Тайнопис УПА

#боротьба

Ви спитаєте, чи не могли ці послання бути усними? Задля безпеки повстанців і зв’язкових здебільшого використовували письмові повідомлення. Їхній зміст знали тільки відправник і отримувач, бо в разі арешту посланець міг не витримати тортур. Та й усі послання були зашифровані по-особливому: іноді використовували абетку Морзе, частіше — цифри, кодові слова та малюнки. Повідомлення було максимально коротким. Наприклад, "Стрінемось як зійде сонце". Місцеві знали, коли сходить сонце, а де саме відбудеться зустріч — визначали попередньо.

Хлопчик-зв’язковий Василь Хомин із села ЗалокотьДрогобиччина залишав шматок чистого паперу під каменем на березі потічка. Є папір — отже, до села можна навідуватися, засідки не буде.

Важливо було не викликати підозри під час транспортування записок, поводитися спокійно, не метушитися. Учитель Григорій Прокопович з УрожаДрогобиччина під приводом відвідати учнів міг вільно пересуватися селом. Так він передавав записки: у деяких хатах були схрони — там тимчасово перебували поранені повстанці.

Те саме можна сказати і про священників. Однак після 1946 року їх було мало: одних арештували, інших — вбили, а ті, що лишилися, перебували під дуже пильним наглядом НКВС. Видавець Іван Малкович розповів мені, що його батько, ще підлітком, був скрипалем на весіллях і так переносив штафетки. Їх також зручно було передати в церкві під час служби чи залишити в дуплі дерева.

Енкаведисти, зрозуміло, знали про записки й ретельно обшукували затриману особу. Будь-який клаптик паперу зі знаками був доказом співпраці з повстанцями. Тому ці клаптики зашивали в комір сорочки, запихали у шматок хліба і, звісно, не тримали в кишені, торбині чи в черевику, бо там дивилися насамперед.

І все ж, попри конспірацію, зв’язкових викривали. За доносом навіть родичів чи сусідів. Ці записки могли потрапити не за адресою, або просто була підстава: зв’язковому давали записку фальшиві повстанці. То було значно серйозніше, аніж спіймати з листівками. За листівки могли просто побити, бо не всі вміли читати, а підібраний папір пригодився б на господарці. Людину, якій довіряли носити грипси, прирівнювали до повстанців. Вона могла привести енкаведистів до них. Не всі витримували катування. Часто грипси передавали наші люди, які працювали під прикриттям і могли попередити про облави чи засідки. Папір мав бути нейтральний. Вузенька смужка газети, клаптик на два-три сантиметри. Найчастіше використовували смужки, які згортали в кульку. Писали хімічним олівцем чи звичайним.

Грипси носили не лише повстанцям. Завербовані агенти НКВС також так передавали інформацію. Щоб їх не викрили, вони дотримувалися конспірації і вдавали із себе зв’язкових повстанців — так могли довше протриматися, бо в разі викриття їх страчували за вироком трибуналу УПА. Подібне трапилося на Тернопільщині, коли селяни затримали свого земляка, який ішов нібито у своїх справах. Він уже був під підозрою, а тут хтось дізнався, що той несе список людей, яких потрібно арештувати. Чоловіка обшукали і знайшли в нього компрометуючу записку. Його передали УПА — і покарання не забарилось. Хоча відомо, що деяким людям вдалося уникнути арешту й навіть смерти.

Знання конспірації у наш час потрібне не лише для того, щоб реконструювати подій 70-річної давнини. В умовах сучасної війни, попри існування гаджетів, надійними засобами передавання інформації є паперові носії. Бо сигнали можна перехопити, тоді як крихітний папірець на окупованій території може допомогти партизанам вчасно знешкодити ворога чи якийсь ворожий об’єкт. Тому знати історію УПА — корисно, а не лише патріотично.

На жаль, бойові дії і терор відбуваються на територіях, де мало хто цікавився історією національно-визвольних змагань, хоча УПА діяла колись і там, здебільшого під час Другої світової війни. У нас ще живі зв’язкові, які були 10—11-річними дітьми, але розклеювали листівки і переносили грипси. Також є історики та краєзнавці, що можуть поділитися корисними знаннями. Майстер-клас зі створення грипсів провела для мене пані Марія Головкевич, активна волонтерка й директорка Музею національно-визвольних змагань у Дрогобичі. Думаю, нашим дітям теж варто це вміти, хоча краще, щоб їм ніколи такі навички не знадобилися.