Голоса попід небеса. Галина Пагутяк

У сезон соцмережі наповнюються описами різдвяних обрядів, які тепер неможливо відтворити, навіть якщо ти живеш у селі, а  не в місті. Бо немає худоби, немає власного збіжжя, і немає зв’язку з предками — щонайбільше це баби і діди, які всеньке життя гнули спини в колгоспі. Величезний пісенний спадок спочиває в архівах фольклористів  і, як правило, не має жодних шансів бути виданим. Можливо, настане час і його оприлюднять, хоча б відсканують ті, кому довірили його зберігання. 

Мені важко уявити собі греко-католицького священника, який нині записує колядки та інші пісні,  а колись наші пастирі попри зайнятість знаходили час не лише на записи, а й на етнографічні та історичні дослідження. Особливо активним був отець Михайло Зубрицький (1856—1919) із села Мшанець на Турківщині. Спадок отця Івана Реваковича (1814—1904) із села Волосянка на Сколівщині  досі не опублікований, доступний лише фахівцям. 

Через більш як сто років  знаний етнограф Василь Сокіл  записав у Волосянці  в 1980 році неймовірно красиву  величальну колядку: 

Ой із-за гори,із-за високої  
Приспів: Дзвеніла вода, дзвеніла вода По каміннічку дрібному
А з-за другої,щи вищої виходит хмарка (Приспів) 
Ой,то ни хмарка,то біле стадо (Приспів)
Напирид стада  біле вівчарча,на ймення Йванцьо (Приспів) 
Ой він си носит  по три трубойки (Приспів)
А як затрубит а в дзюбра рожок (Приспів)
Підут голоса попід небеса (Приспів)
Як си  затрубит а в яворову (Приспів)
Підут голоса попід небеса (Приспів)
Як си затрубита в цинову (Приспів) 
Підут голоса попід небеса (Приспів)
Ой дай,Богочку, та здоровічко всім вівчарям і господарям (Приспів)
В городку зіля, в хлопця вісіля (Приспів)
Ми тя вінчуєм щастьом, здоровльом та й Новим роком. Різдвяні свята, щастя, здоровля, многая літа! 

Безперечно, це дуже давня колядка, з розкішними образами і звуками, що сягає ще язичницьких часів. Подібні до неї давно витіснені з  репертуару колядників більш "християнськими".

У дитинстві  я слухала народні пісні й адаптовувала їх до краєвиду, людей, що мене оточували. Ця колядка була б для мене не зрозумілою, бо в моєму селі не тримали овець, ми підгірські бойки. Зате мені дуже була зрозуміла колядка, як мати Божа в лісі на морозі вогонь розкладала, бо в нас і ліси, і морози: в уяві постає конкретна стежка, вздовж  якої застигли обтяжені снігом ялиці. 

Проте і ця колядка й інша є рідними для мене завдяки бойківській говірці, яка закладена в мені на генетичному рівні. Вона вказує на мовні особливості бойківської говірки, що теж невблаганно стираються запровадженням літературної мови і агресивним суржиком А інші, українці,  навіть не українці, будуть зачаровані високою поезією,  ритмом цих обрядових пісень.

Ще Іван Франко  помітив метаморфози, яких зазнавали історичні пісні, перетворюючись на колядки. У своєму селі Нагуєвичах він записав коляду про Софію Київську, яку будували під час ворожого нападу сім майстрів, і доводить, що виникла вона на початку XVII століття. Правда, приніс її до села чоловік із Кракова. 

Часом  колядка складається з уривків інших пісень, складених докупи, та й текст однієї й тієї ж пісні має кілька варіантів. А під час цих свят я почула і записала від своєї родички зі села Сторона Оленки Лотоцької на Дрогобиччині рідкісну колядку, яку ніде більше не співають — про трьох будівничих: 

В місті Вифлеємі три дерева росли
Приспів: Рай розвився, Господь звеселився, Син Божий народився
Три дерева росли, три брати рубали (Приспів)
Три брати рубали, церкву будували (Приспів) 
Церкву будували з трьома куполами (Приспів) 
З трьома куполами, з трьома престолами (Приспів)
На першім престолі — Рождество Христове (Приспів) 
На другім престолі — святого Василя (Приспів) 
На третім престолі — святе Водохреща (Приспів)

Наші бойківські церкви, як  зауважив ще історик Михайло Драган, будувались за аналогією з селянськими хатами. Церква — це місце, де живе  Бог з родиною, вважали бойки. І життя Святого сімейства наповнене працею. Святий Йосиф оре нивку. Мати Божа носить йому їсти і бавить малого Ісуса. І все це виглядає дуже природно, звично, надаючи тяжкій праці  коло  землі сенсу через присутність Бога. Тому й земля свята і благословенна.

Те саме тільки в інший спосіб відбувається з вівчарями, які налагоджують містичний зв’язок з небом через музику, чи  будівничими  церков, які не просто будують храм, а утверджують триєдність Різдва, де всі три празники рівнозначні. Бо ж архітектура теж є нічим іншим як застиглою музикою.

Кожна народна пісня забезпечує  собі тривкість завдяки носієві, збирачеві й досліднику. Іван Франко, який записав понад 400  народних  пісень, також співав і досліджував їх. Великим Бойком називали його  сучасники, а для більшості з нас він тільки класик української літератури, якому відтяли коріння і поставили п’єдестал. Франко вважав, що у мистецтві коляди найбільше  проявилась натура цього загадкового субетносу.

Звичай записувати місцеві коляди самими виконавцями, щоб збагатити чи оновити  репертуар, з’явився  після Другої світової війни, коли селяни відчули небезпеку зникнення старих колядок через насаджування комуністичної ідеології, пропаганду атеїзму. Вони  не могли вберегти  свої церкви, ікони, але берегли пісні, бо саме вони здатні розтопити кригу на серці й омити його любов’ю до рідного краю. І тепер їхні онуки й правнуки мають шанс віднайти своє коріння у найпростіший і найприємніший спосіб — через пісню. Щоб голоса йшли попід небеса.