"Першим визволився Микола Лисенко". Спогад про композитора

Будучи одним із духовних синів любого Миколи Віталієвича, я дозволю собі взяти голос і розповісти про свої стрічі й знайомство з небіщиком, віщим Бояном нашим, славою і гордощами української нації. Роблю се з пересвідчення, що розповіджене тут дещо причиниться може до освітлення постаті, на якій, попліч з иньшими — Шевченко, Драгоманів, Куліш — змуровано непохитну колосальну підвалину національного відродження великого українського народу.

<p>Микола Лисенко (1842 &mdash;1912)</p>

Моє знайомство з Миколою Віталієвичем розпочалось ще тоді, коли я пробував далеко від України, живучи на Північному Кавказі. Знайомство се відбулося листами на провесні мого свідомого, в розумінню національному, житя. Оповідати про се знайомство, значить розповісти початок свого українства; виложити як я став Українцем, як і під чиїм впливом, та допомогою набрався національної свідомости, перестав таїтись та ніби соромитись свого "хохлацкаго" походження.

Листування моє з Миколою Віталієвичем було дуже коротке, але воно мені дуже памятне, бо перший лист, що я відібрав від М. В. се був перший український лист, що дістався до моїх рук — перша іскорка, з якої повстав полумінь національної свідомости моєї — свідомости своєї окремішности від московської нації. Те, що я вичитав з московської газети "Русскія Въдомости" підчас ювілейного свята другого теж небіжчика Д. Р. МордовцяДанило Мордовець (1830-1905) − український письменник, публіцист про українську націю, та її літературу — те все лист сей нагадував мені, потвердив.

Усіх листів Миколи Віталієвича до мене було тільки два. Перший з них датовано 26 грудня 1896 року. Є се власне відповідь на мого листа в справі надсилки якихось творів М. В-ча для одної владикавказької родини (трохи чи не "Чорноморців"), а також у справі українських книжок. Книжками українськими я зацікавився після згаданого висше ювілею Данила ЛукичаМордовця. Трохи чи не одночасово я написав тоді листи до обох сих небіщиків, прохаючи у них якоїсь поради в справі національної освіти. Першу відповідь я одержав від Миклли Віталієвича. Ось, що він писав мені: "… Що обходить тих книжок, що друкуються на нашій мові на нашій "несвоїй" землі, то все це ВИ довідатесь з прилоги до истор.журнала "Київська Старина", де в кінці книги друкується все, що виходить з друку під російською цензурою, котра — це ж не тайна — ходе під урядовим девізом нищити українські літературні заходи й дійсне, все що талановитіше — нищиться, забороняється, все що гірше, недотепніше — пускається цензурою в світ, щоб подати публиці на очі, що бачте мовляв, чим хохли побавляються… Нарешті можу і мушу себе вживати як щирий Українець, але крий Боже, українофіл. Українофілом може бути великорос, жид, поляк, але українцеви не приходиться. Це все одно якби поляк був полякофіл і т и.".

На моє тодішнє розумінє українського патріотизму, епітет "українофіл", звучав для мене як вираз всякої пошани й признання до тої особи, яку сим епітетом обдаровують. Отже lapsus-a сього я допустився через брак відповідної свідомости.

Ще бажається мені подати тут деякі згадки з особистих моїх стріч з небіщиком М. В. вже за останні 5-6 років його життя.Ще бажається мені подати тут деякі згадки з особистих моїх стріч з небіщиком М. В. вже за останні 5-6 років його життя.

Коли моя мрія жити в Україні здійснилась і я після Кавказу опинився зразу в Херсоні1900 рік, а далі, по визвольнім руху перенісся до Київа1906 рік, тут я вперше зустрів М. В-ча в редакції "Громадської Думки", де працював під час істнування першої Думи Державної. Правда мені привелося бачити М. В-ча ще у Полтаві, в році 1903-му, на святі відкриття памятника Котляревському, де я був представником від Херсонського громадянства. Але там я його міг бачити тільки в ролі дірігента величезного хору — хору, який до речі сказати зробив на мене тоді вражінє чогось казкового, велетенського… Особисто познайомитись тоді з М. В-чем мені не довелось і се сталося тільки в р. 1906, в редакції "Гром. Думки". На моє посвідченє, М. В-ч з властивою йому усмішкою ласкаво відповів: — "А, Коломацький? Коломацький? Дуже приємно, дуже приємно. — А що-ж песиголовців покинули? Вже не вернетесь "на тотъ погибельний Кавказъ"? Ох і страшно мабуть там, стра-а-шно? Цур їм, не вертайтесь туди!". Про ті листи, що він писав мені "на тот погибельний" М. В. забув звичайно, а коли я йому нагадав про "українофільство", яким я охрестив його в листі небіщик дуже щиро реготався, хоч самого факту не міг пригадати: — "Забув серце, забув! Так ви Коваленко Коломацький? Скільки тепер у нас Коваленків? Сила! А в мене й пісенька є у "Чорноморцях" де Коваленко згадується: "Ніхто мене так не любить як той Коваленко" Чули мабуть? Правда?".

Дальші наші зустрічі в Київі — і в "Просвіті" і в Українському Клубі — повсігди були щирі і приязні. Всякому хто знав М. В-ча відомо, що він з натури своєї був щирий, приязний, до всіх лагідний, але його приязнь до мене просто зворушувала мене повсігди. Дуже рідко було небіщик привитається або відповість на моє привитанє формально, і майже ніколи не було так, щоб не додав: "Коломацький, Коломацький?". Се у нього вийшло якось у звичай при зустрічі зі мною. Трохи не кождого разу, коли тільки під час привитаня є у нього вільна хвилька, він обов’язково згадає про моє рідне село Коломак такими словами: "І чого се в нашому Коломаці всі паркани жо-о-вті, жо-о-вті! Еге-ж, прямо страсть жовті! Чого се?". Звісно, що відповісти на те, чого в моїй слободі були жовті паркани 55 років назад, коли між Полтавою та Харковом не було ще залізниці і малому паничеві Колі доводилось їхати з Полтавщини в гімназію та на вакації до дому кіньми через мою слободу — відповісти кажу на таке запитання було мені тяжко, і старий тільки щиро-щиро по дитячому засміється зі своєї пригадки…

Мої спомини про знайомство та зустрічі з Миколою Віталієвичем були-б не повні, коли-б поминув ще один факт прикрий, вельми тяжкий для нашого національного почуття і, в високій мірі, образливий за для людьскої гідности небіщика.

Се було на почату року 1907-го в місяці лютому, за часів всевладного панованя і нестримного погуляння по охранника КулябкиН. Кулябко начальник київської охранки: було се тоді, коли всяка чесна, з незалежною думкою людина, прокидаючися ранком, першим чином хвалу Господу Богу воздавала за те, що перебула ніч спокійно, у себе дома, в той приснопамятний день чи точніше сказати — ніч се було, коли київський охранник недотепа понабивав усі київські арешти Українцями, серед яких були цвіт і гордощі нашої нації. Не памятаю вже докладно якої се було "лютої" ночі, а тільки в саму глуху добу її з’явився в моїй кватирі наряд подільської поліції, хоч сам я жив в Лукянівському участку — вся на голо поліція сього участку була тої ночі на кулябчиній "роботі" — з’явився кажу, наряд, перекинув все до гори ногами в моїй хаті і хоч нічого не було у мене знайдено "преступного", все-ж мене раба Божого потарабанили до участку, бо того вимагала Кулябчина воля… Звісно, всякі протести та сперечання в таких випадках зайві й ні до чого і я мусів вирішити під дозором городовиків до Лукіяніського участку. Йду і дорогою перекидаюся словами з городовиками. Виявилося, що вони чимало вже нишпорили цієї ночі.

Аж ось і участок. Спускаємося кудись у підземелля. Йдемо коридором. По обидва боки його двері з загратованими "вовчками". Ось відчинилися двері… Роздивляюсь по камері. Ого! Чималенько вже зібралось тут нашого брата "сепаратиста"!... Нудитись не доведеться. Чоловік із десять нас укинуто було сюди. Кажуть є й жіноцтво українське, в жіночій камері сидить. Добре, що хоч все своя компанія, все Українці! Балачка лунає по камері лише українською.

Водячи очима по камері я звернув увагу на те, що в лівому кутку на нарах щось чорніє у пітьмі… то людьська постать лежить горілиць, кожухом прикрившись.

— А то хто се? — питаю.

— Микола Віталієвич — відповідають.

— Тихше він заснув мабуть.

— Еге-ж "заснув"! Не спиться щось в дядьковій хаті! — почуло ся з під кожуха.

— Миколо Віталієвич! — кинувся я в куток — І ви тут! І вас забрали! Та що-ж се таке?!

Ся зустріч незвичайно мене і вразила і збентежила й здивувала. А проте чому власне було дивуватись. Другого дня нас одного по одному почали випускати на волю, бо казали злодюжок, басаманщиків та сутенерів не було куди садовити. Першим визволився, здається, небіщик Микола Лисенко.

Кінчаючи свої спогади, не можу не висловити бажання, щоби наше громадянство так австрійської, так і російської України уважніше ставилось до свої заслужених діячів.