Бисаги, у які влізав увесь світ

Слово "бисаги" походить від латині — bisaccium, буквально — подвійна торба. Вважають, що в українську мову воно прийшло підо впливом волохів чи молдован, які теж уживають таку назву.

На Гуцульщині бисаги ткали у вищих гірських селах. На вигляд вони були чорно-білі або жовто-чорно-білі. Складалися з двох секцій — бисажок. У давнину кожна ключівська ґаздиняавтор тексту Микола Савчук народився у Великому Ключеві на Коломийщині мала таку подвійну торбу. І у Великому Ключеві їх використовували у побуті чи не найдовше з навколишніх сіл.

На кутку Готарь у нас жила жінка — Кришилючка. У 1960-ті роки вона мала на Косівщині приятельку, яка ткала тканину на бисаги. Однак через проблеми зі здоров’ям ткаля не могла ходити зі своїм виробом на торг. Кришилючка купувала в неї ту матерію за 8 карбованців, приносила додому й шила торби. А в неділю вранці їхала автобусом на торговицю до Коломиї, брала на плечі бисаги, ходила і продавала сакви по 16 карбованців. І мала з цього, як на той час, добрий зиск.

У давнину в бисагах на Великдень несли до церкви святити великі паски. Тоді паски пекли такими великими, що деколи доводилося розпорювати краї однієї бисажки, аби вона помістилась. А в другу бисажку клали перепічки, які роздавали жебракам коло храму.

У бисагах ґаздині виносили в царинумісцевість з сінокосами, пасовищами й кущами під лісом косарям їсти. 

Коли князьнаречений із дружбами їхали в село просити гостей на весілля, то везли бисаги з калачами й дарували їх найближчій родині. Коли йшли до шлюбу, то староста ніс в одній руці деревце, а на плечах — сакви, у яких був коровай, щоб почастувати людей коло церкви. Деякі гості також приносили в бисагах стру́цніромбоподібний білий хліб, який пекли на весілля на прині́сдарунок, який вручали господарям. Такі ж торби використовували на Меланку — вони були атрибутами в Діда, Баби або Гуцулки.

Але найбільше з бисагами йшли до Коломиї. Давніше — йшли пішки й босоніж, потім — везли на ровері, на якому ґазди робили спеціальну дерев’яну конструкцію, аби не терлися до заднього колеса. Далі — вже на мотоциклах і в автівках. У салонах автобуса творилися цілі пазли, ціле бисажне леґо. Тоді ще часто можна було побачити ключівських жінок, які в білих фустинаххустках ципіриливолочили на плечах важкенні бисаги на коломийський ринок. Микола Ганущак із Коломиї зазнимкував жінок на автостанції, і тепер це доволі відоме фото-згадка з 1970-х років. 

У бисагах несли на ринок набіл, овочі, фрукти та різну "продаж". Торговиця особливо пожвавлювалася влітку. У кобеляхлозовий кошик возили продавати черешні чи вишні, у ринкахкаструлях— ягодиполуниці, а в блішкахметалевих банках — малини чи смородину. Усе те містилося у бисагах. А з Коломиї везли додому тару та різний крам і гостинці дітям.

Пригадую, як ми, троє онуків, їхали з бабою, Настею Грибичкою, до Коломиї по картоплю. А давали тоді по п’ять кілограмів бульбів на особу. Ми витрачали на чергу в овочевому магазині біля ратуші пів днини. Нас було четверо, то ми брали по п'ять кілограмів — і це вже було двадцять. А потім ставали у чергу ще раз, повторювали — і тоді завдавали бабі Насті на плечі 40-кілограмові бисаги. А потім рушали до автостанції і там втискалися в автобус до Великого Ключева.

Сильні були тоді ключівські жінки! Уявіть собі, деякі ципірили повні бисаги аж з-під лісу, з царинів, з Поґору й Ґодів, з Рулишьи й Поліни. Йшли вгору-вдолину.

Пригадую, як зупинявся ключівський автобус на Марковах коло хреста, у нашій вулиці, і як Гриць Товтринів підносив своїй жінці бисаги. Він був справжнім джентльменом, хоч не закінчував високих шкіл. Як зараз бачу жінок із Коцорини, які з бисагами йдуть через наш город на автозупинку або повертаються із Коломиї.

Попри нові віяння на те, що в побуті вже з’явилися радянські сітки й сякі-такі дермантинові сумки, ключівські жінки ще довго використовували бисаги. Люди з инших сіл казали на ключівських — "биса́жіникьи", або, вже по-сучасному, — "ключівські парашутисти". Самі ключівські в бесіді не раз іронічно казали тим, хто ніс бисаги: "Куда йдеш, бисажьи́нко?" чи просто "Добраніч, бисажьи́нко!".

Я не ходив із бисагами до Коломиї, але 1992 року взяв на плечі ключівську торбу й поїхав з нею на перший Всеукраїнський фестиваль гумору й сатири до Києва. І викликав подив столичної публіки, коли заходив із саквами в метро, прогулювався Хрещатиком чи йшов у Палаці "Україна". Ті бисаги я позичив у Марії Петра Рудого і потім повернув.

Не знаю, чи ще в багатьох ключівських хатах збереглися бисаги, чи вже давно пропали. Як трійці, ярма й постоли.