"Румуни хотіли старшин розстрілювати". Спогади про наступальну операцію УГА

Я брав участь в експедиції українських військ на Угорщину з сиґітською групою д-ра Дениса Михальського МаєраДенис Маєр-Михальський (1891−19??) — український буковинський громадський і політичний діяч, адвокат і журналіст, дипломат. Ця група складалася з сотні угро-українських гуцульських добровольців під командою четаряЧетар (чотар) – командир чоти (взводу) військового формування у складі 15−45 осіб ПоповецькогоПоповецький Євген (1895−1919) − культурний діяч, четар УГА, коломийської сотні чет. Симонюка і сотні гуцульських стрільців чет. Глушка, а понадто з технічного відділу під моєю командою. Пізніше надїхали ще кілька батерій полевих гавбіц. 7/1 1919 р. о 7 год. вечора виїхали ми з Коломиї і прибули о 1 год. по півночи до Ясіня (Кереш Мевз), де ми розброїли около 250 мадярів. З Ясіня опустилися ми на Сигіт. По дорозі мали ми сутичку з мадярською національною гвардією, котру ми розброїли, почасти розігнали. 15/1 вечері прибули ми до Сиготу. Перебравши владу міста в свої руки, ми вислали розвідчу стежу проти Мадярів, котрі збиралися нас напасти. Ця стежа розмістилася відтак в одному селі на полудений схід від Сиготу як охорона частин, що були в місті. За той час наступили на нас румуни, про що ми доповідали вже в послідній хвилі. Ми старалися увійти з румунською командою в переговори, одначе всякі наші зусилля в тім напрямі були даремні. Румуни відкидали всі наші предложення. Як опісля виявилося, сталося це тому, що нас представлено перед Румунами за більшовиків. 17/01 о 8 год по полудні почали наші полеві огорожі відступати, бо з Коломиї був острий наказ оминати всілякі бої з Румунами. О 3 год. по полудні відтелефонувала нам румунська бригада, що висилає парляментарів, одначе доносить, що їх передні стежі про це не повідомлені. Коли румунські передні стежі були вже під мостом, пор. ВоробецьВіктор Воробець (1893-??) – редактор, учасник І світової війни дав приказ, щоби всі спішили на двірець і сідали до возів. Тим хотів пор. Воробець оминути сутичку з румунами. Сотня, яка здовж залізничного шляху обезпечала відїзд, попала в румунський полон. О 7 год. рано виїхала ціла група зі Сиготу, щоби вижидати румунських парляментарів. По дорозі на двірець дістали ми від румунів наглий сильний огонь. Настала метушня. Ми відстрилювалися. Я дістав сильний удар крісом в голову і впав непритомний на землю. Як прийшов до себе, замітив я, що я вже ограблений і визутий із чобіт. Так само ограблені і босі були і инші полонені. По якімсь часі цілий транспорт полонених (20 старшин і около 400 стрільців) рушив під румунською екскортою до Сиготу. У згаданім бою було по нашій стороні 23 забитих (зі старшин чет. Поповський і чет. ГафтунякЯрослав Гафтуняк – четар УГА])) і около 85 стрільців ранених. Зі старшин були ранені пор. Воробець, чет. Посацький, чет. Ковч і хор. Циганюк. Всіх ранених розміщено в шпиталі, а здорових видіслано дальше. По дорозі до Сиготу прийшлось українським полоненим витерпіти тяжкі наруги зі сторони війська і цивільного населення. Жовніри Мадяри побивали та прозивали більшовиками і т.д. Хоч життя в шпиталі було незгірше, та все нас непокоїла непевність, що з нами буде. Бо вічно чули ми, що нас, як більшовиків мають розстріляти. Населення міста, що спершу прийняло нас так вороже, скоро пізнало ріжницю між нашим військом, котре поводилося з населенням зовсім бездоганно, а Румунами, що вскорі далися населенню в знаки грабіжами та побоями. Мадяри стали нарікати, що поспішилися, закликавши на нас румунів.

Дня 15/2 посаджено нас в тюрму. Почалося гірке тюремне життя, знущання сторожі, що нас страшно визискувала. Бо від уряду в'язниці не одержували ми ніяких харчів, а мусіли старатися самі о поживу за посередництвом сторожі, що при тій нагоді нас немилосердно обдурювала і обкрадала. Дня 29/2 відіслано нас до ГерманштатуНині румунське місто Сібіу. Там зійшлися ми з рештою нашої групи, іменно з тими, що здорові попали в Сиготі в полон. Румуни хотіли з початку старшин розстрілювати. В Германштаті переживали ми в бараках і вижидали якої інтервенції нашего правительства. З часом почали румуни поводитися лагідніше. Після моєї гадки інтервенція правительства УНР в Румунії в справі звільнення українських полонених могла би мати успіх.

Дня 12.IV. дістався я до шпиталю, а звідтам по тяжких трудах втік на Буковину. На Буковині перебував від початку серпня до половини вересня. Тут вживають Румуни всіх заходів, щоб якнайскорше зрумунізувати край. Ці їх заходи стрічаються з сильним негодованням з боку гноблених націй. Покликані до війська 21-літні новобранці масово втікають домів.

В останніх днях в Румунії слідне заінтересовання укр. справами, а навіть деяка прихильність. Та мимо того, кіцманську і вижницьку гімназію румунське правительство замкнуло. 

Від редакції: Угорська Україна має 15.000 кв. км. і понад пів міліона українського населення, в значній мірі гарного гуцульського племени. Це земля гориста і незвичайно гарна. Багато в ній мінеральних лічнивих жерел і инших земних богацтв. До Української Держави належала вона в останнє за князя Льва, сина галицького короля Данила (13 ст.) До Угорської України належала колись також Свижська або Срібна Земля (біля Татр) з багатими колись ковальнями срібла, міди й зеліза. Цю срібну землю одержували звичайно як придане в доживіття українські княжни, що виходили замуж за польських або угорських королів. Тепер Антанта прилучила Угорську Україну до Чехії як автономну землю.

Угорська Україна ізза своєї незвичайної краси та старої культури, захованої по церквах і в простім народі, цікавила майже всіх українських письменників і подорожників. Драгоманів назвав гноблений український народ на Угорщині — "раненим братом". Про Угорську Україну маємо в українській літературі докладні праці ЛукичаВасиль Лукич (Володимир Левицький) ((1856−1938) – письменник, член НТШ], ТомашівськогоСтепан Томашівський (1875−1930) – історик, член НТШ, ГнатюкаМихайло Гнатюк (1871−1926) – літературознавець, член НТШ і и. До монографії проф. Томашівського додана докладна ентографічна карта Угорської України. 

Просимо й инших старшин Галицької Армії прислати свої по можности докладні спомини про цю таку гарну а так мало відому частинку України.

Вже в першій половині жовтня 1919 р. оден з українських політичних курієрів, який приїхав з Румунії, показував редакторови "Стрільця" “Стрілець” − фронтова газета Пресової Кватири УГА. Всього вийшло 95 чисел фотографічні знимки, що представляли курінь, зложений з українських полонених, яких Румуни освободили і вирядили на дорогу. А дня 15. X. 1919 р. одержала редакція "Стрільця" слідуючу депешу з Могилева над Дністром: "Дня 14. жовтня 1919 р. о год. 10 рано переправилися човнами через Дністер до Могилева 320 стрільців та 19 старшин, яких випустили Румуни після 9-місячної неволі. Зі старшин вернули: сотник Битюків, духовник о. Глібовицький з Жабя, корінний командант поручник Саєвич Микола, поручник Воробець, четирі: Глушко, Циганюк, Лапчинський, Назарович, Білецький, Клочурак, хорунжі: Чеховський, Ступарик, Михайлюк, Волянський і Вербяний. Курінь узброєний і одітий. Румунські власти обходилися за час транспорту дуже прихильно".