Софія Яблонська. У китайському заїзді. Стаття за 1934 рік.

12:02, 15 травня 2021

06 photo2-Копировать.jpg

Сьогодні виповнюється 114 років від дня народження Софії Яблонської – авторки перших українських тревелоґів, кінооператорки та фотографа. Ще задовго до інстаграмної доби вона дивувала своїх шанувальників розповідями про мандрівки по близьких та далеких “закордонах”, які з точки зори галицького суспільства 1930-х років здавалися просто неймовірними історіями. 

Стаття Софії Яблонської “У китайському заїзді” побачила світ на шпальтах жіночого часопису “Нова хата” 1934-го року. Матеріал став своєрідним порадником для тих, хто планував вирушити до Піднебесної та подорожувати там “по-китайськи” – без жодної попередньо підготовки запасів їжі та місць для ночівлі, як це було прийнято серед західних туристів. Оригінальний правопис тексту зберегли. Матеріал передрукував Павло Артимишин.

Sofiya_Yablonsjka_ukr.jpg

Софія Яблонська

українська письменниця, журналістка, мандрівниця, фотограф

1 Bilya Pagody.jpg
Софія Яблонська біля паґоди, початок 1930-х рр. Листи з Парижа. Листи з Китаю: Подорожні нариси, новели, оповідання, есеї, інтерв’ю. Львів: Піраміда, 2018.

Під час моєї першої довшої мандрівки до Лю-Фєнґу (305 км туди і назад, що рівняється десяти дням їзди) я вирішила подорожувати по-китайськи, себто без жодних европейських вигід.

Зараз же, першої ночі в китайськім заїзді в Ан-Нін-Чау я відразу зрозуміла мою помилку та недосяжність мого бажання подорожувати в Китаю «по-китайськи».

Китайські заїзди мають зазвичай, окрім величезного подвір’я, де є загорода для коней і мулів, одну спільну, велику кімнату (коли можна її так назвати) із рядом широких лавок попід стінами, де покотом, один побіч одного, сплять погоничі караван. В більших заїздах є ще інша кімната тільки з двома лавками, яка призначена для вибраних подорожніх,  хоч при недостачі місця вона служить і звичайним караванникам. Сморід, бруд, завіси павутиння, сажа, копіть від вогню без коминів, а врешті блохи та воші під час моєї першої ночі в китайському заїзді переконали мене про мою необережність. Найтяжче було звикнути до тих маленьких «звірюк». Це, зрештою, єдина річ, до якої я ще досі не звикла в Китаю.

До Ан-Нін-Чау я приїхала втомлена й голодна. Незважаючи на неапетитний вигляд похідної китайської кухні, що стояла побіч заїзду, я вирішила щось перекусити. На вид старого китайця, що брудними ганчірками витирав посудину, в яку потім накинув для мене галушок, хоч голодна, я мусила спершу вилаяти себе за пересадливу вразливість, заки рішилася проковтнути перше галушку. Потім галушки мов би самі влазили в горло, а навіть признаюся, смак їх був зовсім приємний. Це тільки перший крок видається таким трудним, сказала я собі. По цій ситій вечері, ще більше відчуваючи забуту в голоді втому, я пішла до заїду на ніч.

04 photo5-Копировать.jpg
З китайського життя 1930-х рр. (фото С. Яблонської) Софія Яблонська. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: подорожні нариси / упоряд., передм. і літ. ред. В. Ґабора. Львів, 2015.

Ще більше, ніж галушки китайського куховара, у заїзді збентежив мене вигляд «спеціальної» комори, в якій я мала спати. Сморід, бруд, а навіть груба верства засохлого гною були там такі, що я справді не знала, який вибрати куток на лавці до спання.

Коли б у мене було похідне ліжко, то зовсім що іншого…

Але, вирішивши подорожувати без «витребеньків», у моїй наївній погороді до цього роду вигід, взяла із собою тільки кілька коців, що мали заступити мені ліжко та постіль. Вже по тій першій ночі я зрозуміла свою помилку.

Похідне ліжко! Його можна розставити будь-де, посередині хати, а вложивши його чотири ноги у глечики з водою, можна спокійно спати на нього, далеко від усіх блощиць, комарів, бліх та інших «кровопийців». Але з коцами, на тих самих лавках, де перед тим спали тисячі погоничів, це зовсім інша справа. Не бачачи іншого виходу, я врешті постелили на лавці свої коци та лягла на цю невигідну лежанку, переконуючи себе заснути. Але цілу ніч до ранку я навіть не заплющила очей. Важко уявити собі армію блощиць, вошей та бліх, що облізли мене цілу, хапливі на мою нову шкіру та на чужинну кров.

У часі цієї незакінченної ночі я «непохитно» вирішила вернути назад до Юнан-Фу за похідним ліжком та за запасом консервів, хоч зараз же вранці змінила я цей нічний намір, переконуючи себе, що не годиться вертати з першої невдалої виправи.

Виправа мусила вдатися, я мусила звикнути, отже поїхала далі в дорогу до Лю-Фенґ.

07 photo-Копировать.jpeg
Китайська дітвора, 1930-ті рр. (фото С. Яблонської) Софія Яблонська. Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: подорожні нариси / упоряд., передм. і літ. ред. В. Ґабора. Львів, 2015.

Краще було б мені зразу вернути! Два тижні пізніше, по повороті з цієї першої безталанної виправи – якої єдиним осягненим успіхом було моє завзяття – я мусила більше, ніж місяць, лічити моє покусане тіло. Ціле щастя, що я вернула без дезентерії! Відтоді зрозуміла я конечність возити зі собою похідне ліжко та деякі запаси їжі.

Тепер уже практичніше та більше досвідчена в подорожуванні по Юнані, я не тільки вожу зі собою все, що треба, а надто по селах дуже охотно обминаю непривітні, брудні та іноді навіть небезпечні заїзди, вдоволяючись китайськими паґодами (святинями). Там завжди знайдеться куток, де примостять на ніч “побожного подорожника”. Щоби переконати буддійських бонзів (рід монахів) про мою побожність, я зараз на порозі жертвую “богам” кілька юнанських доларів. (Вартість 10 доларів = 4 зол.).

По цій офірі, зовсім переконані щодо моєї побожности, бонзи відзчиняють переді мною двері гостинної кімнати. Іноді, коли паґода маленька, відступають мені навіть свою комору.

В тих паґодах, окрім чарівного положення, пігореску їхніх будівель, зелених довколишніх садів, квітів та різьблених богів, я знаходжу свіже повітря, ще й із запахом ладану (кадила), що горить перед Буддою. Поза тими естетичними втіхами, я ціню також дуже високо практичні вигоди тих захисних паґод, як дах над головою, чисту окрему кімнату й гарячий чай. Майже завжди й для моєї малесенької каравани знайдеться приміщення в паґоді – а коли ні, то мої “невільники” і коні йдуть на ніч до заїзду.

03 photo6-Копировать.jpg
Перед паґодою, 1930-ті. (фото С. Яблонської) Листи з Парижа. Листи з Китаю: Подорожні нариси, новели, оповідання, есеї, інтерв’ю. Львів: Піраміда, 2018.

Ці святині (паґоди) мають зазвичай три окремі подвір’я та будівлі: для богів, бонзів та вірних подорожніх. На останньому подвір’ї, де посередині росте заквітчаний сад, знаходиться моя кімната. Розложивши свій баґаж, я беруся варити собі вечерю, в чому помагає мені мій вправний слуга. Невдовзі бонза приносить круглий горщик, де жевріє дерев’яне вугілля, яке він зазделегідь роздмухував своїх нерозлучним вахлярем. На цім вугіллі вариться моя їжа, яка зазвичай складається з городини та шматка м’яса або риби. Хліб заступає мені риж. З огляду на те, що риж треба довго варити, я зазвичай купую його в бонзів або у китайських куховарів. 

На десерт бонза приносить мені кілька соковитих овочів. По вечері виходжу оглядати місто або оселю, в якій я зупинилася на ніч. Вернувшись до паґоди, застаю вже в моїй кімнаті розставлене похідне ліжко, яке мій слуга обійняв з усіх боків тюлем проти комарів – носіїв малярії.

Ранком будить мене хор птахів у саді та звуки ґонґу й дзвонів, що б’ють ритмічну міру в часі молитви бонзів. Здаля прилітають відірвані звуки скандованої молитви та глухий тупіт кроків маршу, яким годинами ходять довкола вірні слуги Будди. Ці паґоди – це справжні оази відпочинку та спокою в часі моїх утомливих мандрівок. Мабуть тому, із вдячности до них за це, я ще досі не посміла спрофанувати їх моєю цікавістю кінооператора. Поправді моя хапливість на гарні світлини така сильна, що вона напевно поборола б у мені це почуття вдячності. Коли б не боязнь наразити собі раз назавжди довір’я всіх бонзів! Знаючи ворожість бонзів до апаратів, – які відтворюють обличчя людини, – а тим самим Бога, бо кожна людина – це частиною Бога, – я не тільки не пробую фільмувати ані фотоґрафувати бонзів, ні їхніх святинь, а навіть перед в’їздом у паґоду, пильно прикриваю всі мої апарати, щоб їх видом не викликати в них недовір’я.

Яблонська Софія Іванівна народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести ( з дому Ульварських). 

На початку Першої світової війни в 1915 році батько Софії повіз сім'ю до Росії, оскільки був переконаним москофілом. В Таганрозі Софія відвідувала гімназію. У 1921 р сім'я Яблонських повернулася до рідного краю.

1922-го року вступила до учительської семінарії. У 1922–1923 роках відвідувала курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові. Впродовж 1924–1925 років навчалася в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. У 1926 році займадася кінопрокатом, керувала двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацювала з маляром Романом Турином.

В 1927 році вирушила до Парижа опановувати техніку знімання документального кіно. В грудні 1928 року вирушила в першу далеку мандрівку до Північної Африки в Марокко. Касабланка – Маракеш – Маґадор – Тарудан – Аґадір. Такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці. В кінці березня 1929 року повернулася до Парижу.

В грудні 1931 року підписала контракт з товариством “Опторг Юнан-Фу” на зйомку документальних нарисів та відправляється в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду). В цей час регулярно публікувала свої репортажі у галицькій пресі. Водночас за життя видала й три книги – “Чар Марока” (1932), “З країни рижу та опію” (1936), “Далекі обрії” (1939). В липні 1939 року, після короткочасного візиту, покинула Україну назавжди.

Зустрівши свого майбутнього чоловіка в Індокитаї в 1933-му році – француза Жана Удена – Софія одружилась з ним і понад 15 років подружжя прожило в Південно-Східній Азії. Тут у них народилося троє синів – Алан, Данко–Мішель і Жак–Мірко. На початку 1950-х роках повернулася з родиною до Франції.

Після смерті чоловіка у 1955 році Софія покинула Париж і виїхала на – о. Нуармутьє (Франція), де проживала на віллі, побудованій за власним проєктом.

Трагічно загинула в автомобільній катастрофі дорогою до Парижу 4 лютого 1971 року у Франції.

Схожі матеріали

49DEB3E800000578-5463569-image-m-51_1520254177135.jpg

Український гопак в Антарктиді

600.jpg

Долина Зубри. Золота галицька провінція

600.jpg

Борщовичі – село не про борщ. Золота галицька провінція

600.jpg

Трудовач: брама в Гологори. Золота галицька провінція

600.jpg

Трибухівці – костел при гостинці. Золота галицька провінція

600.jpg

Тартаківські тарапати. Золота галицька провінція

600.jpg

Бойківське пограниччя. Золота галицька провінція

600.jpg

Бережанська Швейцарія. Золота галицька провінція

kav.jpg

Новгород-Сіверський — заповідник руської тиші