Наближалося Різдво. Софія Яблонська про родинні традиції

Наближалося Різдво. В хаті починали готуватись до свят. Наш дім стояв наче на великому протязі. Вікна й двері розкриті наостіж, всі в безусатнній метушні: чистили, мили, пересували меблі, щіткували оксамитні червоні фотелім'яке крісло, тріпали великий килим. Кожен був занятий. Я не знала, куди дітись, шукала затишного кутка. Найшла його в татовій лябораторії.

Тут затишно, все на свойому місці. Я з радістю взялася приготовляти патички, обмотані ватою для намазування горла, ліпити паперові торбинки, та складати ґазу для перев'язок і порядкувати пляшечки.

Де міг бути тато? На візиті у хворих, чи просто втік перед протягами в хаті? […]

Порядки закінчені. Все повернулось на своє місце. Нині рано пічнуть пекти: цілу гору тортів і тістечок. Аж слина тече в роті, — як каже Юстина. 

Як тільки я встала, скоренько побігла на кухню. Тут немов у вулику, повна метушня! 

Ганька місила в малих нецках тісто, що ляскало під її пальцями. Марина сиділа на землі, тримала між колінами велику макітру і терла жовтки. Настя збивала піну та щораз пробувала, чи вже збита. Навіть Іван був тут і в мідянім моздіріступка товк цинамонкориця. 

В малій печі ясним полум'ям весело тріскотів вогонь, видно дерево було сухе. 

Все те творило радісну метушню і наповнювало кухню приємними запахами. Під вікном стояли три столи, на яких були розкладені різні ласощі далеких країн: родзинки, мигдалі, шоколяда, фіґиінжир, ванілія, шкірка з помаранчі і різне інше запашне коріння. 

Юстина вешталася поміж кухнею і коморою та розкладала на столі ще й наші ласощі: мід, варення з малин, полуниць і вишень. 

Мама у своїм білім фартушку сиділа кінець стола і терла свіже масло з шоколадою і мигдалями на торт, який вона сама вигадала. 

Перед нею лежала вага, стояли гори слоїківбанка, тарілок та багато іншого. Не відриваючись від своєї роботи, вона слідкувала за роботою інших і давала розпорядки; не знаю, як вона охоплювала все те разом.

– Ще одну мірку цукру, Марино! А тепер, Насте, підійми вилку, щоб бачити, чи піна стоїть! Уважай, Ганька, треба ще докинути до тіста биті жовтки й ванілію. Юстино! Зісунь ті дві лавки й накрий чистою скатертиною! Будемо витягати крихке тісто. Я прийшла вчас, бо люблю дивитись, як натягають тісто і воно стає тонке та прозоре. 

Як мама все знає і вміє зробити. Навіть Юстина ніколи не зуміла тягнути тісто так, щоб не роздерти. 

А під маминими пальцями воно витягалося вздовж вширш, як павутиння, як тонесенька тканина. 

Я подумала, що павук робить своє павутиння з малесенькими дірками щоб воно було таке прозоре, навіть для мух непомітне. 

Побачивши мене, мама спитала: 

— Можеш нам допомогти, Зоїка? 

— Ах так, мамо ! 

— Що ти волієш: товкти горіхи, оббирати мигдалі, чи краяти фіґи? 

Я знала, що те все улюблені заняття хлопців, бо вони жахливі ласуни, а що я не дуже до того рвуся, відповіла: 

— Ні, мамо, я волію розтирати ванілію з цукром. 

— Значить, ти зовсім не ласунка. 

— Я почекаю на ваші торти. 

— Ти надто розсудлива, але роби, що тебе бавить. Але чому ванілія? 

— Тому що вона так гарно пахне і добре не знаєш, що воно за рослина, чи овоч, чи галузка, чи коріння. А може, то такий хробак? 

— Хробак ? Що за дивна думка, Зоїка. Це просто стручок, дорогенька, як стручок фасолі. І вона росте як ліяна, пнеться ... 

— Але наша фасоля зелена. 

— Ванілія теж зелена, але вона чорніє, тому що її мочать, а потім сушать на сонці. 

Мене то трохи розчарувало, що ванілія подібна до нашої фасолі, але, роздумавши, я сказала: 

Яка мусить бути чудова та країна, де проста фасоля видає такі пахощі і так за нею шукають, так її потребують і так цінують. 

А собі я сказала: ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другому боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія. Але по дорозі можу втопитись...

Тато казав, що скоріше можна втопитись, як задушитися... 

***

Все закінчено. Гуски спечені, голубці з рижом теж. Борщ парує на краєчку плити і пахне. Все те розбуджує в мені голод і так хочеться вже їсти. До того, від самого ранку я нічого не мала в устах, навіть ковтка молока!

<p>Софія Яблонська, 1910-ті роки</p>

У кухні все поскладано і вимито. Юстина готовить кутю, щоб мала час прохолонути. Добре зварену пшеницю мішає з маком, розтертим із цукром, додає родзинків, горіхів і багато меду. Яка ж вона смачна, та кутя. Але не треба їсти забагато борщу та інших добрих страв, щоб залишилось місце на кутю. Я її найбільше люблю.

Теж дивлюсь чи вже принесли дідуха, — в’язку сіна, яке розмітають по всій долівці; воно — неначе запашна зимова левада. Як радісно лягти на той пахучий килим. Так лежав малий Ісус, але його ясла були невеличкі, тоді коли наша кухня простора. Можна лежати або перекидатися вздовж і впоперек, робити козли та багато інших пустот, без кінця. Аж голова крутиться. 

А потім ми сидимо засапані, вичікуючи першої зірки. Тільки вона появиться, коли з'являться під вікном перші колядники з кольоровими звіздами, освітленими всередині, і пічнуть першу колядку, щоб сповістити народження Христа. 

Для них приготований кошик, повний пиріжків; ними наповнимо їм капелюхи, а дрібними грішми кишені. Вдоволені, вони пічнуть іншу колядку, а потім відійдуть із звіздою до інших домів, протоптуючи доріжку в глибокім снігу, що ляг тепло, наче хутряний ковнір, довкола хат. 

Від довшого часу мама замкнулася в їдальні, куди ніхто не сміє зайти. За якийсь час розкриються навстіж двері, і я з захопленням стану перед великою, запашною ялинкою, зодягненою святково, повною прикрас, і горіючою кольоровими свічечками та лямпіонамипаперовий ліхтар... 

Стіл святково накритий і під столом теж дідух, стільки ж сіна, як у кухні. Тепер ціла родина засяде спільно до Свят-вечері, а я чекатиму нетерпеливо, аж прийде кутя... 

Всі їдять мовчки, трохи втомлені і голодні, але всі теж ніби інші, сповнені радістю, так наче справді над хатою пролетів ангел, як каже Юстина…

Після вечері мама сяде за фортепіян, і ми всі заколядуємо разом "Бог предвічний", а я заховаюсь біля маминих ніг та буду дивитись, як вони натискають педалі. Тут затишно, тут я найкраще люблю слухати музику. "Як Борун, — сказав Ярко, — як Борун!"

***

У різдвяний ранок, перед Богослуженням, всі ми пішли ховзатися на замерзлі мочари. Лід світився під сонцем, як дзеркало, без однієї зморщечки.

Ми були веселі і вдоволені, навіть Ярко старався бути до мене уважливим і при перегонах дав мені виграти. Йому було видно приємно, показатися ввічливим до мене, а я була рада залишити його в переконанні про його доброту. 

Це вперше я граюся з ними всіма і находжу, що приємно в гурті бігати на совгах, ліпити діда Мороза на санчатах і потім поштовхнути їх з усієї сили та дивитись, як вони мчать почерез ховзанку з білим дідом. 

Перед тим, як пустити санки, ми закладались між собою, як далеко заїде дід Мороз. Кожного разу Мірко значив границю, яку хто вибрав, і той, що виграв, діставав десять горіхів зі спільної каси. Я не виграла ні разу, бо все значила границю задалеко. 

За порадою Мірка, який думав, що Іван вже втомився, наганяючи санчата, я поставила мою границю близько, заблизько, бо санки помчали аж на другий бік. Ніхто не виграв. 

Тоді Мирослав крикнув: 

— Виграв дід Мороз, бо він видержав розгін і залишився на санках. Дід Мороз побідник! 

— Будемо голосувати! — запропонував Ярко. 

— Що це значить? — запитала я, зацікавлена. 

— Значить, вибрати поміж дідом Морозом та Іваном. Коли тобі скажуть, що черга голосувати за діда Мороза, а ти думаєш, що він побідник, піднесеш руку. Коли думаєш інакше, то почекаєш, аж будемо голосувати за Івана. 

— Починаємо! Хто за діда Мороза? 

Я була нерішена. Правда, дід Мороз значніший від Івана, і його свято, але що ж він зробить з горіхами? Тоді, коли Іван їх з'їсть зі смаком. 

Марійка, Оля і Мірко піднесли руки. Тепер я була готова теж піднести, але що ж дід Мороз зробить з горіхами? 

Мірко тріюмфував: 

— Ми виграли! дід Мороз виграв! 

— Почекай, — сказав Ярко, — ще побачимо! 

— Що ти хочеш побачити? Чи наші руки мають п’ять пальців? То нічого тобі не поможе, бо ти не вмієш рахувати. 

— І чому я не вмію рахувати? — спитав Ярко. 

— Бо ти кажеш чекати, щоб побачити, чи три на п’ять дають більшість. 

— Це ще побачимо! Тепер голосуємо на Івана. Починаємо! Раз, два, три! — Як на заклик піднеслося три руки: Ярка, моя і Олі. 

— А що я тобі казав! Ти хвалився заскоро! 

— То не впорядку, — заперечив Мірка, — ти дав знак Олі! 

— Я не фальшую при голосуванні, — запротестував Ярко. 

— Ану, Олю, скажи, чи я дав тобі знак?

— Ніхто не мав мені давати знаку! Я голосувала за обох, бо дід Мороз нас вrішав однаково, як Іван!

— То правда, — зауважив Ярко, гордий за себе. 

— То неправильно! — настоював Мірко, вражений. — Але з жінками завжди те саме. Вони поступають за своїми почуттями. Та поки що ніхто не виграв нагороди. 

— Як ніхто? Дід Мороз виграв однаково, як Іван! Кожному належиться по п’ять горіхів. Ось, на тобі, Іване, п'ять і ось для діда Мороза. 

— Та що він з ними зробить? — спитала я втішена. 

— Правда, що він з ними зробить? — Повторив Ярко. — Ми всі йолопи! Зрозуміло, ми візьмемо їх, за дозволом діда Мороза, для гри і повторимо перегони санками. Але що тим разом я виграв п'ять горіхів, то маю першенство і право вибрати нову гру. То буде війна сніговим кулями. Чи всі згідні? 

Кожен з нас мав переїхати ховзанку так, щоб не бути постріленим сніговою кулею. На жаль, найбільше куль дістав дід Мороз, бо ми примістили його посередині леду. Було дуже весело. 

Та саме тоді Юстина прийшла кликати нас до церкви на Службу Божу. Як жаль, що гра так нагло перервалась. Мені хотілося, щоб той сніжний, веселий ранок тягнувся у безконечність... Тепер обтріпували сніг з плащів і курток, тупали ногами, стріпували руками, щоб не нанести до церкви снігу. 

Які вони радісні, Різдв’яні свята, та такі інші від літніх вакацій. Чому? Сама не знаю. 

Може, тому, що старші більше ввічливі до мене, а може, тому, що є дідух, колядники із звіздою, чарівна ялинка, кутя... І все те разом таке радісне в обіймах білої зими; триває так коротко, проминає так швидко, наче одна мить.

Того ж дня, після вечірні наше подвір’я заповнилось саньми із запрошеними гістьми: отцями та їх родинами, що приїхали з сусідніх сіл. Всі були раді і веселі, що зустрінулись знову. 

Війт Прокіп сказав мені, що та вчителька — свідома українка, і я приглядалася їй нишком, щоб побачити, яка вона, чи подібна до нас. Вона була мила і навіть гарніша від інших гостей, але мала сумні очі, як Оля, що дивились кудись загублено…

"Які в мене очі, — спитала я себе, — веселі, чи сумні?" Треба поглянути в дзеркало. Але воно нічого мені не сказало, лише відбило мій здивований погляд. 

Після підвечірку гості розпорошилися. Мама запросила пань і молодь до музики й співу і сама сіла за фортепіян. 

Отці зібралися в татовій канцелярії на балачку. Там були теж приготовані дві шахівниці для охочих до партії шахів. 

Старша молодь залишилася в їдальні та займалася різними міськими грами, в яких я небагато розуміла. 

Мама доручила мені занятися дітьми мого віку. Вона просила, показати їм мої іграшки. Але що ж їм показати? Правдивих іграшок у мене немає... Ввесь мій скарб — мала коробка з гладкими камінцями, які я збирала часто; кошик з засохлими квітами, вінки з несмертельників і альбом засушеної папороті. 

Але все те ніколи не цікавило інших дітей. Тому я навіть не пропонувала показати моє добро. Правда, ще була лялька, яку мама мені подарувала і яка сиділа тепер у фотелі моєї бабуні. Але як гратися з нею коли вона нічого не вміє. Ні плести на дротах, ні розказати щонебудь. Не знаючи добре, чим забавити моїх гостей, я запропонувала їм перейти через веранду до сальонувітальня, влізти під фортепіян і там слухати музику. На моє здивування, вони приняли мою думку на-весело. 

— Зробимо моїй мамі несподіванку! — заплескала в долоні Наталка. 

— Побачиш її здивований погляд! А ти, Зоїка, не боїшся, що скаже твоя мама? 

— Моя мама ніколи не дивується, навпаки, вона часом усміхається до мене, — відповіла я, ведучи їх через передпокій на веранду, і сама цікава, що скаже її мама, побачивши дочку під фортепіяном.

Але мама нас не спостерегла. Вона була напевно рада, що "дітей не чути", значить, вони не роблять великих псот і не треба встрявати в їх забави...