"Малює тепер з мене один галичанин портрета". Як Іван Труш увіковічнив Лесю Українку

Творче відрядження до Києва

Іван Труш здобув блискучу європейську освіту, навчаючись у Школі образотворчих мистецтв у Кракові1891–1897, двічі отримував стипендію для продовження навчання в Академіях образотворчих мистецтв у Відні1894 року і Мюнхені1897 року. По закінченні студій оселився у Львові. З його появою у місті пожвавилось українське виставкове життя, виникли перші творчі угруповання художників-українців, було започатковано професійну мистецьку критику, активізовано мистецьку періодику. Митець намагався внести струмінь новітніх європейських тенденцій у мистецтво української Галичини й став беззаперечним лідером у культурно-мистецькому житті краю.

Вже в перший рік Труш створив портрети визначних сучасників: Івана Франка, Михайла Драгоманова та Михайла Грушевського. Наступного року НТШ замовило художникові живописні портрети фундаторів товариства: Михайла Жученка, Дмитра Пильчикова, Єлизавети Милорадович. Ці твори Іван Франко "зачислив до ліпших праць на тім полі".

1900 року НТШ спорядило художника у творче відрядження до Києва. Там він мав виконати портрети Володимира Антоновича, Павла Житецького, Олександра Кониського. На цю роботу виділили 210 золотих ринських. Окрему винагороду визначили додатково, якщо художник намалює Миколу Лисенка й Івана Нечуя-Левицького. Під час цієї поїздки художник познайомився з провідними діячами науки й культури: Миколою Лисенком, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Іваном Нечуєм-Левицьким, Миколою Мурашком, Фотієм Красицьким, а також з родиною Драгоманових і Косачів. Невдовзі він організує перші всеукраїнські виставки, які відіграють важливу роль у консолідації мистецьких сил в Україні.

Коштів забракло. Труш писав Грушевському: "Потребую грошей, бо задумую лишитися тут у Києві ще три тижні, а в тім часі намалювати яких п’ять портретів. Якби ті портрети удалися добре — а маю надію що так буде — то може зробила би така виставка тут яке вражіння". Серед осіб, портрети яких планує малювати, згадано Ларису КосачЛесю Українку та її двоюрідну сестру АріаднуРаду Драгоманову. Остання впала в око митця ще задовго до особистої зустрічі у Києві. Якось у Львові під час гостини у Михайла Павлика Труш побачив у нього фотокартку дівчат — Лесі й Аріадни, зроблену у селі Владая біля Софії. Зацікавлений незнайомкою, художник миттєво зарисував голівку Аріадни на звороті своєї візитки. Після особистого знайомства між молодими людьми спалахне кохання. 1904 року вона стане його дружиною й переїде до Львова.

Співпраця, що переросла у дружбу 

Леся Українка погодилась позувати художникові. Вона кілька разів приходила на двогодинні сеанси у його майстерню, облаштовану у міському Музеї старожитностей і мистецтв. Писала про це у листі до сестри Ольги: "Малює тепер з мене один галичанин портрета, а сидить він аж у новому музеї на Олександрівській вулиці, то поки туди і назад, то 1,5 години, а там години дві пройде, дивись — і пів дня пропало".

Художник виконав погрудний портрет у характерній імпресіоністичній манері. Молоду жінкуЛесі ще не було й 30 представив у строгій чорній сукні з білим жабо, прорисував шляхетне обличчя, обрамлене ледь означеним темним волоссям, і сфокусував увагу на погляді, спрямованому на глядача. Темно-брунатне тло вібрує багатством відтінків й контрастує з пронизливою білою барвою мережаного жабо, підкреслюючи витончені риси обличчя. Твір вважається одним із найкращих прижиттєвих зображень поетеси. На думку мистецтвознавця Василя Хмурого художник "наперекір тому, що в Галичині абсолютно не визнавали імпресіоністичного портрету, намагався його культивувати й творити".

За короткий час стосунки між Іваном Трушем і Лесею Українкою переросли у приязну дружбу. Влітку художник на запрошення Олени Пчілки два тижні гостював у Гадячі на Полтавщині. Там у товаристві молоді — Лесі Українки, Аріадни Драгоманової, Галини Лисенко та Сергія Мержинського — проводив вечори, наповнені поезією Лесі, народною піснею, невимушеним спілкуванням. На згадку про знайомство і спільно проведений час він подарував письменниці власне фото з дедикацією: "Дорогій товаришці Ларіссі Косач — на спомини. Іван Труш". Наприкінці листопада, повертаючись потягом до Львова, він «читав манускрипт Лесі, що буде друкуватися у "Науково-літературному вістнику"», який обіцяв надсилати Аріадні до Києва.

Труш своє зобов’язання перед НТШ виконав. 6 лютого 1901 року на ІІ засіданні виділу НТШ було оголошено про поповнення портретної галереї п’ятьма замовленими творами, а також портретами Лесі Українки й Бориса Грінченка. Станом на кінець 1900 року з 13 портретів, які були в Музеї НТШ, 12 намалював Іван Труш.

Товариські відносини, які зародилися між художником і Лесею у Києві, мали продовження. У квітні 1901-го, незадовго до другої персональної виставки художника, Леся Українка завітала до Львова. Вона оповідала матері у листі: «Пан Труш стрічав мене вчора аж тричі, думав, що я так можу як він, за трьома поворотами одного дня виїздити. І сьогодні таки зустрів у свій час, запровадив до свого готелю (кімнату маю сливе поруч з його студією) і водиться зо мною скрізь, де мені треба йти. "Урядження" Труша мені подобається, і чичероне з нього дуже добрий, не з тих що "виволочують" своїх гостей "аж до бесчувствия", і не з тих що не хотять зовсім рушитись».

Граф провокує конфлікт

Тоді Леся вперше побачила свій портрет. Це сталось у редакції "Літературно-наукового вісника", куди прийшла поетеса. Сприйняла його неоднозначно: "Мала приємність бачити свій портрет, мальований в Києві. Не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись".

9 червня 1901 року в газеті "Діло" з’явилося повідомлення про те, що граф Леон Пінінський, відвідавши виставку Івана Труша, придбав у автора "копію" зображення Лесі Українки. Граф у цей час формував колекцію мистецьких творів для музею у Кракові. Михайло Грушевський у рецензії на виставку написав, що одним з найкращих експонатів був саме портрет Лесі Українки, власність НТШ. Малоймовірно, аби НТШ відпродало цей портрет польському графові. Тому схиляємося до іншої версії.

Труш зазвичай паралельно писав два портрети однієї особи. На його переконання, "найперший" портрет мав передати характер моделі, її внутрішній світ. Свої міркування на цю тему художник виклав у статті "Фотографія і штука малярська": "Віддати вірно чиюсь подібність на папері або на полотні, якими там не було б засобами, значить віддати точно не тільки усі пропорції членів тіла, по крайній мірі лиця, але віддати точно при тілесній індивідуальності форми й кольору также і духовну індивідуальність людської одиниці. Духовна індивідуальність пробивається в держаню цілої постати, грі мускулів на лиці, рухах рук". Більш вдалий варіант віддавав замовникові.

Можемо припустити, що у цьому випадку Труш вчинив по-іншому. Готуючись до виставки, він зосередився на авторській репліці портрета поетеси, яка була у його майстерні. Її й придбав граф Пінінський. Портрет, який був виконаний у Києві безпосередньо з натури та переданий НТШ, митець забрав на доопрацювання. Леся Українка, дізнавшись про створення двох портретів, наполягала, щоби до Музею НТШ передали варіант з виставки, який їй заімпонував найбільше. А авторську репліку, на її думку, знищили. Така вимога серйозно погіршила і без того напружені взаємини Лесі та Івана. До того ж він відмовився написати з фотографії портрет її близького товариша Сергія Мержинського, який нещодавно помер.

Після цього інциденту Леся Українка ще певний час підтримувала спілкування з Іваном Трушем. Навесні 1902-го планувала зустрітися з ним в Італії. Писала сестрі Лідії: "П[ан]Труш збірається в апрілі в Італію, обіщав одвідати мене тут, от, може, буде компанія мені до Флоренції й Риму. Та щось замовк остатнього часу, може, роздумав". В листах періодично згадувала "портретний" конфуз. Леся просила допомогти вирішити конфлікт Франка і Грушевського. Все марно — портрет залишався у колекції графа Пінінського. 1940 року його збірку націоналізували й передали до українського відділу Львівської картинної галереїтепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Про долю зображення, яке належало НТШ, якийсь час нічого не було відомо. 1954 року цей портрет надійшов до Львівського музею українського мистецтватепер Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, а 1958 року — до Київського музею українського мистецтватепер НХМУ.