"(Не) Доля української книги на чужині". Враження від бібліотеки НТШ в Сарселі

<p>Володимир Кубійович (1900 &mdash; 1985)</p>

Ці рядки — про бібліотеку Наукового Товариства ім. Шевченка в Сарселі біля Парижа. Кожного разу, коли я тут, спостерігаю: всі, що живуть у "шато" НТШ в Сарселі, люблять українську книжку. І тут немає кімнати, в якій не було б більшої чи меншої бібліотеки приватної. Має свою бібліотеку професор Володимир Кубійович: фахово дібрана бібліотека до географії України та Радянського Союзу. Має свою збірку бібліофільських видань Дарія Сіяк, бібліотекарка НТШ. До кожної з цих книжок у неї персональний стосунок, кожна з певного аспекту представляє особливу цінність: або з уваги на автограф, авторську дедикацію, історію книжки, чи її долю, або її зміст. Секретарка редакції Енциклопедії Українознавства, Софія Янів, зосередила свою увагу на мистецькі видання з України та книжки про українське мистецтво. Тепер поставила собі за мету — зібрати все, що стосується українського філософа Григорія Сковороди. Та я властиво хочу говорити про бібліотеку НТШ.

Упродовж кільканадцяти років, у найважчих умовах, створено поважну українознавчу книгозбірню. Бібліотека Британського Музею в Лондоні має, так мені здається, найбільше літератури до українознавства, з усіх бібліотек Європи по цей бік залізної завіси. Але бібліотека НТШ перевищує лондонську, якщо йдеться про післявоєнні видання. Дякуючи наполегливим заходам бібліотекаря пані Дарії Сіяк, тут зібрано тисячі книг і періодичних видань як з України, так і з еміграції. Початково книги збирали для потреб редакції Енциклопедії Українознавства. З того розрослась потім поважна бібліотека. На її полицях знайде щось цікавого і потрібного кожна людина, що досліджує будь-яку ділянку українознавства. А для книголюба тут — несподівані відкриття, просто без кінця, щоб тільки часу більше.

Уся кімната, призначена для бюро бібліотекарки, повна книжок. Дослівно вся, бо книжки не тільки на полицях, але всюди: на кріслах, на столах, по кутках на підлозі. Бо немає досить місця на те все, що треба розмістити на полицях. Полиці є й на коридорі. Полиці є ще в інших кімнатах.

Пані Дарія радо інформує про розклад книг у бібліотеці.

— Ось тут — це головна частина: вся стіна — полиці з книгами до історії України. Йдемо від найвищих полиць униз: від найдавніших часів України-Руси до нашої доби. А на цій стіні — протилежній — економіка України, географія і статистика, етнографія, педагогіка, політична література. Звертаємось до третьої, четвертої стіни: філософія, соціологія, Україна та її сусіди, УРСР в міжнародних взаєминах, українська культура. На полицях у коридорі — періодичні видання, довоєнні західно-українські та еміграційні.

Через коридор — інша кімната; усі стіни закриті полицями до стелі. Тут, пояснює пані Дарія, красне письменство, літературознавство, релігія. І тут — місця мало. В іншому крилі будинку входимо у велику кімната — гори газет. Українські газети на широких полицях, на кріслах і столах, на підлозі: величезної ціни архівний матеріял. Не знаю, чи є на Заході інше місце, де було б зібрано стільки української преси.

Йдемо на гору. На першому поверсі є окрема кімната для енциклопедій. Кільканадцять комплектів різнородних енциклопедій, спеціялізовані словники, всілякі довідники — все з увагою на потреби редакції ЕУ. Поруч кімната з журналами: кілька тисяч номерів різних журналів із Радянської України. Тут господарює пані Сіма Волошин. А далі — секретаріят редакції ЕУ: вся кімната дослівно виповнена книжками й іншими редакційними матеріялами; ледви вміщається крісло для відвідувача.

<p>Дарія Сіяк (1908 &mdash; 1977)</p>

Усюди тісно, — жалується бібліотекарка НТШ, пані Дарія Сіяк. Мало місця; не можна розложити якслід усе те, що на кріслах і столах. Я співчуваю. Справді треба місця більше. Але добре, що зібрано в одному місці таку масу українознавчої літератури. Тут — понад п’ятнадцять тисяч назв; а якщо врахувати, що багато журналів має по кількасот книжок, буде близько 20 000 томів.

Кожний бібліотекар має спеціяльні цінності, якими може приємно заскочити відвідувача. Запитую про них. І це найприємніші хвилини моїх відвідин. Вертаємось до першої кімнати, до канцелярії бібліотеки.

Маємо багато в чужих мовах про Україну, — розповідає пані Дарія. Ось, колишня Ліга Націй видала книжку про голод в Україні 1921−22 р. А тут публікації українських державних місій закордоном з років 1919−22; урядові публікації Центральної Ради: Закон про 8-годинний робочий день (важливо нагадати: закон ухвалено 25. I. 1918). Тут — прошу: видання київської Академії наук з доби українізації. Таких книжок тепер, на жаль, у Києві не видають.

Звертаємося до полиць із давньої історії. Багато років минуло, як я мав у руках "Описаніе старой Малороссіи" Лазаревського. Дивіться, скільки тут власноручних завваг автора, каже бібліотекар. Учений далі працював. А ось вам — славна історія козаків Дмитра Яворницького. Три томи Костомарова про Богдана Хмельницького. Все це унікальні публікації майже столітньої давности.

Ходім до галицьких видань. Тут є ще давніші. Якова Головацького історія заснування Галицько-руської Матиці, а в додатку "Справозданье первого собору руских учених"; видано у Львові 1850 р. Реєстр книг, що вийшли "від 1. VI. 1848 до 13. III. 1850"; між ними "Буквар руский" Антонія Добрянського і "Граматика руского язика" Я. Головацького. А ось книжка, сто років тому написана мовою, якої не було тоді й немає тепер: Богдан А. Дѣдицкій: "Михаил Качковскій и современная галицко-русская литератур". Один з документів галицького русофільства, написаний галицьким "язичієм"мішанина церковно-слов’янської, російської та галицько-української мов. Политично-культурний курйоз... Досить цього. Тут — щось приємніше: праця О. Гермайзеукраїнського історика єврейського походження) "Нариси з історії революційного руху на Україні", відзначені вищою нагородою Української Академії Наук у 20-их роках. Талановитого історика знищив сталінський терор.

Коли ми при Академії, то погляньмо на журнал "Україна", науковий двомісячник українознавства, під керівництвом М. Грушевського. Пані Дарія бере книжку за книжкою з особливою пошаною: "Якби цей журнал виходив до сьогодні, яке багате було б наше українознавство... ". Що можна відповісти? Хіба зі смутком похитати головою. Поруч кілька книжок журналу "Украинская жизнь", що його в Москві видавали С. Петлюра і Славінський. Перший раз маю нагоду його бачити. Тут, здається, єдине місце в західній Європі, де він є. Була "Украинская жизнь" у Лондоні, але пропала під час війни. Тут є комплект "Українського вістника" — російською мовою виходив у Петербурзі. На жаль, не виходив довго.

Пані Дарія — добрий бібліотекар: уміє розповісти майже про кожну книжку, що в бібліотеці. Радо слухаю. Але пора йти. Прощаючись, запитую: присилають вам українські видавництва в діяспорі свої книги? Так, надсилають. Завжди з вдячністю приймаємо. Але ще не всі. Може не знають про нашу бібліотеку. Може не знають адреси. Habent sua fata libelli, — пригадую старовинну сентенцію — "Має свою долю кожна книжка", ... і недолю, треба додати, коли мова про українську книжку. Відвідини в українській бібліотеці настроюють. Можна писати мартирологію нашої книжки; вийшла б із цього дивна історія: Як загибали українські бібліотеки.

Був я студентом у Відні (недовго). Бачив бібліотеку студентської "Січі". Книга з автографами світочів української культури: Франко, Грушевський, Драгоманов, Павлик, Коцюбинський, Кобилянська. Одним словом — скарби. Де ця бібліотека? Був я студентом у Берліні (три роки). Помагав дещо в порядкуванні бібліотеки Українського наукового інституту. Велика книгозбірня. Знищена бомбами під кінець війни. Ідучи з Берліна додому на вакації, вступив до Українського наукового інституту в Варшаві. І там — бібліотека. Що з нею сталось під час двократного тотального знищення Варшави, не знаю. Бачив я бібліотеку "Музею визвольної боротьби" у Празі. Її нема. Була бібліотека в Господарській Академії в Подєбрадах, УВУ в Празі. У 1944 р. відвідав я мого приятеля, історика Михайла Антоновича, в Бресляві. Тамтешній Інститут східної Європи мав завдання збирати Ucrainica і мав їх справді багато. Якщо це збереглось, то воно по тамтому боці залізної завіси. Була в Парижі бібліотека ім. Симона Петлюри. Під час війни гітлерівські окупанти Парижа вивезли її до Східної Прусії; там вона й пропала.

Так загибають українські бібліотеки на чужині. Я дуже бажаю іншої, кращої долі книгозбірні НТШ у Сарселі. А Вас, Шановний Читачу, прошу — подумайте; як ми, Ви, я та інші земляки на чужині, можемо допомогти добрій українській книжці вийти в світ.  Відповідь на запитання — проста. Українську книжку треба купити й іншим рекомендувати: купуйте українські книжки.