"Нічний володар гір". Осип Назарук про Олексу Довбуша

Сказав раз один з наших народних діячів, що хто не знає війська, шпиталю й арешту, той не може знати народу. Я додав би до того, що хто не знає гір, той не може знати людської душі. Гори мають в собі щось з моря: їх людина не в силі опоганити, хоч би тому, що вони з природи надто пусті-самотні і не надаються на постійний побут більшого брудного людського становища.

<p>"Довбуш. Володар гір" Олекса Новаківський, 1931 рік</p>

І коли нічний володар тих гір і просторів, Олекса Довбуш, найбільший з ватажків опришків, конаючи під космацьким бором, на питанє, чи не потребує сповіди і причастія, відповів, що "сповідався і причащався в тот час, коли вступив на свою дорогу" (Ті слова Олекси виняті з протоколу, який зложив його убийник Стефан Дзвінка перед судом у Станиславові в три дня по смерті Довбуша. Неправдоподібним є, щоби Дзвінка казав перед судом неправду, бо він бачив при смерти Довбуша багато людей, між ними й священиків з Космача, котрих суд міг переслухати), то ми тому не дивуємося ні трохи, хоч Довбуш певно вірив в Бога і в усе, що церков до вірованє подає. Він, хоч під його могутніми руками сплило богато людської крови і багато людий віддало духа, не лише тому, що не почувався до вини, що уважав себе местником за кривду простого народа, але головно за те, що мав у собі те почутє, одвічальности тільки перед самим собою, яке бачимо лиш у королів і вождів, що ділалиправили на морях і пустинах. А все таки не мав він в собі одної з найважнійших черт характеру творців независимих держав, він не мав у собі беззглядної жорстокости і був милосердний.

Найбільший ватажок карпатських опришків, Олекса Довбуш, родом з Печеніжина, виступає вперше в році 1738. Вже по трьох літах його діяльности виходить проти него такий інтересний універсал польського коронного гетьмана Йосипа Потоцького:

"Йосиф з Потока пан на Станиславові, Бродах, княжестві Збаражськім і Немирові Потоцький, воєвода і генерал земель київських, великий гетьман коронний, староста лежайський, снятинський і т.д. — повідомляю всіх, кому про се знати належить, особливо ж ясновельможних і вельможних панів дідичів і посесоріворендарі, що мають свої добра на Покуттю і підгірю, як також комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підстаростів, а найбільше всі громади і простий нарід, що голосна в цілім краю покутськім і підгірськім злість і зухвалість хлопа Довбущака, котрий від трьох літ з купою опришків нападаючи на місточка і села, грабує, забиває і нищить… згаданий Довбущук зі своїми опришками має по ріжних селах свої пристановища і притулки, поручаю всім своїм і чужим громадам, щоби всею силою старалися згаданого Довбущука і всіх опришків, котрі з ним грасують, переслідувати, ловити і для покарання їх відставляти до Станиславова. Бо коли би яканебудь громада або дала пристановисько або поживу або перестерегла Довбущука і наших гільтяїв, до буде вона до ноги вирізана без ніякої пощади!".

Військові сили, які гетьман Потоцький вислав проти Довбуша, доходили до двох тисяч людей. Проти нього йшли походом не тільки смолярі і пушкарі та надворна міліція гетьмана, але й відділи коронного війська. А Довбуш ніколи не мав з собою більше, як 30 хлопців.

***

Хто ж був той незвичайний провідник опришків? Походив він з дуже убогої родини. Батько його Василь Довбуш мешкав у Печеніжині з жінкою і кількома дітьми і не мав майна, тільки троха овець. Олексі навкучилося таке житє, він покинув жінку тай разом з братом зачав розбивати. Один з його перших нападів був звернений проти села Чорні Ославитепер село Делятинської селищної громади в Івано-Франківській області коло Ланчина. Довбуш нападав на села тільки через пімсту, а не в ціли грабунку. Отже та громада мусила на себе стягнути гнів Олекси правдоподібно якимсь доносом на него або відмовою поживи чи нічлігу. Польські пани старалися наклонювати старого Василя, намовами і дарунками, щоби вплинув на синів. Пан Станіслав Кривокольський, комісар покутських дібр казав старому Василеви: "Нехай твої сини перестануть, нехай вертають до дому і не бояться нічого". Але Василеві сини вже засмакували в свобіднім житю і їм ані не снилося вертати домів та йти на панське робити, бо зі свого не було чим вижити. Раз прийшов до Василя арендар з Лючі, Йосьо, приніс велику бутлю горівки, поклонився раз і другий і просив: "Скажіть своїм синам, аби мене не рабували". Старий Василь прийняв горівку і добродушно відповів: "Не бійся, коли до тебе прийдуть дай їм їсти й пити, а як би таки хотіли робити яку сваволю то полай їх грізно і дадуть тобі спокій". Старий батько у своїй добродушности гадав, що й другий може так посварити на його синів, як він.

Мабуть в рік по тім як Довбущуки розпочали свою "роботу", раз мало не попали в руки властей. В саму Великодню суботу прийшли вони до Печеніжина до родичів і стали в корчмі забавлятися. При горівці дійшло до сварки і відтак до більшої бійки, в котрій одного з товаришів забави порубали на смерть. В тій бійці молодший Довбущук Іван затяв свого брата Олексу так сильно в ногу, що він вже ніколи просто не ходив. Тяжко ранений Олекса був безсильний, а його товариші опришки лежали пяні без памяти (судячи по незвичайній осторожности Олекси, котра лежала в його характері, сумніваюся, чи й він пив аж до нестями). Саме тоді переїздив туди підстароста Рушель, і сказали йому люде, що тепер легко пов'язати опришків. Але староста чи зі страху, чи тому шо був у змові з опришками — відповів "За що ж я маю їх взяти? Чи вони мені що винні?". Підстарости й економи нераз були у змові з опришками, доставляли їм поживи, пили з ними і приймали за те різні подарунки.

Від того часу брати Довбущуки розійшлися і здається вже ніколи не помирилися. Олекса розбивав далі на Гуцульщині і Покуттю, а Іван на Бойківщині, в Самбірщині і Сяніччині. Іван там і помер, а умираючи, відказав свій розбишацький ніж церкві в Беняві. Той ніж простий, зроблений з різака, широкий, його коротка ручка має оправу, закінчену як кінське копито. З одної сторони вижолоблені на нім сі слова "Ивань Довбошукь славний горскій збойникь передь сметрю своею зложив той різакь вь церкві Беняшки", а з другої сторони слова: "оть того різака загибь з рукь Довбощука…". Дальша стрічка так витерта, що тільки знати сліди букв, але відчитати їх годі. Було там правдоподібно імя якоїсь визнайчнішої жертви того "славного гірського збойника", коли йому, що убив неодного чоловіка залежало якраз на тім, аби передати "потомним" пам'ять того одного діла.

***

Докладно розповів до судового протоколу при житє і ватагу Довбуша Василь Баюрак, родом з Дори, котрий присяг на пістолет ще під рукою самого Довбуша. Баюрака зловили і стратили за девять літ по смерти Довбуша, то є в 1754 р. Він був ще тоді молодим легінем бо мав 22 роки: "Я — оповідав він — служив в угорськім Ясени за вівчаря і був з вівцями в полонинах. Аж ось прийшли до нас 12 опришків: Довбуш один, Іван з угорського села Валєні другий, третій Федір з угорського села Будиш, четвертий Аналій з угорського села Серби, пятий Михайло з України, але як на прізивще, не знаю, шестий син Серечака з Угорського Ясеня, осьмий Гриць Мартищуків також з Ясеня, і ще девятий з Ясеня, десятий Павло Орфенюків з Ямної, одинацятий Стефан з Зеленої, дванацятий Квічук з Порогів, дібр солотвинського старости…".

Для нас цікаві тут передусім місцевости з котрих походили Довбушеві хлопці. Отже бачимо, що в тім часі у вибраній його ватазі переважали хлопці з угорського боку, було їх аж 7, русинів і волохів, а з нашого боку (не рахуючи самого Довбуша і свіжо приставшого Баюрака) тілько трох, а один аж з теперішньої російської України.

***

Олекса знайшов смерть у Космачі в хаті Стефана Дзвінки в ночи з 23 на 24 серпня 1745 р. серед зовсім инакших обставин, як описує народна пісня"Попід Бескид зелененький Ходить Довбуш молоденький". Було при нім тоді тільки двох опришків: Баюрак і Орфенюк. Смертельно пострілений ватажок втікав з ними в ліс, але що не міг далі йти, то вони занесли його за село в корчі і прикинули ще живого хворостом тай так лишили, а самі пішли в ліс. При смерті Олекси були самі чужі люди. Тіло його взяли польські власти і казали на возі обвозити по селах та показувати народови. Якийсь час виставили його на позорище в коломийській ратуші. Тай інакша була причина, ізза котрої Олекса Довбуш, зайшов до хати Стефана Дзвінки, чим та, про яку співається в народній пісні. Не як коханок прийшов там Олекса, але як судия: він хотів упімнутися о кривду старенького батька першої Стефанової жінки, котрому Стефан по її смерти не хотів видати віна. А гуцульський народ блеском любові озорив смерть свого ватажка.