Долини смерті

07:14, 3 листопада 2021

1920.jpg

Битва за Київ стала однією із найкривавіших у Другій світовій війні. Радянські полководці кинули в бій солдатів, які не мали ані відповідного одягу, ані зброї – завалили Дніпро тілами. Ніхто досі не знає навіть приблизної кількості жертв – проте навіть приблизні цифри жахають.

– 417 тисяч – лише офіційна кількість загиблих. Інколи звучать мільйон і півтора... Дніпро змінив русло, і тепер ми не маємо змоги дослідити затоплені місця, щоб можна було встановити загиблих, – каже військовий історик Олександр Филь.

Ми їдемо на ті місця, де земля після боїв була всіяна тілами, де текла червона річка. На Букринський плацдарм, до місця невдалого наступу радянської армії

12.jpg

Олег Криштопа

журналіст

Через Дніпро на соняху

Кінець вересня у Києві видався сонячним і теплим: метеорологічне літо тривало майже до середини осені. Схожа тепла погода була і в 20-х числах вересня 1943 року, коли на Дніпрі готували Букринський плацдарм. Форсування Дніпра почалося з лівобережного Переяслава, Букрин – на Трахтемирівському півострові з протилежного боку.

Дорогою до Переяслава з дев’ятої ранку починало припікати сонце. Над полями підіймалися тоненькі пасма туману й розчинялися у повітрі. У полі – багато не зібраної кукурудзи. Тоді, 1943-го, поля були так само вкриті соняхами. Історик Олександр Филь розповідає, що багато солдатів, які форсували Дніпро, не вміли плавати, тому складали плоти навіть зі соняхових стебел:

біля Букрина.jpg

Біля Букрина

Усі фото: Христина Бурдим

– Деякі брали просто палиці. А деякі – бадилля соняхів. Хоч щось було в руках...Перед Переяславом – село Строкова. Звідси походив Петро Мовчан – один із десятків тисяч українців, мобілізованих тими днями 1943-го, один із сотень тисяч загиблих... Тіло Петра Мовчана з почестями поховали аж у 2008 році, через 65 років після тієї страшної битви. Десятиліттями його вважали зниклим безвісти.

Петро належав до так званих чорносвитників. Перед боєм їм не видали навіть військової форми, не те що зброї. Але Мовчан мав принаймні фронтовий досвід. У 1941 році він воював у Фінляндії. Згодом під Києвом потрапив у полон до німців – але опинився на волі. У 1943 році знову мобілізований до Червоної армії.

На похороні сини Мовчана згадували, як проводжали батька на війну. Старший схопив його за чобіт і намагався не пустити за поріг. Наче відчував, що бачить востаннє.

Петро Мовчан загинув за кілька днів після того. Залишився в окопі, на який наїхав танк. Він один із небагатьох солдатів, чиє тіло вдалося ідентифікувати. Багато його побратимів лежать у братських могилах і досі їх вважають зниклими безвісти… Якраз 1943-го керівництво Червоної армії позбавило своїх військовиків металевих жетонів, замінивши їх на паперові книжечки. У землі ті метрики відразу псувалися, встановити особу загиблого було неможливо. Кажуть, робили це навмисне.

Тарас Нагайко.jpg

Тарас Нагайко

"А навіщо? Це ж красіво"

У Переяславі нас зустрів історик Тарас Нагайко. Починаємо екскурсію неподалік центру міста біля дзвіниці у стилі мазепинського бароко.

– Ви її ні з чим не сплутаєте, – каже Тарас телефоном.

меморіал загиблим у Переяславі1.jpg

Меморіал загиблим у Переяславі

Справді, біла дзвіниця Вознесенського собору дуже яскрава. Святиню перемальовував іще Тарас Шевченко. Хрестячись, із високої споруди виходять жінки в хустках. Натомість у самому соборі досі – музей-діорама "Битва за Дніпро".

– Тут, у Переяславі, щодо історичної пам’яті в людських головах каша. Ще дуже дивно, як нам на хвилі зеленого шаленого принтера вдалося повернути Переяславу історичну назву, – визнає Тарас Нагайко.

– Оно, бачите, парк? – Тарас показує на інший бік вулиці. – Там досі стоїть пам’ятник "народам-сестрам" – Україні і Росії. Тільки напис сором’язливо загорнули. Ми його пропонуємо демонтувати, а мені тутешні жіночки кажуть: "А навіщо? Це ж красіво". Так і живемо.

Поряд – меморіал загиблим на Букринському плацдармі. Всього кілька імен.

– Хоча точно не відомо, чи там реальні люди поховані, – зазначає Тарас.

Кістки вимиваються досі

Вознесенський собор – у "кращих традиціях" СРСР – перетворено на помпезний меморіал. Діораму "Битва за Дніпро" створювали майже п’ять років. Відкрили 1975 року, на 30-ліття радянської перемоги.

церква-музей у Переяславі1.jpg

Церква-музей у Переяславі

Діорама – своєрідна 3D-картина кривавого бою. Обличчя солдатів на передньому плані малювали із реальних людей. Десь на горизонті видніється Переяслав. Через Дніпро вже прокладено міст, а на правому березі – рукопашний бій між червоноармійцями та вермахтівцями. Завдяки об’ємним декораціям усе це наче наступає на тебе.

Екскурсію проводить Надія Бойко, авторка книги "Букринський плацдарм. 1943". Перед тим, як зайти до музею, Тарас Нагайко хвалить пані Надію:

– Розповідає так, що в людей сльози на очі навертаються.

Надія Бойко.jpg

Надія Бойко

частина діорами.jpg

Фрагмент діорами

Надія Бойко відкашлюється, перевтілюється зі звичайної жінки на музейну працівницю і трохи пафосно починає розповідати:

– Саме з Букринського плацдарму планували звільнити столицю України – Київ. Київський напрямок – головний. На ньому йшов Воронезький фронт, яким командував Микола Ватутін…

фрагмент діорами1.jpg

Фрагмент діорами

Пані Надія підтверджує, що солдатам доводилося переправлятися на правий берег Дніпра на підручних засобах, навіть на висушених рослинах:

– Переправлялися на плотах, які складали з колод та дошок. Із бочок з-під пального будували пороми. Переправлялися на дверях від будинків, воротах, автомобільних шинах і навіть на плащ-наметах. Їх набивали сіном, соломою…

Дійсно, історики зібрали свідчення про те, що вода в Дніпрі почервоніла від крові.

– Щоб на мить уявити, якими тут були бої, скажу таке. Після війни в селі Григорівка на правому березі Дніпра на одному квадратному метрі знаходили 1000 осколків. Навіть сьогодні, коли минуло стільки років, вимиваються людські кістки, – голос музейниці починає тремтіти.

у музеї.jpg

У музеї в Переяславі

Сталін віддав наказ

Рельєф планованого наступу був непридатний для піхоти й танків. Радянська армія здійснила кілька спроб наступу, але проти ночі 25 жовтня командування відмовилося від Букринського плацдарму. Всі сили перекинули в бік Лютіжа, на північ від Києва. Військо зняли вночі – за шість діб воно подолало майже двісті кілометрів до Лютізького плацдарму.

Ті, які залишилися на старих позиціях, приречено продовжували бій. Надія Бойко не має сумнівів: їх залишили вже "на смерть".

– На Букринському плацдармі робили все, щоб обманути гітлерівців. Звідси танки зняли, а замість них побудували макети з дерева та землі. І гітлерівці бомбардували наші макети протягом кількох днів, – переповідає працівниця музею.

1 листопада солдати з Букринського напрямку пішли в наступ. Вермахтівці сприйняли їхній удар, як головний, і задіяли свої резерви. За декілька днів почався наступ на півночі, із Лютізького плацдарму. Шостого листопада Київ звільнили від гітлерівців.

– Чому 6 листопада? Тому що 7-го в радянські часи було свято. Святкували річницю Жовтневої революції. Сталін віддав наказ будь-якою ціною Київ визволити до свята, – пояснює Надія Бойко.

Перш ніж розповісти про долю переяславців, пані Надія переводить подих.

– Їх мобілізували як чорносвитників. Військкомати їх не обліковували. Ці люди були одягнені в домашній одяг. Їм не видавали військової форми. А український верхній одяг – це свита… Зброї теж не видавали. Сталін вважав людей, які перебували на окупованій території, зрадниками. Тому їм не потрібні були ані форма, ані зброя.

Пані Бойко збирала свідчення учасників того бою. Переяславець на прізвище Новородовський розповідав їй, що з-поміж шести людей, які плили з ним плотом, вижив лише він.

– До берега не допливли кілька метрів. Поряд щось розірвалося. П’ятеро загинуло. Він один дістався берега. А на правому березі – гори побитих наших. І він каже: "Я почав ходити по трупах..." Ті, хто воював на Букрині, називали це одним словом – пекло, – розповідає Надія Бойко.

у підземеллі церкви Переяслав1.jpg

У підземеллі церкви

Наприкінці екскурсії працівниця музею пропонує зазирнути в підземелля.

– А тут і підземелля є? – дивуюся я.

– Ще й які! Раніше всі місцеві церкви були між собою з’єднані.

Короткий тунель заповнений радянським монументалізмом.

– Тільки не знімайте георгіївські лєнточки. Вони тут залишилися зі старих часів, – раптом просить пані Надія.

Дюнкерк навпаки

Тарас Нагайко береться провести до берега Дніпра, звідки, власне, почалося форсування.

– Я тут давно не був. Боюся, що можу пропустити з’їзд, – застерігає поводир. – Наш орієнтир – кіоск із написом "Пиріжки".

За кілька кілометрів в лісі видніється закинутий кіоск. Після нього починаємо трястися на вибоїнах.

Нарешті під’їжджаємо до високої води. Дніпро вкритий хвилями та дуже широкий. Це вже Канівське водосховище. Із протилежного боку у водойму врізається Трахтемирівський півострів – власне, це і мав бути Букринський плацдарм. Високі зелені береги здаються неприступними. Пробувати форсувати Дніпро саме тут – виглядає самовбивчо.

Дніпро в районі БУкринського плацдарму(1).jpg

Дніпро в районі Букринського плацдарму

– Фронт тягнувся на кілька кілометрів. Ось у той бік будували міст, понтонну переправу, – показує пан Нагайко.

На будівництво переправи мобілізували місцеве населення – понад 9 тисяч осіб. Люди працювали в умовах бойових дій, під час бомбардувань. Ґарувати змушували навіть підлітків.

– Знаємо про це з усних розповідей людей. Документів практично не залишилося, – розповідає Тарас Нагайко. – Підводами до сіл звозили рештки людей, які загинули під час бомбардувань. Вони не мали форми, амуніції, були одягнені просто в сільський одяг. Мали з собою торбину, якісь запаси їжі на кілька днів.

Людські трагедії у цьому місці приховані, певно, на кожному дворі. Тарас оповідає історію, як до нього з десяток років тому звернувся старший чоловік із Казахстану на прізвище Салмасов – хотів знайти на місці Букринського плацдарму могилу свого родича:

– Ми поїхали в Бучак до однієї з могил. І той казах дуже довго намагався відшукати поміж викарбуваними прізвищами свого родича. Але ні в Бучаку, ні в сусідніх селах – не зміг. А тоді потрапив у двір, де стояв дерев’яний хрест, і завів розмову з жінкою поважного віку, яка там поруч сиділа. Вона сказала, що там поховано одного з радянських бійців, якого просто не стала забирати санітарна команда. Тому що у братській могилі в Бучаку просто не вистачило місця для трупів. Після того він зрозумів, що не зможе знайти конкретного місце поховання. І, певно, по-новому пережив ті втрати, якими супроводжувалося форсування Дніпра.

Дніпро в районі БУкринського плацдарму(2).jpg

Дніпро в районі Букринського плацдарму

Тарас на якийсь час замовкає.

– Це інколи називають другим Сталінградом… Можливо, це був акт помсти радянського командування. До тих людей, які перебували тут в окупації, до українців як таких. Тому багатьох дійсно мобілізували без зброї, вони не пройшли якого-небудь навчання.

Далі ми рушаємо на правий берег. На прощання питаю в Тараса, чи знає живих свідків на тому березі.

– Всі, кого я знав, уже повмирали, – відповідає він.

Дніпро поволі котить свої води в Чорне море. На водосховищній гладіні – десятки човнів. У суднах, певно, – рибалки. На картинах із часів битви за Дніпро – теж багато човнів. Вони нагадують Дюнкерк – тільки навпаки. Там рятували людей – тут їх посилали на неминучу загибель. Ще й із заградотрядами.

"Ну да... Тут були криваві бої"

Нам, щоб переправитися на правий берег, доводиться їхати аж до Канева й потім повертатися знову на північ. Кінцева точка маршруту – Балико-Щучинка на березі Дніпра з помпезним радянським пантеоном. Згідно з GoogleMaps, шлях становить приблизно 115 кілометрів. Утім дорогою хочемо заїхати в Букрин та Трахтемирів. Об’їхати плацдарм.

Дорога –пустка. Якщо і трапляються села, то на вулиці – жодної живої душі. І от посеред цієї позірної порожнечі на великому перехресті раптом виростає стела, подібна на гігантський парашут. Замість строп – металеві нитки, до яких прив’язані предмети, схожі на гільзи. Вітер зіштовхує їх, створюючи макабричну музику.

Десь тут, у районі села Тулинці в Миронівському районі, і мали скинути радянський десант. За задумом, три тисячі озброєних парашутистів повинні були атакувати Вермахт із тилу, щоб розширити територію плацдарму. Насправді ж більшість солдатів загинула або потрапила в полон. Через помилки льотчиків парашутисти потрапляли під зенітки або в Дніпро.

Численні написи біля меморіалу повертають нас до переяславської фрази про історичну "кашу в головах". Тут і про десант 1943-го року, і про воїнів-інтернаціоналістів-"афганців", і про ВДВ, і навіть про воїнів АТО...

пам_ятник загиблим парашутистам1.jpg

Пам'ятник загиблим парашутистам

Вирушаємо в бік Малого Букрина. Місцевість порізана глибокими ярами. Певне, всі вони були закидані тілами. Долини смерті. Сотні тисяч мертвих людей.

Перед поїздкою Олександр Филь розповідав нам про околиці Букрина: "Казали місцеві жителі: "У нас є долина смерті…" Що таке "долина смерті"? Це були місця, де масово знищували людей. Кулеметним вогнем, мінометним вогнем. Десятиріччями люди навіть не заходили в ті місця. Вони були страшні, вони нагадували про смерть. І вже після боїв, через певний час, через місяць, через два – людей організовували, щоб ці тіла ховати. І це було страшно. Бо тіла, скажімо, через кліматичні умови розкладалися... До цих робіт залучали дітей, підлітків. Мені особисто розповідали, як це все відбувалося. З’явилися зграї здичавілих собак, лисиці. І все це, вибачте, харчувалось людським м’ясом».

меморіал в Балико-Щучинці1.jpg

Меморіал в Балико-Щучинці

Далі – Трахтемирів. Колись – козацька столиця. У недавній час – центр полювання української політичної еліти. Неподалік – спалений маєток колишнього олігарха Бакая.

Люди галасливо прямують купатися у позеленілий Дніпро. Красиво. І моторошно. З висоти круч добре видно лівий берег і шматок правого. До Балико-Щучинки ще понад 30 кілометрів, але тамтешній гігантський монумент проглядається навіть звідси.

могила у Балико-Щучинці1.jpg

Могила у Балико-Щучинці

За якусь годину ми вже у фінальній точці. Вечоріє. Крім нас, тут ще кілька відвідувачів. Якийсь чоловік приїхав з Українки. Питає: де танки і гармати? Не можу йому нічого сказати – однозначно не тут.

– А ви знаєте, що це за місце? – питаю.

– Ну да, – неохоче відповідає він. – Тут були героїчні криваві бої.

Ми ходимо від пам’ятника до пам’ятника. Ходимо, судячи з усього, по кістках. Усе це – невідомі, безіменні солдати. Червоне сонце провалюється кудись у яри, в ті самі долини смерті.

Схожі матеріали

600.jpg

Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством

600+-.jpg

“Медовий місяць” Берліна та Москви

Camera 2-1200х600-05.jpg

Українські підлітки зняли короткометражки про своїх бабусь та дідусів. Показуємо сім найцікавіших

Auschwitz1.jpg

Найсумніша екскурсія на світі. Аушвіц-Біркенау

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Історія життя однієї черниці

600.jpg

А хто твій сусід насправді? Ким був Іван Дем'янюк

сео 600х400.jpg

“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"