Комашня

Це слово я знайшла в протоколі засідання церковної дисциплінарної комісії у справі пароха села УріжДрогобицький район Львівської області Петра Мудрака. Там описується комашня після похорону дружини місцевого шляхтича Городиського у 1853 році. Але скільки я не розпитувала своїх односельчан, ніхто з них не пам’ятає цього слова. І навіть у Нагуєвичах, де бойківський діалект ще не зник, не чули про комашню.

Якось я побувала на презентації словника одного села, де зібралися фахівці з діалектології. І жоден не знав, що слово "комашня" має значення поминального обіду відразу після похорону, бо люди збираються ще тричі: на 9 днів, 40 днів та річницю смерті. Після Служби Божої та відвідин могили. Моя мама (1930 року народження) розповідала, що не пам’ятає, аби гостилися після похорону, мовляв, люди були надто бідні, й з цвинтаря йшли зразу додому. Я пам’ятаю похорон свого діда Семена в гірському селі Сторона на Львівщині, коли мені було 13 років. Був дуже багатий стіл, навіть холодець варили, не в тій хаті, де помер дід, а в домі його доньки Анни. "Як на весіллі", — бурчала моя мама. Я була присутня на цьому застіллі, яке закінчилося ледь не співами і тривало дуже довго. Його особливістю було те, що там не подавали солодкого. У бойків не було ритуальної страви, що називається "коливом" — різновид куті з варених злаків чи шматочків хліба, залита підсолодженою водою — ситом (про коливо згадує письменник Юрій Яновський у романі "Вершники"). Солодкі страви готували аж на річницю смерті. І ми в родині теж дотримуємося цього звичаю.

Але слово "комашня" я ніколи не чула в живій мові, хоч у далеких гірських селах ще його вживають старші люди, які стежать за суворим дотриманням ритуалу поховання і поминання, щоб полегшити перехід душі в інший світ, і щоб та не зашкодила живим. Чи називали дев’ятини, сороковини і роковини комашнею  мені не відомо. Зокрема на Турківщині, ближче до Закарпаття. Власне на Закарпатті у тамтешніх бойків існують ще два слова для означення поминальної трапези: горячини (від слова "горе") і посвітини. По дітях не справляли комашні, мабуть тому, що вони ще не встигли стати повноцінними членами громади. Обов’язковими стравами на поминках були м’ясо півня та варена квасоля. На всіх поминальних обідах мусить бути щось м’ясне, що символізує жертву, навіть якщо це канапки з ковбасою.

Поховання — це переселення до іншого дому, місця, яке посвячується жерцем чи священником. Тільки священник освячує гріб молитвою, а жрець кров’ю жертви. Ми все ще дуже міцно прив’язані до язичництва, його так і не вдалося остаточно побороти. Ще у XVI столітті церкві були відомі випадки, коли у Центральній Європі вдень покійника ховали по-християнськи, а вночі тіло викопували, потай спалювали десь у лісі, і той самий священник брав участь у язичницькій тризні з доконечною кров’ю жертовної тварини. В Галичині тих, хто чуває при тілі перед похороном, ввечері чи вночі обносятьпригощають келишком горілки і канапками.

Поминальна трапеза або комашня тепер починається з того, що всі, хто був на цвинтарі, змивають одне одному руки водою і витирають їх спільним рушником, запалюють свічку та моляться, стоячи довкола стола, на якому лежав покійник, а після закінчення обряду моляться ще раз. Щоправда, нині тіло до похорону найчастіше перебуває у поминальній каплиці, а не вдома, і поминки, тобто комашню, справляють у закладах громадського харчування. Це — лише блідий відгомін поховального ритуалу, суть якого полягає у згуртуванні роду й колективній жалобі спільноти, до якої належав небіжчик.