. У Жукотині весілля зачинається одного дня пополудні, а кінчиться на другий день у вечір. Молода має першого дня слідуючу одежу. Сорочку як звичайно, лише вишивки дещо гарніші, дальше обиванку та запаску, розтятий лейбик або лейбича. Сорочка на шиї запнята спинкою, та пацьорки. На голові вінець з барвінку, в який вплітають різноколірові стяжки. Під вінцем є пас білого машинового полотна, широкий на 6-7 см. Полотно складають у троє. Воно прикриває чоло, приходить на зад голови, а кінці його звисають на плечі. До полотняного пояса є пришита в кількох місцях червона стяжка. Її кінці звисають разом з кінцями полотна на плечах. У руці має молода червону хустку з цвітовим взором. На ногах ходаки або черевики. Так само як молода є вбрана й дружка, а їх по одягу не можна розпізнати.

На другий день рано молода перебирається до шлюбу. Вбирає найкращу сорочку й "білий фартух" (спідницю з білого полотна). Сорочка в "затягнена" під бородою прядивом. На це приходить біла запаска. Потому вбирає "шлюбний жупан", зроблений зі синього сукна так, як лейбик з рукавами. Маншети й цілий шлюбний жупан є общитий білим футерком. На карку є пас білого машинового полотна, якого оба кінці звисають передом пониже пояса. Ті кінці є перевязані в поясі крайкою або білим ручником. Ліву руку молодої обвязують ручником, за який веде її молодий до шлюбу. Волосся є розпущені й звисають зпереду. На голові так само пояс з білого полотна, як попереднього дня, тільки вінець в зроблений з вівса, барвінку й чоснику. В такім строю йде молода до шлюбу.

Вечером змінює молода знову одяг. Сорочка й запаска є та сама, тільки вбирав ще обиванку. Знимає всі прикраси голови, накладає кичку та чепець, та завязув хустку. Дружка є через цілий час на весіллю в однаковім одягу, щойно по "очіпченню" молодої знимає прикраси голови, а вбирав хустку. 

Одяг молодого. Першого дня вбирав сорочку, яку запинає зпереду спинкою, дальше штани, короткий лейбик і довгий лейбик з рукавами. За поясом, або з кишені лейбика звисає колірова, звичайно червона, хустка. В руці весільна палиця. На голові крисаня, — а взимі кучмаконусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. До правого боку крисані є причіплена вязка барвінку. Так само є вбраний дружба. Другого дня молодий змінює сорочку й штани, а вбирає ті, які зробила йому молода. Сорочку запинає зпереду прядином. Лейбича та лейбик ті самі, так само хустка та палиця, тільки на капелюху, чи кучмі, має вінець з барвінку, вівса та чоснику. На лівій руці має привязаний ручник. Дружба має через цілий час весілля ту саму одежу, яку має першого дня молодий.

Мерців убирають у спеціяльний одяг. Мужчин вбирають у довгу сорочку, з найліпшого полотна, вишивану чорною вовняною ниткою. Сорочка під шиєю та рукави є запняті чорною спрячкою. Потому затягають штани та на голову дають кучму, хоч би було літо. На ноги дають "капці" з полотна.

Жінки. На голові кичка, чепець та біла хустка; друга така сама під бородою. Сорочка вишивана чорною вовною. Дальше вбирають обиванку, запаску общиту чорною крайкою, — а на ноги дають капці.

Хлопці. Сорочка в них є знай ліпшого полотна, з чорними вишивками. Штани, ремінь з "калиткою" (рід торбинки на кресало, гроші), на ногах черевики або чоботи, на голові крисаня. За пояс закладають червону хустку, яку має молодий. До руки вкладають весільну палицю, на малий палець перстень, зроблений з воску.

Дівчата вбирають в "картанову сорочку" (з машинового полотна) з бришками, запняту під бородою червоною стяжкою. На голові вінець з барвінку, волосся розпущене; відтак обиванку й запаску "в дві поли мережену". Опасують коліровою крайкою. В руці червона хустка в квіти. На ногах чоботи або черевики.

Дітей до 10 літ не одягають спеціяльно. До руки дають монету, як забавку.