Жіночий стрій Сокальщини

1.jpg
Go to next

10:17, 21 квітня 2021

Go to next

Старовинний народний стрій Сокальщини на зламі ХIХ і ХХ століть вирізнявся з-поміж інших своєю стриманістю та монохромністю. Стабільність делікатної, легкої вишивки була продиктована не лише традицією, а й тонким смаком майстринь. Вишуканість, багатство та монументальність чорного вишиття образно виокремлюється у складному, комплексному одязі цього регіону

104184547_3924603460945071_5490119542760353539_n.jpg

Христина Федечко

етнологиня

Сорочка 

Для вишитих жіночих сорочок Сокальщини характерні легкі візерунки на рукавах, схожі на тонке мереживо. Вони виконані переважно чорним кольором поверхневим шиттям – хрестиком, стебнівкою. У пізніших вишивках бачимо сполучення кольорів: чорного з золотисто-жовтим, згодом і червоним. Уже в 1930-х роках переважала багатоколірність. Рослинні й геометричні орнаменти поєднували в безлічі варіантів.

У ХІХ столітті вишивали переважно манжети й коміри, які було видно з-під верхнього одягу. Є підстави припускати, що давніше сокальські майстрині вишивали геометричні взори. Їхні зразки залишились досі, хоча й у невеликій кількості. Для них характерний дрібний рисунок і невелика різноманітність. На зламі ХІХ–ХХ століть з’явився квітчастий орнамент. Спершу у формі "віночків" – гірлянд, великих букетів різних квітів, майже завжди по одному ряду. Взір квітковий, вишитий по обох боках шва, віддзеркалений. Творили складні композиції з різних квітів, колосся, винограду, калини, з пташками чи метеликами. 

Особливістю сокальської сорочки були виложисті коміри та розкішно оздоблені вишивкою рукави. Комір "Богородиця" має незвичну форму: спереду на шиї його викладають, ззаду він опущений нижче, але не круглий, а зрізаний рівно, як у матроській формі. Вважали, що розмір коміра свідчить про посаг нареченої, адже не всі могли витрачати полотно на таку додаткову розкіш. Береги декорували вузькою смугою геометричного чи рослинного орнаменту. У міжвоєнний час такі великі коміри носили вже тільки старші жінки. Окрім того, трапляються сорочки без комірів, лише із квадратним зрізом. 

3.jpg
Усі фото: Катерина Москалюк

"Закривання сорочки"

На будівництві хати кожен етап робіт завершували так званою "квіткою", а вишивальниця залишала в потаємному місці сорочки свій "замочок" – особливий оберіг від чужого ока. 

Камізелька або горсет

Цей елемент одягу контрастно підкреслював сорочку. Шили його з темно-синього, чорного купованого сукна, бордового сатину чи оксамиту. Вишивали по полах і довкола клапанів, застібали на гаплики. Горсет щільно прилягав до стану, акцентуючи на пишності складок спідниці. У холодну пору року поширені також були безрукавки "шпанцири" з темно-коричневого валяного сукна без підкладки. 

Спідниця 

На поясі жінки носили "мальованки" – спідниці з олійної вибійчаної тканини. Найдавніші спідниці – хвартухи, декоровані барвистими вертикальними смугами. Такі поширені не тільки на Сокальщині, а й на сусідній Холмщині. Ткали їх на горизонтальних верстатах із лляною пряжею в основі та фарбованою вовняною у пітканні. Шили із суцільного сувою полотна, поділеного, але не розрізаного, на чотири частини. Три з них складали у складки, а перед, який мала прикривати запаска, залишали рівним. 

Хвартухи спочатку мали тільки червоні, чорні й білі смуги. На початку XX століття додалися ще зелені, жовті, сині, коричневі. Для холоднішої пори шили "бурки" з темно-коричневої тканини з конопляною основою та вовняним пітканням. Передню пілку спідниці робили гладкою, три інші морщили у стійкі вузькі зборочки – "пліси". По краю йшла темно-червона або темно-зелена смуга завширшки в долоню, яка припадала на поділ спідниці. 

Коли з’явилися фабричні матеріали, для спідниць повсякденного призначення почали купувати тонку бавовняну тканину – перкаль із дрібним квітковим рапортом. Для святкових – шалянову тканину у дрібні квіти чи однотонну кашмірову. Спідниця сягала середини литки. Поверх одягали широкий фартушок – запаску. Спершу вони були з двох пілок, полотняні. Оздоблювали їх густою різноколірною вишивкою. 

Пояс 

Жіноча крайка завширшки приблизно 3 сантиметри могла бути й удвічі ширшою. Молоді жінки носили червоні крайки з чорними або синіми смугами, старші – сині або зелені з чорною смугою. На кінцях вони завершувалися сплетеними тороками, китицями. Зав’язували ззаду або спереду, кінці спускали донизу.

Головний убір

Дівчата зазвичай ходили з непокритою головою. Зачіска була простою. У будні волосся розділяли на проділ і зачісували назад, заплітали косу, у яку вплітали гарусову (вовняну) або шовкову стрічку – "бинду". У свята біля коси від коралів по спині пускали декілька барвистих стрічок. Також заплітали дві коси, викладали їх навколо голови та прикрашали живими чи штучними квітами. На голову зав’язували червону стрічку або барвисту бавовняну хустину, складену дуже вузько. Її кінці зав’язували спереду. 

Заміжні жінки носили різнокольорові ситцеві хустки, інколи шовкові. На зиму мали вовняні хустки– червоні, темно-сині та інші. 

Прикраси 

Традиційно намисто компонували з 4–12 разків коралів, які зав’язували ззаду довгою кольоровою стрічкою. Носили ще й "силянки", "ґердани" – неширокою смужкою нанизаний на кінську волосину дрібний різнокольоровий бісер, укладений в орнаментальні мотиви. Основний мотив – дві квітки з листками. Бідніші дівчата носили скляні дуті "пацьорки" та імітацію коралів. До них чіпляли срібні монети й медальки. Також багато жінок мали хрестики на стрічці чи ланцюжку.

Чоботи 

Молодші замовляли собі чоботи з юхтової шкіри з халявами та підківками. Узимку взували волинські валянки. Взуття містян суттєво не відрізнялося від взуття селян. У будні жінки носили чобітки або черевики, а в святкові – "боксові" (хромові) чоботи з халявами, які насували на зап’ятки – себто вниз, аж до підборів.