Генерал Тарнавський серед колишніх бійців Галицької армії у таборі для військовополонених у Тухолі. Фото 1920 року

"Присвятився військовій карієрі всупереч бажань батька"

<p>Мирон Тарнавський</p>

Майбутній генерал західноукраїнського війська народився у селі Барилів на Львівщині 29 серпня 1869-го у родині місцевого греко-католицького священника Омеляна Тарнавського. Добру освіту отримав вдома, як писав у спогадах сам Тарнавський: "довелося мені дізнатися про істнування ріжних нецікавих речей як абетка чи табличка множення, що для них під погрозою батькових зісунених суворо брів чи маминих докірливих слів треба було покинути превеселі забави, що виповнювали вщерть безтурботні досі дні непосидющого шибайголови". Після завершення народної школи у селі (а серед вчителів був батько майбутнього січовика та митця Юліяна Буцманюка Лука), Мирон продовжив навчання у Бродівській німецькомовній гімназії. "Місто, станція, німецька мова, чужі люди. Життя нецікаве, безбарвне. З'явилась у мене нехіть до всього, а головно до науки в трудних, чужих мовах — німецькій та польській. Одинокими предметами, що я їх правдиво любив і залюбки вчився, були математика й фізика. Так що ж, коли за решту рясненько сипалися двійки, що це аж розгнівало батька", — згадував Тарнавський. Ситуацію не дуже виправив переїзд на навчання до гімназії у Львові, де "велике місто, чуже окружения дорешти притупили охоту вчитися", і все завершилося втечею гімназиста до рідного Барилова. Врешті, після ґрунтовного навчання під керівництвом інструктора, юнакові вдалося за два роки наздогнати програму трьох класів, відтак знову поступити до гімназії у Бродах (до шостого класу) і закінчити її у 1890 році. 

Далі на юнака-матуриста чекала обов’язкова однорічна служба в австро-угорському війську — спершу в Бродах, а потім у межах служби півроку студіювався військовій справі у Львівській старшинській школі. По завершенню служби, як писав Тарнавський, "опинився вільною птахою по всіх тарапатах гімназійного та військового життя, і ступінем "ляйтнанта" в цивілю". Після цього розпочався "рік заслуженого відпочинку в Барилові", під час якого вибір військової кар’єри був ще не очевидним, інколи взагалі "верзлося щось там у думці, чи не піти б мені на медицину або техніку", а втім більшість часу дозвілля проходило "за п’янкими втіхами, як кінь, рушниця та дівчина" (а користь з попередньої військової служби проявлявся в цивільному житті хіба тим, що ще новенький однострій "ділав чар навіть у шафі на чорнооких чи синьооких красунь"). 

Урешті Тарнавський за сприяння графа Станіслава Баденісимпатика української справи в Галичині та багаторічного маршалка Галицького крайового сейму навіть встиг протягом п’яти місяців попрацювати службовцем в управі Краєвого виділувиконавчого сеймового органу, однак для непосидючого з дитинства молодика зрештою така справа стала занудною та й, як згодом відзначав у спогадах, ця служба "зразу мені не припала до вподоби тим, що треба було гнутися у четверо перед усякими панами", тож коли отримав від військових листа зі запитом про можливість "активуватися у військовій службі" зрештою відповів на пропозицію ствердно: "Щойно тепер я здав собі докладно справу з того, що весь час я леліяв у підсвідомості думку про службу Марсові, а не божкам від чищення міста та телеграфічних стовпів … І так я присвятився військовій карієрі навіть всупереч бажань батька".

Від австрійського офіцера до коменданта Українського січового стрілецтва

До вибуху Великої війни Тарнавський встиг пройти у лавах збройних сил Австро-Угорщини кар’єрний шлях від кадета резерву — заступника офіцера (з листопада 1892-го — лейтенанта резерву) 4-го піхотного полку у Тарнові до лейтенанта дійсної служби 18-го піхотного полку у Перемишлі, оберлейтенанта 33-го піхотного полку у Стрию, та, врешті, з 1909 року — гауптмана 35-го піхотного полку у Золочеві. В розташуванні останнього Тарнавський й зустрів початок світової війни.

Як військовик регулярної армії, він брав участь у боях під Радивиловом, Бродами, Львовом, які для австрійської сторони виявилися невдалими, і в результаті під тиском російського війська довелося відступати західніше — в тому числі й Тарнавському. Перехворівши під лемківським Новим Сончем на дизентерію, Мирон повернувся на фронт, де під час бою під Стороневичамитепер Самбірського району Львівської області наприкінці листопада 1914 року отримав важке поранення. 

Після кількамісячного лікування в Перемишлі, Будапешті та Бадені, Тарнавський повернувся на фронт, де, зокрема, на початку травня брав участь у боях неподалік Славського — якраз тоді, коли тривав австро-німецький наступ після боїв за гору Маківка, у яких відзначилися українські добровольці — січові стрільці. До речі, з ними безпосередньо Тарнавський як представник австро-угорського регулярного війська вперше зустрівся у серпні 1915 року на Підгаєччині. З того часу особливо заприятелював із їх сотником Дмитром Вітовським. Настільки, що вже зі січні 1916-го сам перейшов до усусів за власним бажанням, ставши комендантом їхнього Вишколу.

Під проводом Тарнавського, ця формація налагодила ефективну систему підготовки новобранців та тих військовиків, які поверталися у стрій після лікування від хворіб чи поранень, упродовж другої половини 1916 року перейшла на німецько-прусську модель, а на початку 1917-го ще й поповнилася німецькими інструкторами. Крім того, саме під керівництвом Тарнавського в межах Вишколу усусівці почали приділяти значно більше уваги якісній підготовці бійців на мікрорівні: індивідуальному (кожного конкретного жовніра) та малих підрозділів — десятків та чот. 

У червні 1917-го на коротко Тарнавського призначили комендантом батальйону 35-го Золочівського стрілецького полку та 16-го полку стрільців — в результаті, за успішні його дії в боях під Куропатниками влітку 1917-го його нагородили німецьким Залізним Хрестом та австрійським орденом Залізної Корони.

Зі жовтня 1917 року Тарнавський став комендантом самого Легіону Українських Січових Стрільців. Брав участь у боротьбі за позиції в селі Гуштиннині Чортківського району Тернопільської області протягом 29 листопада — 16 грудня 1917 року. Далі під його проводом усусівці організовано перейшли спершу до Чорнокінецької Волі, а далі — до Лосячаобидва села нині Чортківського району Тернопільської області — в останньому січові стрільці й відсвяткували Різдво 7 січня 1918-го року. Водночас занадто активна, на думку австрійського військового керівництва, підтримка Тарнавським проголошення у Києві Української Народної Республіки, дорівнювала його "антиавстрійським проявам", а тому тоді ж, на Різдво, його усунули з командування Легіону, замінивши сотником Осипом Микиткою. 

Однак після укладання 9 лютого 1918-го у Бересті мирного договору між УНР та Центральними Державами (в тому числі й офіційним Віднем) геополітична конфігурація змінилася, і Тарнавський опинився серед тих військовиків, які у складі австро-угорського війська, відповідно до домовленостей із українською стороною, прибули до Великої України. Тут Мирон, вже у ранзі підполковника, займав в армії різні посади, зокрема референта для українських справ у Жмеринці при штабі 54-ї австрійської дивізії, пізніше — коменданта все того ж 16-го полку січових стрільців, намагаючись допомогти розбудувати мережу останній по той бік Збруча, зокрема у Києві.

Миті тріумфу та миті невдач

Однак Перша світова війна йшла до свого завершення, австро-угорські військовики опинилися в таборі тих, хто її програв, а сам Тарнавський ще напередодні повернувся із залишками свого полку до Галичини — цього разу Західної — до Кракова. Втім проукраїнська справа Тарнавського не дуже тішила владу щойно посталої на руїнах Німецької, Австро-Угорської та Російської імперій міжвоєнної Польщі — і незабаром він опинився у таборі полонених у Домб’є. Проте, вочевидь, був там недовго, бо вже незабаром офіцером приєднався до виру Польсько-української війни за Східну Галичину — на стороні Галицької армії, що восени 1918-го постала на основі підрозділів Легіону УСС. В її лавах Тарнавський очолив групу "Схід"локалізувалася в районі села Куровичі неподалік Глинян, пізніше, вже у чині полковника, був командантом Другого Осадного корпусу Галицької армії — в цій ролі разом із бійцями долучився й до чергової (вже третьої) спроби відвоювати у противника Львів, а у червні 1919-го став співтворцем Чортківської офензиви. 

Коли ж 5 липня 1919 року на вимогу Симона Петлюри Євген Петрушевич — на той момент вже диктатор ЗУНР — звільнив із посади Начального вождя (Головнокомандувача) Галицької армії Олександра Грекова, саме Тарнавського призначили на його місце, підвищивши у ранзі до генерал-чотаря. Однак вже через декілька днів довелося займатися не бойовими діями, а організованим переходом галицького війська через Збруч до Наддніпрянщини. І тут воно пережило як дні тріумфу — як-от похід на Київ та його звільнення від більшовиків 30 серпня 1919-го, так і суттєві невдачі — практичного миттєвого відступу з української столиці за домовленостю з денікінцями (що більш відомий в історіографії як "Київська катастрофа"). 

Переломним для самого Тарнавського став листопад 1919 року, коли галицькі українці-військовики були змушені під тиском польського війська перейти через Збруч на Надніпрянщину. Тоді, рятуючи Галицьку армію від виснажливих боїв у так званому "трикутнику смерті" (в оточенні вороже налаштованих польських жовнірів, "денікінців" та "більшовиків") та епідемії тифу, яка фактично зробила військо галичан небоєздатним, генерал Мирон Тарнавський із власної ініціативи направив делегатів на переговори про перемир’я із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна. 6 листопада 1919 року на залізничній станції Зятківці на Вінниччині сторони підписали угоду, відповідно до якої Галицька армія (вже як Українська) разом із тиловими підрозділами переходила під командування генерала Антона Денікіна. Натомість військові отримували необхідний відпочинок, а пораненим і хворим забезпечували лікування. Не менш важливо, що при цьому УГА зберігала нейтральний статус і не зобов’язувалася брати участь у бойових діях проти Армії УНР. 

Тим не менше, через це диктатор ЗУНР Євген Петрушевич усунув Тарнавського з посади Начального вождя та віддав під військовий суд, що відбувся 13–14 листопада у Вінниці. Щоправда, суд його виправдав. Однак після цього  обов’язки Начального вождя УГА він виконував лише під час хвороби свого наступника — генерала Осипа Микитки.

Коли ж для Галицької армії настав ще один драматичний час — союз із Червоною армією, який для самого Тарнавського віщував щонайменше арешт, на початку 1920 року він переховувався в Балті та Києві. Після того, як у червні 1920 року польсько-українське військо під тиском більшовицького наступу було змушене покинути українську столицю (яку лише місяць тому спільно звільнили), до рідної Галичини повернувся й сам Мирон. Утім й тут спокою не знайшов — генерала ворожої колись для поляків війська, польська влада у липні запроторила до табору полонених у Тухолі. В цьому місці, побудованому ще німецькою адміністрацією для російських військовополонених на початку Першої світової, з березня 1920 року польська влада почала розміщувати і військовослужбовців Галицької армії, яких взяли в полон ще під час Польсько-української війни, і Червоної української галицької армії, захоплених в ході польсько-українського звільнення Києві від червоноармійців. Тарнавський був чи не найвідомішим серед бранців табору — його у жовтні 1920 року навіть особисто відвідував тодішній польський прем’єр Вінцентій Вітос. Зрештою, у грудні того ж року генерала звільнили. 

Після звільнення Мирон Тарнавський оселився у селі Черниця неподалік Бродів. Підтримував дружні стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким, активно співпрацював з "Просвітою" та Науковим товариством імені Шевченка.

Помер 29 червня 1938 року. Організацією похорону займалася фірма"Фама", заснована Романом Шухевичем — майбутнім генералом українського війська вже під час  Другої світової війни — Української повстанської армії. Поховали Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі Львова серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон став масштабною українською національною маніфестацією.