Гонор і українська книга | Іван Малкович

20 липня 2021 р.

“Колись Павличко сказав на одному ще рухівському виступі: ви почекайте, клубок намотувався 300 років в один бік, дайте розмотати його. Клубок розмотався тільки на 30 років назад. А подивімося лиш, що у вашому Львові!”.

Сьогодні у "Без брому" поет, автор та упорядник книжок для дітей, засновник видавництва Абабагаламага, лавреат Шевченківської премії Іван Малкович.

Про Київ 1980-х, першу зустріч із спецслужбами, українські казки в Росії, ставлення українців до читання та книг впродовж останніх 20 років.

– Пане Іване, доброго дня! Ви походите з села Нижній Березів, і на Косівщині вас би назвали “березуном”. Березів (кажу для глядачів) – це шляхетське село, де є дуже сильна локальна ідентичність, де є гордість і навіть пиха за свою малу батьківщину. Водночас, коли ми говоримо про Україну загалом, про українське суспільство, то концепт села має інше трактування – більш зневажливе, глузливе. Бо село – це те, звідки хочеться вирватись і куди точно не хочеш повертатися. Концепт села як місця не-сили, звідки він узявся і чому він досі нас визначає?

– Це дуже цікаве питання, село як місце не-сили. Я ніколи так не думав. Можливо, я трохи з іншого. У нас є чотири Березови. Раніше їх було два – Горішній і Долішній, а ще раніше – тільки один. Але на початку ХХ століття у нас у селі, а воно не є за масштабами дуже велике, було три школи – була польська державна, державна, де були польські і українські класи, і наші ґазди зробили свою, нашу “Рідну школу”. 

IMG_4810.jpg
Мати Івана, Юлія Малкович на подвір'ї власної хати у селі Нижній Березів Фото: Катерина Москалюк

У цих процесах брав участь і Кирило ҐеникКирило Ґеник (1857 – 1925) – уродженець Нижнього Березова. Працював вчителем у Надвірній, був депутатом міської ради Коломиї. У рідному селі заснував школу, виробничий кооператив "Карпатська крамниця". Емігрував до Канади, де працював іміграційним агентом при міністерстві внутрішніх справ., до якого приїжджав Іван Франко. Приїзди Франка і перед тим багато що означали для нашого села. І тому я ніколи не сприймав Березів як місце не-сили і як просте село. Навпаки, мені завжди здавалося, що це місце сили. Але я розумію про що ви запитуєте.

– Ми говоримо радше про сучасні трактування.

– Очевидно, це є наслідок панування комуністичної системи, її розвалу, проїдання, іржі зросійщення. Люди випивали, була рівняйлівка, колгоспи, ти можеш вижити тільки тоді, коли щось украдеш. Людей вчили, що красти – це не є погано. І от колгосп розвалився, люди повтрачали роботу. І зараз молодь справді трактує село в Україні здебільшого як місце не-сили. 

Але я бачу навіть у своєму селі (а зараз молодь – це вік моїх дітей), і мені дуже відрадно дивитися, коли вони знімають якісь фільмики про народні традиції, намагаються затримати ці традиції, щоб і їхні діти пам’ятали це. Хоча вони й живуть тепер у селі як в місці не-сили, але, я думаю, що вони плекають надію, що туди сила повернеться.

– Ви згадали про традиційну культуру. І часто ту традиційну культуру, яку ми почали відновлювати в 1990-х, зводять до шароварщини. Шароварщиною називають усе те, що пов’язане з традицією, архаїкою, автентикою. Шароварщина – це знецінення. Чому ми зараз усі наші традиції так знецінюємо? І як із цього кола вирватися й зрозуміти, що автентика – це не щось пласке, примітивне, а це глибоке і це – сила?

– Мені здається, що навпаки. Колись Павличко сказав на одному ще рухівському виступі: ви почекайте, клубок намотувався 300 років в один бік, дайте трошки його розмотати в інший бік. І клубок розмотався тільки на 30 років назад. Подивімося лиш, що тепер у вашому Львові! Ось недавно зробила мистецький “Ковчег” Ярина Винницька – там зібрані великі таланти! А які тепер народні строї – дивовижні строї з'являються, тобто відроджуються! Виявляється, нічого не втрачено! Так само прекрасні майстрині і майстри в різних ремесла. Я щасливий бачити це. Я завжди пам’ятаю цю метафору – дайте відмотатися цьому клубку! Клубок відмотався – Господи! – навіть не на 1/10, на якусь 1/13.

– Але цей клубок мотають в основному представники високої культури, ви згадували про еліту, культурну еліту. Але якщо ми глянемо на будь-який дитсадок у Львові, Києві, Чернігові...

– Важливо! Я був на кількох виступах у львівському дитсадку. 

– А якщо говорити про костюми, про те, що вони співають, що вони розповідають, – це наближається до шароварщини чи ні?

– На жаль, так. Тому що ще панує в етерах на телебаченні поплавщина. Я веду мову про те, що це не шароварщина, це ми могли б назвати поплавщиною. 

В етерах на телебаченні ще панує поплавщина

Але мене іноді ображають наїзди на танцювальний ансамбль Вірського[1] . Звісно, коли старші пані в дівочих віночках – це смішно. Ми знаємо ці всі мінуси. Але як вони танцювали! Як світ їх приймав – як великої краси український танець! Він має існувати, бо росіяни тим часом перехоплюють собі всі наші танці у світі, як і нашу їжу – вони перебирають собі все найкраще, і це вже сприймається як російське, як не наші танці. А ми від цього відвертаємось, як від шароварщини – та ні, хай це буде. Якщо так сталося, що тут була ціла академія такого народного танцю, то чого це занехаювати? Ще багато людей лишилося, які знають, як це робити. Я б це підтримував.

636b0416857169465d4d31ddbe6d2bbf6dcd6d03.jpeg
Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського Фото: gastroli.ua

– У чому вага традицій, того танцю, співу, цієї тривкості, яка йде до батьків, дідів і далі-далі?

 –  Якщо людина думаюча, то вона замислиться – звідки я походжу? Вона шукає своє коріння, а якщо ти не знаєш свого коріння, якщо тобі воно обрубано і какая разница... Ми бачимо, що в цій какаяразничной парадигмі панує російське. 

Але в мене є інші теперішній приклади від моїх рідних і знайомих. Я знаю, що вони своїх діток – 3–6 рочків – так виховали, що діти не сприймають російськомовного контенту. Вони його чують – і хочуть вимкнути. Мені цікаво спостерігати, як буде відбуватися їхня соціалізація, бо коли вони зустрічаються з дітками, які слухають російське, у них виникає нерозуміння – як ти це слухаєш?! це ж негарно, цього ж не можна слухати!

Але водночас я бачу, що цим дітям батьки не забороняють дивитися англомовні, іспаномовні мультики. Хоч би де ця дитина народилася. Я знаю в Карпатах маленьке дитя, ще трьох рочків не має, і воно саме за мультиками повивчало купу англійських слів і дражнить своїх бабців: як, ви того не знаєте? Бабця скаржиться: дитина тікає від мене, не слухає. А дитя: та чого ж я втікаю, я ж сказала – let’s go! 

І я бачу на цих прикладах, що можна обходитися і без російського контенту. Ясно, що це не суцільний український контент, бачимо, що немає достатньо мультфільмів. Хоча і в цьому щось потрошечки, дивним чином зусиллями окремих людей робиться, але цього недостатньо. Нам важливіше тепер, щоб обходитися без російського.

Krugliy-stil-prapor-7041-Petro-Arsenich-1200x720.jpg
Петро Арсенич (1934-2017) Фото: uk.wikipedia.org

- Ваш вуйко, Петро АрсеничПетро Арсенич (1934 – 2017) – історик, пов'язаний з дисидентським рухом 1960-70-х років. Автор історико-етнографічного дослідження про Гуцульщину, розвідок про родини Бандерів, Шухевичів, Озаркевичів, березунів, українських лікарів Прикарпаття. , відомий дослідник Гуцульщини, національно-визвольного руху, увів вас до Києва. Як на вас вплинув цей період знайомства з Києвом? Ви ж у родині україномовній, а Київ – російськомовний. Ви в родині плекаєте традиції, а Київ того часу, мабуть, – типове радянське місто, базується на концепції єдиного радянського народу.

– Я до Києва приїхав після музичного училища. Тобто я не приїхав школярем, а вже маючи за плечима якісь публікації як молодий поет, юне обдарування. Мені прорізалися крила і я вже відчував якусь таку впевненість. Я не приїхав сюди невпевненим. 

biletskyy-andriy-oleksandrovych.jpg
Андрій Білецький (1911-1995) Фото: uk.wikipedia.org

Тим паче, що мій вуйко Петро Арсенич, якому я багато чим завдячую, ввів мене в товариства – його друзі стали моїми наставниками. Родина мовознавців, Андрій Олександрович БілецькийАндрій Білецький (1911 – 1995) – учений, мовознавець, перекладач, володів понад 40 мовами. Переклав "Історію у дев'яти книгах" Геродота. Був почесним членом Грецької академії наук, Кіпрської академії наук, а також Кіпрського та Грецького археологічних товариств., видатний мовознавець, і його родина, я навіть тиждень жив у них, а вони приїздили до нас у Березів. До них по вівторках приходив знаменитий перекладач Григорій КочурГригорій Кочур (1908 – 1994) – перекладач, поет, літературознавець. Разом із дружиною відбув 15 років заслання за звинуваченням в "буржуазному націоналізмі". У 1960-х його оселя в Ірпені була центром для опозиційної творчої інтелігенції. Володів 31 мовою. , я з ним там познайомився. Тож я перебував якраз в україномовному середовищі. І плекав його довкола себе в університеті. У нас у групі навчався Аттила Могильний – це прекрасний київський поет, я зараз бачу, як молодь влаштовує вечори його поезії, а ми разом вчилися. Він киянин, але ми жили на квартирі десь півтора року чи два, бо він хотів від батьків виселитися. Його тато, Віть Вітько, відомий дитячий поет – у них було таке дисидентське товариство. Василь Овсієнко написав гарно про їхню родину.  

І навіть тих київських дітей чи десь зі Східної України, які по-російськи говорили, коли ми їздили у колгосп (а за Радянського Союзу на три тижні вересня нас забирали на трудові роботи – хміль збирати, якісь помідори, картоплю), – я їх українізовував. Ми влаштовували творчі вечори. Це були прекрасні розваги. Я ще після музичного училища міг грати на скрипці нормально, і партіти Баха, і на гітарі грав, ми співали українські пісні. 

Тому я формував довкола себе таке україноцентричне коло. Я не зважав на російське. Тим паче, що на мене згодом звернули увагу Дмитро Павличко, Ліна Костенко, і я вже мав якийсь авторитет, що я міг перебивати думку таких заскорузлих російськомовних і російськомислячих, російськоцентричних. 

Гнат Хоткевич.jpeg
Гнат Хоткевич (1877-1938) Фото: uk.wikipedia.org

Російський контроверсійний академік Зеленін, який зробив велике дослідження про Гуцульщину, пише, що коли Батий насувався на Київ, то київські майстри, ремісники, які бачили, що його вже не можна буде спинити, – вони відсувалися на захід. І, за його версією, вони осіли в Карпатах. І він бере приклади з дослідження Хоткевича – як одягалася наречена, як запліталися, які строї були. У нас ще й досі молодий і молода називаються князь і княгиня. Зеленін пише, що це звідти, що це київська традиція. 

Звісно, він контроверсійний автор, але іноді, коли я їхав десь у таксі в Києві і говорив українською, а мене питали: а ви звідки приїхали, то я казав: я давній киянин! 

– А чи не було зацікавлення до вас з боку спецслужб? Україноцентричність, ви тоді вже починали робити серйозні кроки в літературі, плюс спілкування з дисидентами.

– Було. Мені дядько казав про те, що це може бути, і казав, як треба поводитися. А я не знав, що навіть коли я вчився у музичному училищі у Франківську і жив у нього на квартирі, то в нього якось протягом лише одного місяця було аж три обшуки. Але були обшуки тоді, коли я був на заняттях, і він не міг про це мені сказати. І потім виявилося, що вони йому погрожували, що вони мене виключать з училища, якщо дядько буде… А мій дядько побоювався моєї мами.

– Традиційна ситуація.

– Тому що вона забезпечувала йому частину добробуту, вона всім намагалася якось допомогти. Тому я вже був готовий до всяких наїздів. 

Але момент я пам'ятаю – це перше зіткнення з кагебістською системою. Ми на військовій кафедрі, вивчаємо якісь БТР-и. Начальство стоїть на такому містку, начальник кафедри червоний приходить і кричить: курсант Малкович! А я щось там задивився і не почув. Він удруге. Кажу: “Я!”. “Ты?!” – зневажливо, бо я, сказати б, не найпоказніший зростом. Думали, мабуть, що то буде якийсь громило. “Ко мне!”. Він мене коридорами довгими вів, заводить, а там чекає якийсь майор. 

Виявляється, мої вірші читали на Радіо Свобода. І як це могли бути? Я взагалі вперше чую, щоб мої вірші звучали там. Хто міг взяти? Вони залякували, тоді були провокації, був засланий козачок, який під’юджував у гуртожитку до мене – мовляв, давайте створимо якусь організацію... Ніби це так жартівливо, але потім мене викликають і кажуть, що там ви створюєте… Тоді ще бандурист Віктор Мішалов приїхав з Австралії. Мовляв, чого ви там зустрічалися. Ну але дядько мене навчив, що казати. Якось відбивався. Головне – ні про кого не говорити і казати, що я нічого не знаю, а якби знав, то би першим до вас прийшов, я би всім про таке розказав.

– Вашими хресними батьками в поезії, в літературі називають Дмитра Павличка і Ліну Костенко. В незалежній Україні до них застосовують термін “живі класики”. Чи цей термін є коректним? І в принципі “класики”, “канон української літератури”?. Я розумію що це складне питання, але загалом яким має бути канон української літератури?

– Зараз якісь канони намагаються складати, були спроби минулого чи позаминулого року в середовищі Могилянської академії щось таке зробити. 

Ліна Костенко – живий класик. У фейсбуці є її сторінка  – це не вона веде, але ми не забороняємо, бо там тільки її вірші, цитати і якісь малюнки.

– Там дуже багато підписників, чи не кількасот тисяч.

– Під 800 000! Її сторінка на фейсбуці входить у п’ятірку найпопулярніших – два президенти (нинішній і Порошенко), ще хтось і її сторінка. Як її поезія впливає на людей! 

Ліна КОстенко.jpg
Ліна Костенко - українська письменниця, поетеса-шістдесятниця Фото: freeradio.com.ua

Вона людина міста, вона багато пише про природу, але дивиться на неї очима містянки, людини урбаністичної. Українська нація, сама того не помічаючи, вже є урбаністичною нацією, тому що більше двох третин населення живе у містах. Все міняється, тому, можливо, і те питання, з якого ви почали, – чому село втрачає позицію місця сили – можливо, втрачає саме тому, що більшість людей народилися і живуть в місті. І Ліна Костенко якраз дивиться на світ тими міськими очима, і цей її погляд збігається з кутом зору багатьох українців. Тому вона і живий класик.

– Але водночас, попри те, що сторінка Ліни Костенко є найпопулярнішою в українському сегменті фейсбуку, згідно з соціологією, українці щораз менше читають. Я боюсь помилитись, але, думаю, що далеко не кожен другий українець прочитав хоча б одну книжку за рік. 

Як цю культуру читання відновити на тлі суцільної діджиталізації, на тлі смартфонів, коротких відео? І взагалі чому читання корисне? Чому треба читати?

– Тут є кілька проблем. По-перше, це загальнопланетарна проблема читання і ґаджетування. В нас не тільки ця проблема є. У нас є читання україномовне і російськомовне. Я пам'ятаю, як із тим Гаррі Поттером. З четвертої книжки ми намагалися, щоб український переклад виходив швидше, ніж у наших сусідів і в Росії, і в Польщі. Ми виходили перші. Наші переклади вважали кращими, точнішими.

– Це переклади Віктора Морозова?

Віктора Морозова. І редагування Олекси Негребецького та моє. Це праця як мінімум трьох людей і ще багато юнацтва, які це все передивлялися, шліфували, щоб жодна кузька не була названа по-інакшому, ніж в попередній книжці. Тому на наші переклади практично немає нарікань, як, скажімо, на російські, де багато наплутано. 

691a2f81d2c8.jpg
Обкладинка книги "Гаррі Поттер і філософський камінь" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Фото: store.ababahalamaha.com.ua

І своя обкладинка, яку схвалила Джоан Роулінг. І є її інтерв’ю, де в ефірі наша книжка повернута обличчям до глядача. І ціна – я намагався, щоб ціна була значно меншою, ніж у російської книжки. Але попри це все у ті роки, у той розпал, коли вперше виходили ці книжки, все одно російських Поттерів в Україні продавалося дуже багато – виходило десь 50/50. Як ми вже не старались, щоб це було краще, вигідніше, дешевше – а все одно багато людей вважали, що лучше бить изнасиловаными, чем украинизироваными. Є ще ця проблема. 

Тепер, з 2014 року починаючи, нещастя тут допомогло. Маємо менше російських книжок і зараз українське книговидання стає в кожному сегменті заповненим. Українські видавці купують права на наукові книжки, на медичні, на інженерію, природничі науки, економіку – те, чого не було, те, що ми брали з Росії.

– З російських перекладів.

– Так. А тепер йде велика битва серед видавців, щоб видавати це. І це прекрасно. Збільшується кількість назв. 

Я пам'ятаю, у 2018 році була така статистика, що за той рік видано було більше українських назв, у тому числі й перекладних книжок, українською мовою, ніж за тисячоліття існування української держави. Це за один рік. Тобто книговидання досягло великих масштабів. Якщо ви зайдете в Книгарню Є, там уже заповнені майже всі сегменти. Хай вони не наповнені багато, але це вже подібне на велику книжкову державу. Це важливо. 

Питання читання. У нас немає соціальної реклами. У світі це дуже важлива складова – реклама читання. Бо я переглядав багато досліджень, що країни, де більше читають, заможніше живуть. І тут я вам не скажу, чому так. Але в Японії читають, так. Я дивився на наклади, даруйте, що знову згадую Гаррі Поттера, якщо ми поділимо на наш відсоток населення – це в разів п’ять більше читають, як мінімум. 

10940409.jpg
Обкладинка "Абетки" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Фото: store.ababahalamaha.com.ua

– Який був найбільший тираж книжки з вашого видавництва? Скільки примірників може продаватися на ринку?

– У нас є такі лонґселери, які видаються і перевидаються. “Абетка”[1]  наша може модифікуватися. У нас є такі, що сягнули пів мільйона.

 – Це шалені цифри. 

– Так, але згадаймо радянську історію.

– Там теж багато друкували.

– А чому? Тому що було одне дитяче видавництво, було всього кілька видавництв. А у нас дуже багато видавництв. І тому видавалося 200 назв книжок, наклади були – мільйон і два. Було багато живих бібліотек.

– Віддавали у бібліотеки безкоштовно. 

– Якщо виходила тиражна книжка, то тисяч 70, а може, й 100 зразу йшло у бібліотеки. Тому що іноді не одна книжечка йшла, а й дві книжки в одну бібліотеку. Тому тоді наклади були значно більшими. 

Я коли відкрив своє видавництво і видав першу книжку, то думав, що то дуже скромний наклад – 50 тисяч “Абетки”… У Києві залишилося тоді щось сім книгарень, не було де продавати книжки. І те, що за цей час відбулося, нам видається, що це дуже мало, але зміни іноді вражаючі.

– І ці зміни відбуваються за рахунок держави. От як держава може контролювати, навіть не контролювати, а робити спроможним або допомагати бути спроможним українським видавцям?

– Отут якраз, бачте, щодо видавничої галузі, то українська держава фактично не брала участі. Українська держава брала участь в апендиксних позиціях. Якщо було Міністерство інформації, вони видавали соціально значущі видання, там були книги Литвина, Табачника, дуже “значущих”. І там папір такий, що ти не вжиєш його на інші цілі, він дуже блискучий. 

Нема заслуги держави. Те, що ми добилися, ми зробили самі. Я пам’ятаю, був десь початок 2000-х, ми домовилися з 1+1, і я цілий тиждень зранку ходив на телебачення і доповідав, що робиться в книжковій галузі – ми лобіювали тоді зняття податків з української книжки. Тоді я комунікував з Миколою Жулинським, він був віце-прем'єром, я сидів в його кабінеті, готувалося якесь рішення…Тому що російське книговидання на той час вже 10 років жило без податків. І російська книга ринула в тім числі і в Україну – вона все заполонила і ми не знали, як боротися. Бо наші книжки виходили не конкурентноздатними. Грошей тут не було своїх. І ми таки добилися, щоб зняли всі податки. На жаль, один уже встигли у нас відвоювати. Але це не є дуже критично. Галузь все одно існує, вона розвивається, іноді стагнує. Як які роки. Наприклад, моє видавництво – ми не видаємо аж так багато книжок. Тому що я видаю тільки ті книжки, які можу сам прочитати, поредагувати, і навіть правки від коректорів я вношу сам, бо оскільки на книжках написано: “Видавництво Івана Малковича”, то я мушу тримати цю якість. 

У нас є значний приріст. Навіть минулого року, який, здавалося, був  ковідним і безнадійним. Тому що в нас немає таких книжок, які ми просто видаємо, щоб захаращувати інформаційний простір. Це робити є кому і без нас. Хоча я думаю, потрібно, щоб видавалося багато різних книжок, – я переконався, що на кожну книжку знайдеться свій читач.

– Ваше видавництво ще до війни припинило контакти, співпрацю з російськими видавництвами. Це було у 2012-му. Чому і як? І чи це було складно, ба навіть чи були фінансові втрати?

– Я ніколи не гнався і не хотів російських грошей. Я дуже дивний чоловік. І там якісь українці мене переконували: продавайте з нами. Чи якісь ресторани, щоб українці мали свої книжки, щоб представити. Мені хотілось, щоб там якийсь український світ був. Але я сам собі завжди наступав на економічне горло. У 2012 році почалися неприкриті антиукраїнські виступи, кілька розмов таких було. І всі хочуть наших книжок – тамтешні видавці, і права купити, але якось це все так непрозоро, дивно, що мене якось так вкурвило це – і все. Я з Росією не працюю.

Я ніколи не гнався і не хотів російських грошей. Я з Росією не працюю

– Водночас є українські видавництва, які досі працюють з Росією, продають права... Видавництва, які досі працюють з Росією, аргументують це тим, що, мовляв, поширюючи український продукт, українські казки, літературу, в тім числі дитячу, ми завойовуємо культурницько Схід. Наскільки українська література в російському перекладі може змінити щось у свідомості росіян? Нехай дітей. Чи взагалі можна говорити в таких категоріях?

– Я не думаю, що та кількість книжок… Тим паче вони не будуть брати книжки проукраїнські і перекладати. Читачі ж не будуть знати, що це книжки українські, бо багато українських авторів працюють на російському ринку і просто російською мовою пишуть. 

В принципі, я би продав права на наші “100 казок” у трьох томах[1] , якщо б комусь продавав. Тому що росіяни привласнюють собі дуже багато наших казок. Причому вони й ілюстровані у проукраїнському дусі. У третій книжці на обкладинці стоять козаки, такі, як тепер на сході хлопці, вони мають сучасний і давній вигляд – ти можеш впізнати з малюнка, що це наші хлопці . І вони там промовляють – ми воюємо з вами. Якби я продав комусь щось, то ці “100 казок”, і там би писало, що це 100 найкращих українських казок, і знайте, що це наші казки. З якоюсь такою викличною метою я би це зробив. Але вони хочуть, щоб це йшло ширшим комплектом, а я цього не можу собі дозволити.

100-kazok-2.jpg
Обкладинки тритомного видання "100 казок" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Фото: store.ababahalamaha.com.ua

– А в чому цінність казки загалом для суспільства? Чому ми маємо читати казки, чому ми маємо видавати казки?

– В казках наші архетипи національної свідомості, національної пам'яті, як описуються ті чи інші явища. Як виглядав змій у записі позаминулого століття, Олександр Шишацький-Ілліч описує. Ще дуже важливо, хто записав цю казку. Не штука вловити рибку і її вмертвити. А якщо ти почув гарну казку, то штука її записати тією мовою, якою розказував оповідач. Це дуже добре робив Іван РудченкоІван Рудченко (1845 – 1905) – збирач фольклору, етнограф, письменник, перекладач, старший брат Панаса Мирного. Автор етнографічних розвідок, збірок "Народные южнорусские сказки" у двох випусках, "Чумацкие народные песни". Співавтор роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". У другій половині життя перейшов на антиукраїнські позиції., брат Панаса Мирного, він для мене великий, прирівнюю його до великих українських письменників. Бо головні  українські казки саме в його записі. 

Шишацький-Ілліч чудово описує в казці змія, що він кольору, як гарбуз, і які в нього крила... І ти бачиш, як давні люди уявляли того змія, бо той, хто оповідає, чув це ще від когось. І це важливо, як люди розфарбовували собі цей світ. 

lavro8.jpg
Зайчик, намальований Костем Лавро Фото: barabooka.com.ua

Кость Лавро, коли він малює тих зайчиків і котиків, мені здається, що вони існували 700 років тому. Він якісь такі архетипні образи вловлює, і здається, що вони завжди були, він їх просто виловив звідти. 

Важливо читати не тільки свої казки, я своїх дітей виховував на казках. Була колись, і мені би треба було таке видавати, хороша серія у “Веселці” – “Казки народів світу”. І я пам'ятаю, що мій старший син, коли йому було 5-6 років, ми з ним могли говорити як кандидати філології, він був дуже начитаний. У казках ми шукали паралелі – ця казка африканська подібна на ту, а та на ту, а той сюжет з японської казки – це ж наша кривенька качечка! Воно ж з Індії прийшло до Японії, а з Японії прийшло до нас. І ми бачили ці всі сюжети і вловлювали, що світ – це одне яйце-райце, що всі ми якось взаємодіємо у світі. Читання казок дає відчуття, що ми з одного, що ми тут, на цій планеті, єдині, поєднані чимось. Різних кольорів може бути шкіра, але іноді ми дивимося однаково на світ. Це дивовижно взагалі. Коли ти це пізнаєш, коли прибігав мій Тарас маленький – татку, татку, ти уявляєш, це як у тій казці! Це була наша розвага. Казки велике натхнення дають і велике розуміння про світ.

– Казки – це образи чудесного і натхненного. Натомість шкільна література, ми говоримо про українську літературу і її викладання в школах, – це часто образ протилежний, образ страдництва і образ, який, якщо на широкий загал говорити, наближається до образу Хариті з Коцюбинського – сумно, стражденно і песимістично. Чи з українською літературою у школі все так?

– Зараз є тенденція все замінити, зокрема всіх класиків, нічого сумного не лишити, а лише все веселе, звести все до “95 кварталу”, трошки по-іншому, і щоб ніякого суму не лишилося. Я не вважаю, що це правильно. Ясно, що ми не маємо вивчати “Миколу Джерю” чи “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Але світові твори теж не тільки про радість, має бути і радісне, і сумне. Добре було б звертати увагу і на сучаснішу літературу, більше її давати. І ще варто міняти погляд на усталені речі. 

Я колись мав таку оказію, що мені довелося виголошувати Шевченківську промову. І я казав про Шевченка, про те, як ми можемо поміняти парадигму сприйняття Шевченка. Подивіться – ми завжди його як кріпацького сина оплакували. І ніколи не дивилися на нього як на того, хто сам себе зробив, як на героїчний чин – хлопчик без тата, без мами, який відчуває в собі полум'я творчості, який хоче навчитися краще малювати. Бо він любить коней, вояків малювати, напитує маляра, ходить туди сам! Він уміє читати, і він це найкраще робить. 

– А кого з літераторів ви б внесли у шкільну програму? 

– Для цього я мав би ознайомитися зі шкільною програмою, бо ці шкільні програми дуже швидко міняються. І недавно я натрапив, що їх робили дуже прогресивні люди, а мені ці підручники дуже сильно не сподобались, вони набагато гірші, ніж були попередні. Має ще бути й смак у того, хто добирає. 

Наприклад, мені особисто бракує Юрія Косача[1]  в шкільній програмі. Знову ж, я казав про контраверсійного академіка Зеленіна, але наш Юрій Косач – це була суперконтраверсійна постать в нашій літературі. Я допускаю, що при житті я б, можливо, йому не подавав руки. Це племінник Лесі Українки, син її наймолодшого брата. Він емігрував, жив в Америці, дружив з зеленим змієм, на якомусь етапі зблизився  навіть із совєцькою системою. І навіть приїжджав сюди на святкування 100-річчя Лесі Українки. 

volodarka-pontydy_1.jpg
Обкладинка книги Юрія Косача "Володарка Понтиди" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Фото: store.ababahalamaha.com.ua
kosach-den-hnivu.jpg
Обкладинка книги Юрія Косача "День гніву" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" Фото: store.ababahalamaha.com.ua

Мені дуже цікаво розповідав Іван Драч колись при зустрічі, коли я видавав Косача і зацікавився ним. Я відкрив його для себе як письменника, зокрема твори, які він написав наприкінці життя. Його спонукав до цього видавець Маріян Коць, він казав – я буду вам платити щотижня, щоб ви писали. “Володарка Понтиди” у нас навіть видавалася десь, може, в 1970-х роках. Книжечку тоді скоротили, можливо, втричі або й в чотири рази. Бо не все збігілося з радянською риторикою. Я видав повну версію. Яка там розкішна мова, династійна мова, що починається від Олени Пчілки і Драгоманова, тоді Леся Українка, а тоді – він. Такої розкішної мови в українській літературі, мабуть, немає ні в кого.

“Чарівна Україна” – про війну, про один особливий випадок. Написано дивовижно, ніби як народне малярство розфарбоване. Ви читали "Чарівну Україну"?

– Так.

– Це розкішна українська перлина. Юрія Косача мали би вивчати, бо і його біографія заслогуває на цілий роман, вона дуже моментами була авантюрна, і він дивом виходив з якихось жахливих ситуацій. Це точно не взірцева біографія письменника. Але, можливо, це дітям у старших класах і цікаво було б. 

– Пане Іване, будемо сподіватися, що не лише Косача знайдемо в українських підручниках, а й інших, забутих, можливо, або невідомих українських літераторів. І дай Бог, щоб українська література і книговидавництво жили та процвітали. Я сподіваюся, що більше дітей, загалом людей буде читати. Дякую за гарну розмову.

– Дякую. Якщо буде процвітати Україна, то і все назване вами, все буде процвітати. 

Схожі матеріали

800x500-Kylchuckuj.jpg

Чому відбувся Голодомор | Станіслав Кульчицький

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkaldunka Okarunskuy.jpg

Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна