"Золотоверха" плита, яку вкрала Росія

Войовничий патос

Дослідники вважають, що тематичні рельєфи з Михайлівського Золотоверхого — симетричні зображення двох озброєних вершників, які побивають ворогів — присвячені небесним покровителям київських князів. На одній плиті — святі Георгій Переможець і Федір Стратилат, а на другій — святі Нестор Солунський і Димитрій Солунський. 

Учені не встановили, для яких храмів виготовили ці плити. Хоча висловлювали думку, що їх призначали для першої церкви монастирського комплексу — cобору Дмитрія, який побудував князь Ізяслав-Дмитрій приблизно у 1060—1062 роках. Ці артефакти в монастирі зафіксовані щонайпізніше з ХVIІ століття. Ймовірно, що їх виконали в тій самій київській майстерні, що й одинадцять різьблених кам'яних плит, які дивом збереглися на хорах Софії Київської.

На відміну від орнаментальних рельєфів із Софії, вкритих вишуканою рослинно-геометричною різьбою, доповненою геральдичними зображеннями орлів і риб, шиферні плити є сюжетними, бо зображають воїнів у бою. Обережно припускають, що в київській культурі Х—ХІ століть існувала місцева школа, яка наслідувала рельєфні зразки візантійського мистецтва. Але не в мармурі чи слоновій кістці, а в роботі з деревом і місцевими породами каменю.

До Москви забрали майже ідеально збережений рельєф, на якому святі Нестор Солунський і Димитрій Солунський їдуть назустріч один одному, побиваючи списами й затоптуючи кіньми озброєного воїна. Натомість Києву залишили напів зруйнований рельєф. На ньому майже в ідентичній композиції зображені святі Георгій Переможець і Федір Стратилат, які в симетричному двобої долають зміїв. Сьогодні цю плиту демонструють на другому поверсі Софійського собору поряд із фрагментами мозаїк Михайлівського Золотоверхого.

На перший погляд, у Москві хотіли "поділити" навпіл спільну спадщину, оголошуючи видатну літературну пам’ятку ХІІ століття — "Слово о полку Ігоревім" — "нашим надбанням". Однак паралельно там започаткували низку ілюстрованих видань, у яких російські художникизокрема Володимир Фаворський і Дмитро Бісті привласнили "спадок" у сучасних перекладах "Слова…", — звісно ж, російською мовою.

Утім у такому "поділі" став важливим не лише стан збереження рельєфів. Для російської мілітарної історії сталінського періоду було важливо зібрати артефакти, які б ілюстрували саме риторичну тезу про "русский народ-победитель". Сам сюжет "Слова…" до цього не надто надавався: князь втрачає військо, потрапляє у полон, тікає… Тож для виставки належало дібрати такі артефакти, які б відображали уявлення про воєнну звитягу "билинних часів", вводили б до пропагандистських тез деякі візуальні константи. Експозиція мала підкріплювати й переможну риторику стрічки Сергія Ейзенштайна "Олександр Невський", що вийшла на радянські екрани 1938 року. 

Мозаїка "Димитрій Солунський" і шиферний рельєф із двома воїнами-вершниками в обладунках цілком відповідали цьому завданню — високий градус патосу боїв і перемоги із джерелами в давньому мистецтві. Звісно, це позначали як "русское" — Київ ставав лише одним із багатьох "русских" міст, де втілювалась перемога.

"Пласке" мистецтво

У середині 1930-х років ще не віднайшли видатної рельєфної поліхромної ікони ХІ століття "Святий Георгій з житієм"нині – в колекції НХМУ. Не надавали достатньо уваги мініатюрним рельєфним іконкам зі стеатиту на кшталт "Увірування Фоми" ХІ століттяНаціональний музей історії України. Фрагмент барельєфу із зображенням Богородиці Одигітрії з Немовлям, створений із пісковика для оздоблення фасаду Десятинної церкви, зберігали в запасниках НМІУ й не демонстрували. Не приділяли уваги рельєфам дзвона, знайденого неподалік фундаментів Десятинки під час археологічних розкопок 1937 року.

Загалом не прийнято було говорити про те, що в культурі Києва перших століть християнства зберігали традицію об’ємних сакральних зображень. Це вважали "незначним впливом європейської естетики романського стилю" і стратегічної лінії про передавання і використання найкращих зразків столичного, тобто константинопольського мистецтва, не стосувалося. На мізерні рештки дохристиянської традиції на кшталт встановлення ідолів, схожих на Збручанський, або позолочення чи сріблення вусів дерев’яному Перунові, якого скинули у Дніпро, можна було не надто зважати. Особливо ж після Другої світової війни, коли ухвалили рішення розвивати наукові школи вивчення візантійської і давньоруської культур у Москві й Ленінграді, а Києву рекомендувати займатися іншими періодами історії.

За ті майже сто років не видано жодного фундаментального дослідження про роль скульптурної пластики в київській культурі перших століть після прийняття християнства. Не організовували й виставок, на яких скульптурні артефакти — і ті, що збереглись у Чернігові — були б представлені з відповідним історичним коментарем і культурним контекстом. 

Донині візуальну культуру княжих часів українці уявляють як ту, у якій домінували ікони, фрески й мозаїки, а чільною була роль кольору та орнаментів. Тому й зображення вершників, зокрема Юрія Змієборця, були необ’ємними. Знадобився геній Пінзеля і сміливість митрополита Атанасія Шептицького, щоб на аттику катедрального собору Святого Юра у середині ХVIII століття встановити скульптурне зображення Змієборця. Втім його теж не сприймали як відновлення традиції, що була повноцінною, рівнозначною до іконної традиції у Києві Х—ХІ століть. І навіть вкрита рельєфними зображеннями дзвіниця Софійського собору початку ХVIII століття, як і численні елементи сакральної архітектури так званого мазепинського чи козацького бароко, не вважають чимось, що стосується історії української скульптури. Сприймають лише як декор і прикрасу.

Культуру скульптурного рельєфу в Україні досі вважають маргінальною. Приблизно як і ілюстрування найдавніших наших рукописних книг, які за "дивним" збігом також опинились у бібліотеках Російської Федерації. 

Варто нагадати: на шиферній плиті, що зберігають у Софійському соборі, два воїни з німбами, хоч і розділені тріщиною, в унісон побивають двох зміїв, діють злагоджено. Це сцена об’єднаної боротьби з символічним злом. Однак сцену бою із реальним ворогом, яка незаконно перебуває у московському музеї, українці не квапляться повертати — хоча б гіпотетично. Можливо, варто скласти список артефактів, щоб їх реституювати після нашої перемоги? Щоб обидві шиферні плити, створені у стольному граді Києві, нарешті знову стали поряд. Тут, у столичному Києві.